Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 45)
— Де саме сталося вбивство?
— Унизу. На березі. — Майор тицьнув пальцем у бік океану. — Тіло жінки знайшли он там. Тіло чоловіка — трохи далі, біля підніжжя скелі.
— Я нічогісінько не бачу.
— Це місце зараз під водою. Приплив.
— Ходімо туди.
Вони почали спускатися крутим узгір’ям. Анаїс знай крутила головою, розглядаючи довколишні краєвиди. Лопотіли мокрим листям дерева і кущі. Удалині бовваніла вілла з терасою, яку затуляли сосни. Блищали під дощем рейки залізниці, прямої та рівної, наче слід від ножа, що розітнув полотно картини.
Вони дісталися берега, піщаної сірої крайки. Анаїс здригнулася. Дрижаки від застуди чи таки страх? Чомусь згадалася легенда про Трістана та Ізольду — бурі та приворотне зілля…
Вона зміркувалася.
— О котрій годині воно сталося?
— Як кажуть свідки, десь опівдні.
— То й свідки є?
— Двоє рибалок. Вони саме йшли на берег метрів за сто звідсіля.
— Що вони бачили?
— Та не зовсім зрозуміло. Наче бачили, як тікав чоловік у плащі. Ваш підозрюваний, Матіас Фрер.
— Вам сказали саме це ім’я?
— Хіба його не так звати?
Анаїс не стала уточнювати: досить плутанини, нащо все ускладнювати.
— Звідки він біг?
— З берега.
— То, виходить, Фрер забив Бонфіса з дружиною і кинувся тікати? — запитала вона, взявши на себе роль адвоката диявола.
— Ні. Стріляли не впритул. До того ж свідки бачили двох чоловіків у чорному. Вони теж мчали до берега. Хтозна, чи то за Фрером гналися, щоб затримати його за вбивство, чи, навпаки, самі були вбивці. Вони поїхали на чорному всюдиході, якщо судити з опису, марки «ауді», модель Q7. На жаль, номера свідки не запам’ятали.
— Відтоді, — провадив жандарм, — свідчення очевидців гублять визначеність. Як вони кажуть, проїхав потяг і чоловік у плащі зник. А ті двоє в чорному сіли в авто і поїхали собі…
— А далі що?
— Та нічого. Всі наче здиміли.
Згори долинув хрипкий крик. Анаїс звела очі. Над ними кружляли чайки, креслячи вісімки під поривами вітру. З тими звуками перемежовувався шум прибою, що з гуркотом кидав на темний пісок бурун за буруном.
— Під яким кутом стріляли? — запитала Анаїс, глибше ховаючи руки в кишені.
— Найпевніше, стрілець стояв на терасі он тієї вілли. Узимку там ніхто не живе.
Дім, що про нього він казав, був розташований на відстані понад п’ятсот метрів од місця злочину.
— Ви хочете сказати, що вбивці…
— Стріляли з далекої відстані. Робота снайпера.
Справа вже вкотре повернула на інакше. Невже хтось найняв стрільців, щоб прибрати рибалку, який заборгував банку, і його подругу?
— Як ви визначили, що стріляли саме відтіля?
— Ми знайшли на терасі стріляні гільзи.
Це вже геть не вкладалось у рамки. Фаховий кілер нізащо не припустився б такої помилки. Лишити за місці стрілянини такі докази! Хіба що… У Анаїс виникло інше бачення цієї події. Припустимо, вбивці дістали завдання розправитися з трьома жертвами, та одній із них, Фрерові, пощастило втекти. Вони кидаються за ним. І забувають зібрати гільзи.
Поліцай простягнув їй пластикову торбинку, де було якесь залізяччя. Анаїс узяла її і побачила, що там лежать циліндрики із золотавим полиском. Для неї вони нічого не означали. Її знання в балістиці дорівнювали нулеві. Калібри. Потужності. Віддалі. Хоч убий, нічого того не знала.
— Калібр дванадцять і сім десятих міліметра, — пояснив Мартено. — Бронебійні кулі з високою точністю поцілювання.
— Нам воно щось дає?
— Трохи дає. Дванадцять і сім — рідкісний калібр. Застосовується здебільшого у важких кулеметах. Цінують його за потужність і швидкість руху під час настильної стрільби. Часто використовується для вогню високої точності.
— А якщо перекласти зрозумілою мовою?
— Цей калібр розробили в 90-х роках спеціально для гвинтівки «Геката-2». Улюблена зброя снайперів. Тренований стрілець може вразити з неї ціль на відстані до тисячі двохсот метрів. Або на відстані до двох кілометрів зупинити рухомого автомобіля. Щоб забити двох рибалок, таке обладнання зайве. Не кажу вже про те, що для володіння такою зброєю потрібні особливі навички.
Майор викладав усе те навмисне нейтральним тоном, старанно приховуючи свою розгубленість. Високий, сивий, незворушний, у своєму блакитному мундирі він страшенно скидався на адмірала, який стоїть на містку авіаносця. Анаїс пречудово зрозуміла його.
— Стрілець міг бути військовим?
— «Гекату-2» офіційно взяв на озброєння в 1997 році підрозділ технічного забезпечення сухопутних військ, — сказав Мартено. — То була наша відповідь снайперам противника під час війни на Балканах. Сьогодні її використовують штурмові загони національної жандармерії й елітні поліційні підрозділи.
Обоє замовкли. Еге ж, справа повертала геть на інше. Наче двовимірна картина раптом набула третього виміру, що про нього ніхто й не підозрював.
— Зарубіжні армії, зокрема загони особливого призначення, теж використовують цей калібр, — знову озвався жандарм. — Ми відправимо гільзи до ІКДНЖ[18] в Роні-су-Буа. Може, їм пощастить з’ясувати, з якої зброї стріляли. «Геката-2» не з тих гвинтівок, якими завалений ринок. Крім того, з нею треба вміти й поводитися. До речі, цілком укомплектована вона важить сімнадцять кілограмів.
Анаїс кивнула. Знала вона, завжди знала, що справа ця виявиться тяжкою. Убивство безпритульного волоцюги, якого обернули на Мінотавра. Поява чоловіка з амнезією, що викликала цілу купу запитань, на які ніхто не міг відповісти. Відбитки фальшивого психіатра на місці злочину… І ось тепер подвійне вбивство, що скидалося швидше на засідку в часи війни.
Жандарм забрав у неї гільзи. Вона інстинктивно стиснула долоню.
— Не бійтеся, — сказав майор. — Розслідування не зупиниться, навіть якщо з’ясується, що до вбивства причетний хтось із наших. Гільзи сьогодні ж таки підуть до лабораторії. І ми відправили звіт слідчому судді.
— Його вже призначили?
— Так. Клод Бертен. Із прокуратури Байонни. Кваліфікований фахівець із баскського сепаратизму. Добре знається на балістиці.
— А звіт про розтин ви вже отримали?
— Ще ні.
В Анаїс сіпнулася щока. Тіло Бонфіса і його подруги переправили до Інституту судової медицини в Ранґеї, біля Тулузи, ще вчора вдень. Звісно ж, Мартено відомі вже результати. Просто він відразу ж переслав їх своєму начальству. За таких обставин доводиться діяти дуже обережно й обачно. Можливо, військове відомство призначить повторну експертизу із залученням власних патологоанатомів…
Її роздуми урвав Мартено.
— Ви дозволите пригостити вас філіжанкою кави?
— Охоче, — усміхнулася вона. — Та спершу мені треба зателефонувати.
Вона пішла трохи повільніше, щоб побути самій, і, зіщулившись від вологого вітру, набрала номера Конанта. Той узяв слухавку після першого ж дзвінка. Авжеж, усі вони були наче на голках.
— Це я, — сказала вона. — Новини є?
— Якби були, то сповістив би.
— Послухай, мені потрібно, щоб ти дещо зробив. Можеш простісінько зараз поїхати до мене додому?
— Ти забула полляти квіти?
— Ключа візьмеш у консьєржки. Постарайся переконати її, що тобі необхідно увійти до моєї хати. Вона добряча лярва. Покажеш посвідчення. Одне слово, якось викрутишся.
— Та гаразд уже… І що я мушу зробити в хаті?
— На моєму столі лежать видруковані світлини з номерами авта. Як знайдеш їх, відразу ж мені зателефонуй.