Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 31)

Решту дня проводжу у тіні дерева за вивченням планів долини, червоним олівцем позначаю місця, які варто прозондувати. Коли збираюся перенести їх на ділянку неподалік від другої позначки, зауважую чітку мітку на камені, що виступає з землі: чотири правильні отвори, що утворюють квадрат. Раптом пригадую вираз з листа Невідомого Корсара: «Шукайте :: ». Серце калатає сильніше, коли, обернувшись на схід, на діагоналі північно-південної вісі я справді помічаю абрис сиґнальної вежі піку Командора.

Наприкінці дня знаходжу першу мітку від якірного кільця на схилі східного пагорба.

Намагаючись прокласти східно-західну лінію, яка перетинає Очеретяну річку в кінці висохлого болота, знаходжу якірне кільце.

Рухаючись з компасом у руці, гадаю, що я перебуваю у старому руслі однієї з приток річки. Підходжу до крутої у цьому місці східної кручі. Це майже вертикальна частково зруйнована базальтова стіна. На одному з її ребер біля вершини помічаю мітку.

«Якірне кільце! Якірне кільце!»

Стиха наспівую. Шукаю дороги, аби дістатися верху кручі. Під ногами осипається каміння, аби видертися нагору, чіпляюся за кущі. Діставшись вершини, я не в змозі віднайти скелю, позначену міткою. Знизу мітка у формі перевернутого рівнобедреного трикутника, виконана з якірних кілець часів корсарів, чітко виднілася. Від пошуків цієї мітки кров почала бити в скроні. Можливо, я став жертвою омани? На всіх скелях я бачу мітки у формі кутів, які спричинили розломи. Безліч разів, ковзаючись на обвалах, я обстежував край кручі.

Унизу в долині молодий Фріц Кастель приніс мені їжу, він зупинився біля підніжжя кручі і кудись дивиться. Напрямок його погляду вказує мені на помилку. Усі базальтові утворення схожі між собою, і ті, які слугували мені реперами, розташовані вище, я переконаний. Лізу ще вище і справді дістаюся на інший майданчик, де вже нема рослин. Тут, переді мною, на великій чорній скелі виграє трикутник з якірних кілець, величний і прекрасний, вкарбований рукою, озброєною різцем. Тремтячи від хвилювання, я наближаюся до каменя, обмацую його кінчиками пальців. Базальт, гарячий від сонця, приємний і гладенький, наче шкіра, я відчуваю під пальцями гострий край перевернутого трикутника, ось цей:

Обов’язково треба знайти такий самий знак на іншому боці долини вздовж східно-західної лінії. Інша вершина далеко, мені її не розгледіти навіть у бінокль. Західні пагорби вже у тіні, відкладаю пошуки другого знака на завтра.

Коли молодий Фріц іде додому, я повертаюся нагору. Довго сиджу на крихкій скелі, дивлюся на простори Англійської затоки, на яку опускається ніч. Мені здається, що вперше я дивлюся на неї не своїми очима, а очима Невідомого Корсара, який побував тут сто п’ятдесят років тому, наніс план своєї таємниці на сірий річковий пісок, дозволив йому стертися, залишив лише мітки, що вкарбовані у твердий камінь. Уявляю, як він тримав різець і киянку, аби вибити цей знак, і як його удари відлунювали на дні пустельної долини. У тиші Затоки, де зрідка шелестить швидкий вітер і лунає безперервний гул моря, я вже чую удари різця по каменю, що луною пробуджують пагорби. Ввечері лягаю прямо на землю, на корені старого тамаринду, загорнувшись у попону, і, як колись на містку Зети, мрію про нове життя.

Сьогодні вдосвіта я вже стою біля підніжжя західної кручі. Вранішнє світло ледь окреслює чорні скелі, у заглибині Затоки море напівпрозорого синього кольору, світліше, ніж небо. Як і щоранку, чую крики морських птахів, що пролітають над бухтою, ескадрильї бакланів, чайок хрипко кричать, прямуючи до бухти Ласкара. Ніколи мені не було так приємно їх чути. Мені здається, що їхні крики — це вітання, яке вони посилають мені, минаючи Затоку, я їм теж відповідаю криками. Кілька птахів летять наді мною, крячки з велетенськими крилами, швидкі буревісники. Вони кружляють над кручею, потім, над морем, наздоганяють інших. Заздрю їхній легкості, швидкості, з якою вони ширяють у повітрі, не прив’язані до землі. Думаю про себе: вчепився у цю неродючу долину, днями, цілими місяцями шукаю те, що пташиний погляд миттєво помічає. Люблю дивитися на них, певним чином вважаю себе причетним до краси їхнього лету і їхньої свободи.

Золото, багатство, навіщо воно? Їм досить вітру, вранішнього неба, моря, де вдосталь риби, і ці кручі, що визирають з води, їхній єдиний прихисток у годину бурі.

Інтуїція веде мене до чорної скелі, на якій я помітив заглибини з іншого схилу. Мене штовхає і п’янить вітер, поки, тримаючись за чагарі, я видряпуюся нагору. Раптом над східними пагорбами сходить сонце, величне, сліпуче, від нього на морі загоряються лелітки.

Обстежую скелю за п’яддю п’ядь. Відчуваю, як пече сонце, що повільно підіймається вгору. Близько полудня чую голос. Внизу, біля табору, на мене чекає юний Фріц. Спускаюся, аби перепочити. Вранішній ентузіазм покинув мене. Я втомлений, надія втрачена. Під тамариндом разом з Фріцом їм білий рис. Коли він доїдає, то мовчки чекає, дивиться в далечінь, у тій байдужій позі, яка притаманна місцевим чорним.

Я думаю про Уму, таку дику, таку спритну. Вона повернеться? Щовечора, перед заходом сонця, я йду вздовж Очеретяної річки до дюн, шукаю її слідів. Чому? Що я маю сказати їй? Але мені здається, що вона єдина, хто розуміє, навіщо я сюди прибув.

Цієї ночі, коли на небі одна за одною спалахують зірки, на півночі Мала Ведмедиця, потім Оріон, Сиріус, я раптом розумію свою помилку — коли я проводив східно-західну лінію, починаючи від мітки якірним кільцем, я користувався як північним репером напрямком, вказаним компасом. Корсар, який розробляв свій план і наносив мітки, не користувався компасом. Поза сумнівом, орієнтиром йому слугувала Північна зірка і в її напрямку він опустив східно-західний перпендикуляр. Різниця між магнітною і зірковою північчю становить 7°36, що змінює відстань біля підніжжя скелі приблизно на сто футів, тобто шукати треба на іншому боці скелі, яка утворює перший контрфорс піка Командора.

Я такий схвильований цим відкриттям, що не можу втерпіти і дочекатися наступного дня. З морським ліхтарем, босоніж, іду до скелі. Дме різкий вітер, насичений дощовими краплями. У сховку під старим тамариндом я не чув, як розпочалася буря. Тут вона примушує мене хитатися, свище в вухах, намагається загасити вогонь у ліхтарі.

Зараз я біля підніжжя чорної кручі, шукаю прохід. Стіна така стрімка, що я мушу тримати лампу зубами, аби підійматися. Таким чином дістаюся до карниза, що на півдорозі і починаю шукати мітку, пересуваючись по скелі, яка обсипається. У світлі лампи базальтова стіна виглядає страхітливо, пекельно. Кожна заглибина, кожна тріщина примушує мене здригатися. Так я обходжу весь карниз до рову, який відділяє цей кряж від стрімкої скелі, що височить над морем. Пориви холодного вітру, гуркіт зовсім близького моря, вода, що стікає по обличчю, стомлюють мене. Я вирішую спускатися, виснажений, помічаю широку скелю над собою, знаю, що мітка там, я певен цього. Це єдина скеля, яку видно з будь-якої точки долини. Аби дістатися до неї, мушу зробити гак, пройти по обвалу. Коли я нарешті опиняюся біля скелі з морською лампою в зубах, я бачу якірне кільце. Воно таке чітке, що його видно і без лампи. Його краї такі гострі на дотик, наче були вибиті тільки вчора. Чорний камінь холодний, слизький. Трикутник, повернутий догори, проти якірного кільця на заході. Він нагадує таємниче око, що дивиться з протилежного боку часу, вічно споглядає інший схил долини, вперто, щодня, щоночі. Дрижаки судомлять тіло. Я торкнувся таємниці, яка більша і сильніша за мене. Куди вона приведе мене?

Опісля я жив у стані пробудженої мрії, у ній голоси Лаури і Мем на веранді в Букані переплелися з посланням Невідомого Корсара, а летка постать Уми крізь чагарі підіймалася вгору краєм долини. Самотність діймає мене. Крім юного Фріца, я нікого не бачу. Та й він став приходити рідше. Вчора чи позавчора, вже й не знаю, поклав казан з рисом на камінь перед табором, потім пішов, спустившись західним схилом, не відповівши на мої крики. Наче я налякав його.

На світанку, як завжди, я пішов до гирла річки. Взяв усе необхідне для купання, бритву, мило, зубну щітку, білизну, яку треба було випрати. Приладнавши дзеркало на камені, почав голитися, потім підрізав волосся, що сягало плечей. Побачив у дзеркалі своє худе, чорне від сонця обличчя, очі з гарячковим блиском. Ніс, який у всіх чоловіків родини Л’Етанґ тонкий, з горбинкою, ще більше підсилював розгублений, майже голодний вираз, і я вже знаю, якщо й далі йтиму по його слідах, усе більше й більше буду походити на Невідомого Корсара, що колись мешкав у цих краях.

Мені подобається тут, в гирлі Очеретяної річки, де прямо на пляжі починаються дюни, де чути зовсім близьке море, його повільне дихання, коли крізь молочай і очерет поривами налітає вітер і примушує пальми рипіти. Тут на світанку світло таке ніжне, таке спокійне, а вода гладенька, наче дзеркало. Коли я закінчив голитися, викупався і виправ білизну і вже збирався повертатися в табір, я побачив Уму. Вона стояла біля річки з гарпуном у руці і не криючись роздивлялася мене, в її погляді було щось глузливе. Я часто сподівався побачити її тут, на березі, під час відпливу, коли вона повертається з рибної ловлі, однак сьогодні я здивувався, стою непорушно, а з мокрої білизни мені на ноги стікає вода.