Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 46)
— Ніяких проблем. Як там у Біарріці?
Анаїс звела очі. Чорні постаті жандармів уже сховалися за дощовою завісою. Залізниця лисніла од води. Із хмари вогкої імли ледь видніли сосни і дрік.
— Усе у воді. Чекаю твого дзвінка.
— Піднімай сраку! Фургон прийшов.
Януш насилу підвівся. Усеньке тіло його було грудомахою болю і заціпеніння. Його стратегічний план, що базувався на візуальному спостереженні, надвечір обернувся цілковитим провалом. До самісіньких сутінків вешталися вони з Бернаром по місту, аж урешті повернулися до вихідного пункту, під склепіння клубу «Перно», напроти Старого порту. Януш мріяв лише про одне: знайти щось тепле і м’якеньке, упасти на нього й відпочити.
О сьомій Бернар дістав із кишені телефонну картку і за номером 115 зателефонував до відділу соціальної допомоги незаможникам. Щовечора містом їздило декілька спеціальних авт, що збирали безпритульних і везли їх до нічліжки. Ті з-поміж волоцюг, які до настання темряви ще примудрялися зберегти здоровий глузд, дзвонили заздалегідь, поки на землю не опустилася нічна холоднеча. Решту підбирали патрулі, що добре знали місця, де збиралися бурлаки. Узимку на вулицях Марселя не ночував жоден волоцюга.
Із «Сітроена-Джампі» вийшли працівники і заходилися затягувати в нього тих, які вже й на ногах не могли втриматися. Багато хто видирався, не хотів сідати в авто.
— Я обираю вулицю! — хрипко бекав один.
Другий мляво відбивався, наче тіло його складалося з губки.
— Відчепіться! Не хочу до вашого концтабору!
— Концтабору? — перепитав Януш.
— Обори, — збираючи свої лахи, сказав Бернар. — Та не бійся! Для таких, як ми, це те, що треба!
Заціпенівши від холоднечі й утоми, Януш тямив лише одне: він наближається до мети. Відчинилися задні дверцята фургона.
— Вітаю, Бернаре! — гукнув водій із-за плексигласової перегородки, що відокремлювала кабіну від салону.
Бернар у відповідь зареготався немов гієна, жбурнув до фургона брудні торби і сам туди заліз. Януш попхався за ним. Від смороду йому аж дух забило. У тісному просторі ваговоза смерділо брудом, лайном, сечею і тухлятиною. Він затиснув носа і в темряві рушив уперед, наступаючи на чиїсь ноги, спотикаючись об коліна і торби, що валялися долі. Нарешті він знайшов вільне місце. Бернар зник.
Грюкнули дверцята. «Джампі» покотився вулицею. Янушеві очі трохи звикли до пітьми, і він зміг розгледіти своїх попутників. Їх було з десяток, вони сиділи на лавах одне напроти одного. Ті самісінькі бридкі мармизи, ті самі люті погляди, ті ж таки чорні від лепу руки, що їх він бачив цілісінький день… Двір Чудес просто неба — це одне, а в замкненому просторі — це все ж таки інше. У напівтемряві, яку роздирало світло вуличних ліхтарень, ці істоти, що скидалися на воскреслих горгулій, здавалися казковими потворами, які набули реальності.
Голомозий чолов’яга зі впалими щоками дивився перед собою застиглим поглядом. Бурлака, що сидів біля нього, спав, обхопивши голову руками і скидаючись на камінь у пакеті з ганчірками. Обличчя решти губились у сутінках. Вони вже не ворушилися, заклякнуши в апатії. Якийсь волоцюга стояв навколішки, хапаючись за лаву і марно намагаючись підвестися; кожна його незграбна спроба супроводжувалася лютим пирханням.
У скло заторготів соціальний працівник, який сидів коло водія.
— Гей, ти! Ану сядь негайно!
Спортсмен заточився, потім підвівся і впав на вільне місце. Тепер підвівся його сусіда. Він був чорний, наче аж обвуглений од бруду. Запаху Януш не відчував, він давно вже дихав ротом, намагаючись не думати про отруйні випари, що просягали в горлянку. Чолов’яга підійшов до замкнених дверей, розставив ноги і заходився дзюрити, поціляючи струменем поміж стулками. На його сусідів полетіли бризки, та ніхто навіть не поворухнувся.
Та його потуги були марні, бо дверцята були зачинені. А калюжа сечі під час гальмування побігла назад у салон. Соціальний працівник застукотів у скло ще дужче.
— Ану припини! Правила забув, еге?
Чолов’яга не реагував на його вигуки і спокійнісінько пудив далі. Януш підняв ноги над підлогою, щоб цівки сечі не сягнули його.
— Засранцю, не змушуй нас зупинятися!
Волоцюга нарешті відступив од дверей і, ступаючи в калюжі, падаючи то на тих, то на інших, дістався до свого місця. З кожним кілометром гамір у фургоні гучнішав. Лунали тягучі, пронизливі, люті голоси, бурмотілися невиразні, перекручені слова — уривки безглуздої мови, що нічого не висловлювала.
Якась молодиця знай торочила:
— Мене звати не Оділь. Мене звати не Оділь. Якби мене звали Оділь, то була б інша історія…
Беззубий чоловік дихавично шамкотів:
— Мені треба до стоматолога. А потім я поїду до моїх діток…
Інші співали, якщо той їхній галас можна було назвати співами. Надто ж ревів один волоцюга, він виконував шлягер 80-х «Опівнічні демони».
— І як тобі обставини, га?
Виявляється, Бернар сидів поруч із ним — приголомшений усім цим, Януш навіть не помітив його.
— Тут ще нічого… А ось в Оборі…
Дорогою фургон ще декілька разів зупинявся. Януш виглядав надвір. Працівники соціальної служби підбирали нових волоцюг. Їхні колеги підштовхували до другого авта жінок невиразного віку, вбраних у короткі спідниці й пуховики.
— Повії, — пояснив Бернар. — Їх повезуть до Жан-Паньє…
Певне, ще одна нічліжка. У фургона залізло декілька нових пасажирів. Стало тісно. Любитель співів знай ревів на всю горлянку, не усвідомлюючи, скільки гіркої іронії в його словах.
У протилежному від кабіни кінці фургона допіру вмостилося троє мовчазних молодиків. Не були вони замурзані, та й п’яні не були, ще й озирали всіх гострими поглядами. У тих поглядах не видно було приязні. Усі троє здавалися набагато небезпечнішими за решту волоцюг.
— Румуни… — пошепки пояснив Бернар.
Януш згадав. У клініці П’єра Жане часом бували румуни. То були рецидивісти зі Східної Європи, яким французькі нічліжки після рідних в’язниць здавалися розкішними готелями.
— До них ліпше не підходити, — докинув Бернар. — За талон на обід вони рідну матінку заріжуть. А за документи…
Януш очей не зводив із трьох хижаків. Та й вони хутко загледіли його поміж волоцюгами. Гладенькі руки, замурзаний для годиться — авжеж, чолов’яга вдає волоцюгу. Тож він стане першою їхньою жертвою сьогодні вночі. Адже він єдиний, хто має понад один євро в кишені. Януш подумав, що спати не буде. І відразу ж усеньке його тіло прошив біль натруджених м’язів. Він намацав у кишені ножа і стиснув його, наче то був оберіг.
«Джампі» збавив ходу. Приїхали. Район чи то зносили, чи перебудовували — у пітьмі нелегко було те визначити. Над шосе нависав автодорожній міст, схожий на легендарне чудовисько, що загрожує античному місту. Довкола була темрява. З неї виступала тільки ґратчаста огорожа, осяяна потужними прожекторами. Напис на брамі свідчив: «Притулок для вбогих». Біля входу галасувала й жестикулювала нетерпляча юрма волоцюг.
— Оце і є наша Обора, — сказав Бернар. — Нижче вже не впадеш. Беруть сюди всіх, крім дітлахів. Далі — тільки на цвинтар…
Януш нічого не відказав на те. Видовисько струсонуло його до глибини душі. Перед огорожею стояли чоловіки в чорних комбінезонах із яскраво-жовтою світляною смугою на спині, в рукавичках, обличчя затулені масками. Вони по одному пропускали бурлак досередини. Із даху споруди чутно було гавкіт: там у клітках сиділи пси. Певне, чотириногі друзі волоцюг. Утім, Янушеві згадався Цербер — триголовий пес, який стереже браму до пекла.
— Приїхали! Гайда надвір!
Усі попіднімалися, позабирали свої лахи і почали виходити з «Джампі». Пляшки котилися долівкою; декотрі потрапили в калюжі сечі.
— Так багацько пляшок, а бодай би одна повна! — пожартував співак.
І, пишаючись собою, кинувся вперед, нахиливши голову, неначе гравець у регбі, брутально розпихаючи решту, попри хвилі протестів. Волоцюги вилазили, викочувалися й випадали з авто. Видовисько було таке, неначе хтось перекинув смітницю на хідник. Тут їх теж чекали люди в комбінезонах з поливальницями в руках, щоб змити сліди їхньої мандрівки у фургоні.
Перед брамою зчинилася справжнісінька веремія.
Одні перлися вперед, розпихаючи всіх своїми торбами чи візками. Другі гатили милицями по ґратах. Треті дражнили псів, жбурляючи за огорожу порожні бляшанки. Працівники притулку намагалися хоч якось приборкати юрму і дати лад коло брами: пройти досередини можна було тільки по одному.
Януш товпився разом з усіма. Понурив голову, втягнувши її в плечі. Йому кортіло забути, де він перебуває. Та тепер він бодай зігрівся. Його притиснули до огорожі. Крізь сталеві ґрати він бачив дворисько, де вже стояла черга до найближчої споруди. У вікні приймальні горіло світло. Хтось із тих, що увійшли досередини, уже встряв у бійку. Над головами літали порожні пляшки, і декілька волоцюг вже качалися по землі.
Бернар казав правду: він ще нічого не бачив.
— Прізвище?
— Майкл Джексон.
— Документи є?
Нахабний регіт у відповідь. Працівник притулку відсунув праворуч завошивлену торбу. Перед освітленим вікном приймальні вже виник наступний претендент.
— Прізвище?
— Саркозі.
Та чоловік у вікні залишався незворушним.
— Папери є?