Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 44)
Це ім’я послужило гаслом. Анаїс махнула Ле Козові, і той виїхав на узбіччя й помалу покотив до неї. Вона сіла в авто і подякувала тому бевзеві в дощовику.
— Це через Януша? — поспитав Ле Коз.
Анаїс мовчки потакнула. Він сказав: «Януш». Вона подумала: «Фрер». Оце й була різниця поміж ними. Перед її внутрішнім зором постав Матіас із бляшанкою дієтичної коли в руках. Чорний чуб. Зморене обличчя. Одіссей, який повертається до рідної домівки, стомлений, виснажений, проте збагатившись новими враженнями і погарнішавши від того. Цей чоловік уявлявся їй укритий патиною, наче антична статуя. Добре було б сховатися в його обіймах…
І раптом вона здригнулася.
Того вечора, прощаючись із нею, Фрер тихо сказав:
— Убивство — дивний привід для того, щоб зустрічатися.
— Що ж, усе залежить від того, що станеться далі.
Обоє відчули, що поміж ними повис знак запитання. З рота в них виривалися хмарки пари, ніби втілюючи примарну, кришталеву, прозору будучину.
І ось що сталося.
— Не встрявай.
Жінка дістала вже третій удар у щелепу, та, як і раніше, трималася на ногах. Чолов’яга вжив іншого способу. Тепер він щосили стусонув її в живіт. Вона зігнулась удвоє, захлинувшись власним криком. Вигляд у неї був страшний. Потворна, як відьма, брезкла, замурзана. Червоне обличчя, заяложені коси. Віку її неможливо було визначити. Чоловік, який катував її, — негр у бейсболці — скористався тим, що вона нахилилася, звів зчеплені в замок руки і щосили вгатив її по потилиці. Жінка повалилася на пісок. Нарешті-таки. Тіло її затіпалося, потім її знудило.
— Лярва! Бидло!
Тепер він місив її носаками. Януш підвівся. Бернар сіпнув його за руку.
— Не лізь, кажу тобі! То не твоє діло.
Януш дозволив собі знову сісти. Не міг він більше дивитися на те, що коїлося в нього перед очима. Одна рука тієї мандрьохи повисла, то вона затуляла обличчя другою. Удари вона терпіла мовчки, тільки здригалася всеньким тілом.
Януш вештався з Бернаром чотири години і бачив уже третю бійку. Вони побували в різних місцях і поміж різними волоцюгами, поєднувало яких тільки одне — страшенний сморід. Янушеві здавалося, наче в легенях у нього лайно, в носі стояв стійкий дух сечі, а в горлянці застряг кім’ях бруду.
Спершу вони подалися на майдан Віктора Желю, в одне з тих місць, де збиралися бурлаки. Януша ніхто не впізнав. Він балакав із волоцюгами, ставив запитання, та не здобув жодної відповіді. Потім вони піднялися вище на Канеб’єр, до театру «Жимназ», але й тут недовго пробули: на східцях приміська наволоч лупцювала новачка. Віктор із Бернаром завернули до провулку і за хвилю вийшли на вулицю Кюрйоль, де збиралися транссексуали.
Зрештою вони доплуганилися до реформаторської церкви на перетині Канеб’єр і проїзду Леона Ґамбетти. Тут аж кишіло волоцюгами. Одні щось наминали, умостившись на східцях паперті, другі дзюрили простісінько на плити хідника, але всі дивилися на перехожих із неприхованою ворожістю. Вони понапивалися ще зранку і ладні були вбити одне одного за один євро, за цигарку чи за ковток дешевого вина.
Але й тут ніхто не пожвавішав, угледівши Януша. Він і засумнівався вже, чи був коли-небудь у Марселі. Та він так зморився, що все одно не міг уже кудись іти. Тим часом катування скінчилося. Жінка лежала долі в калюжі крові та блювотиння. «Я в пеклі», — подумав Януш мимохіть. Мерзенність оточення, сіра днина (була лише друга година, а вже сутеніло), холоднеча, байдужість перехожих — усе воно зливалося у видовисько прірви, що помалу його поглинала.
Жінка поплазувала до намету над закладом швидкого харчування і завмерла. Януш змусив себе роздивитися її. Обличчя стало суцільним синцем, де блищали тільки налиті кров’ю очі. На розтовчених набряклих губах скипала рожева піна. Вона закашлялася, виплюнула уламки потрощених зубів, що заважали їй дихати. Потім сіла на сходинці й, поки її не нагнали, підставила обличчя вітрові, щоб той підсушив її рани.
— Сама винна, — ухвалив вирок Бернар.
Януш нічого не сказав. Його приятель почав пояснювати. Ненета, ця побита відьма, — жінка негра Тітуса. Він її продавав охочим за кілька євро, за талон на обід чи жменю пігулок. Януш не міг уторопати, як це беззуба п’яничка у когось могла розбудити хоча б найменше бажання.
— То й що? — спитався він.
— А вона зв’язалася з чужинцями.
— З чужинцями?
— Не з нашими, а з району Паньє. І спала з ними без грошей. А може, і за гроші… Та дарма, Тітус дуже ревнивий.
Януш дивився на купу закривавленого ганчір’я, що колись було жінкою. В її руках раптом звідкись узявся картонний пакет із вином. Вона заходилася жадібно цмулити з нього, надаючи сама собі першу допомогу. Видно було, що вона вже геть забула, як її щойно лупцювали.
Вуличний світ був світом теперішності.
Без спогадів. Без майбутнього.
— А що тут такого? — незворушно провадив Бернар. — Посварилися, побилися…
— Гайда, — пхнув його приятель. — Ходімо відсіля. А то тут уже яблуку нема де впасти. Нема чого тим самим клієнтам очі муляти…
Бернар не взяв під захист, а швидше терпів його присутність, бо Януш уже купив йому три коробки вина. Оце начувайся, подумав собі він. Якщо волоцюга простягає тобі руку, то знай, що він чекає від тебе заплати. А валюта тут — винце.
Вони знову рушили вперед. З моря віяло холодним вогким вітром, що пронизував до самісіньких кісток. Януш ніяк не міг зігрітися. У нього боліли ноги. Руки закоцюбли. Очі сльозилися. Він ішов за Бернаром неначе сліпий, нічого не бачачи. Єдине, від чого він здригався, були поліцаї. Варто було йому почути сирену, побачити авто з блимавкою чи правоохоронців в одностроях, як він відразу ж опускав голову якомога нижче. Він не забував, хто він такий. Він — зацькований звір. Утікач, якого підозрюють у вбивстві. Підозрілий чоловік, що встиг накоїти багато лиха. Бруд, лахміття замість одягу і сморід кепського вина були його машкарою. Він ховався за ними, як за фортечними стінами. Та чи довго простоять ці стіни?
Вони з Бернаром посідали на невеличкому майдані. Януш не знав, як він зветься, та йому було нахчати на те. Його потроху охоплювала та сама байдужість, що володіла і його новими братами. Вона виявлялась у млявості рухів, апатії та загальному остовпінні. Він усвідомлював, що без годинника втрачає відчуття часу і простору.
До дійсності його повернуло бряжчання бляшанки. Бернар уже скинув шкарпетку з ноги і, ворушачи замурзаними пальцями, знову показував перехожим свій трюк. Дзень-дзелень…
— Один шеляг небораку альпіністові…
До них попідходили й інші бурлаки. Бернар невдоволено матюкнувся. Вони були п’яні мов чіп і самі вже не жебрали, а тільки лякали потенційних милостивців. Один совгав лицем по асфальту, до крові здираючи шкіру. Другий скинув штани і рачки лазив довкола свого друзяки, який уже й на ногах не тримався, намагаючись запхнути йому в рота свого прутня. Ще один трохи далі виголошував палку промову, звертаючись до муру, і вряди-годи махав кулаками, погрожуючи небесам.
Януш дивився на них, не почуваючи ні жалості, ні спочуття. Навпаки, лють, яка душила його ще зранку, тільки зміцніла. Він не сумнівався: кілька місяців тому, коли він справді був Вікторем Янушем, він уже ненавидів їх. Та ненависть підтримувала його і допомогла йому вціліти. Але невже вона підштовхнула його до вбивства?
— Гайда, — пхнув його в бік Бернар, збираючи дрібняки на землі. — Треба вже й хильнути.
— А попоїсти?
— А для цього є безплатні їдальні й пункти роздачі. І відділи «Еммаусу». Доброчинність! — Він зареготався. — Здуріти можна, як ото їм кортить нагодувати нас! А щоб чарчину налляти, то дзуськи!
Смеркало, і надворі стало холодніше. Януш тривожно думав про те, що чекає на нього найближчою порою. Усередині наче скрутило все. В очах закипіли сльози. Ніби мала дитина, що боїться пітьми.
Та він мусить бути непохитний.
Мусить потрапити до нічліжки, що зветься Оборою, де збираються всі марсельські бурлаки.
Якщо й там ніхто його не впізнає, то він пішов хибним слідом.
Майор Мартено погодився провести їх на місце подвійного вбивства. Кожен їде своїм авто, сказав він. І, поки вони були в його кабінеті, більше й слова не сказав. І ось вони їхали за «субару» WRX, одним із тих авто зарубіжного виробництва, якими останньою порою забезпечили поліційні служби швидкого реагування.
Вони поминули Бідар і Ґетарі, прямуючи уздовж залізничних колій. Дощ не ущухав. Усі барви, відчуття і рухи змішалися в ньому. Він висів над зеленими гаями і лискучим асфальтом. Пацьорки дощу спалахували на поверхні океану білястими блищиками.
Авто зупинилися на вершині бескиду. Густі чагарі, декілька самотніх хат, у долині бляклий берег, стиснутий чорними скелями. Анаїс і Ле Коз підійшли до жандармів. Мартено показав їм на бетонну споруду за сотню метрів од них, де на даху видніла рибина-вивіска.
— Дім Бонфісів.
Споруда була й досі оточена жовтими стрічками огорожі, на вікнах і на дверях висіли печатки. Майор пояснив, що попереднє обстеження помешкання жертв, тобто фотографування, зняття відбитків пальців, зробили ще вчора, а ретельний обшук призначили на завтрашній ранок.