Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 48)

— Що вам від мене треба?

Тон був гордовитий, хоч розмовник промовляв солоденьким голосом. Анаїс вирішила лишитися в Біарріці ще на день. Випивши кави з Мартено, вона отримала повідомлення з координатами фірми, якій належав всюдихід. Модель Q7 була зареєстрована на ПАОС[19], розташовану у кварталі Терфор містечка Брюж в околицях Бордо. Вона набрала вказаного номера. Чоловік, що взяв слухавку, рішуче відмовився сповіщати бодай якусь інформацію. Зокрема, й номера телефона власника фірми Жана-Мішеля Саєса.

Анаїс не наполягала. Найняла в Біарріці на вулиці Маршала Жоффра номер у невеличкому готелі під назвою «Амая» і провадила розслідування далі. Врешті вона роздобула номера мобільника Саєса і розпочала облогу, телефонуючи йому щопівгодини. Повідомлень на автовідповідачі вона не залишала.

Він відповів тільки о десятій вечора.

— Вашій агенції належить всюдихід марки «ауді», модель Q7 Sline TDI, номер 360 643 АР 33.

— То й що?

Той самий пихатий, солоденький голос. Анаїс уже зібралася була сказати йому щось таке, щоб те самовдоволення стало йому поперек горла, коли ж раптом утямила, що вона нічого не може вдіяти з ним. Як переходити їй у наступ? Зі свідченнями чоловіка, що перебуває в розшуку, якому здалося, ніби його переслідувало це авто?

Вона вирішила поговорити з ним лагідно.

— Це авто кілька разів помічали в Бордо. Один лікар звернувся до нас із повідомленням, що авто скрізь їздить за ним. Тепер ми з’ясували, що воно зареєстроване на вашу компанію.

— Він подав скаргу?

— Ні.

— Вам відомі дати так званих переслідувань?

Фрер казав, що стеження за ним розпочалося відразу після того, як виявили Патріка Бонфіса.

— Тринадцяте, чотирнадцяте і п’ятнадцяте лютого дві тисячі десятого року.

— Що у вас ще є?

Голос звучав так само спокійно. Як видно, Саєса бавила ця розмова. Вона не втрималася від спокуси.

— Можливо, той-таки всюдихід був на місці подвійного вбивства, скоєного вчора, у вівторок шістнадцятого лютого, на березі в Ґетарі.

Власник агенції тільки зареготався.

— Вам це здається кумедним?

— Кумедними мені здаються дії вашої поліції. Поки ви будете працювати так, як тепер, люди, що хочуть гарантованої безпеки, будуть звертатися до мене.

— Що ви маєте на увазі?

— Я заявив про викрадення цього авто шість днів тому. Якщо точно, одинадцятого лютого.

Анаїс ковтнула й облизалася.

— До якого комісаріату подали ви заяву?

— До жандармської дільниці в Брюжі. Найближчої до нашого офісу. Мені здавалося, війні поміж поліцаями вже край.

— Ми тісно співпрацюємо з відділами жандармерії.

— Тоді вам залишається тільки налагодити з ними сталий зв’язок.

Їй раптом пересохло в горлі. Вона відчувала, що він бреше, та поки що їй ні´чого було заперечити. Вона спробувала завершити розмову, не втративши гідності.

— Вам доведеться дати детальні пояснення в комісаріаті. Вулиця Франсуа-де-Сурді…

— Нізащо.

— Прошу?

— Я був терплячий з вами, панно. Та мушу розставити крапки над «і». Ви маєте право викликати до себе підозрюваних, але не потерпілих. Коли — і якщо — ви знайдете моє авто, тоді чемно попросите мене завітати до комісаріату, а я подумаю, чи буде в мене час для цього. Бувайте.

У слухавці пролунали гудки. Нахабство цього мерзотника приголомшило Анаїс. Напевно ж у нього є зв’язки з можновладцями в Бордо. Вечірки для світського товариства. Пожертви політикам. Різні привілеї. Вона добре знала, як воно відбувається насправді. Вона сама виросла в тім болоті.

Анаїс озирнула свого номера. Бляклі тони. Меблі минулого століття. Дух плісняви і мийних засобів. Ідеальне місце для того, щоб ночувати біля вмирущої бабці. Анаїс умостилася за крихітним письмовим столом, укритим клейонкою, і ще раз проглянула інформацію, яку вдалося зібрати про ту агенцію.

Існує вже дванадцять років. Надає стандартний набір послуг. Охорона. Дресування псів. Безпека і нагляд. Особисті охоронці. Оренда престижних авт… Анаїс зайшла на сайт фірми в Мережі. На взір наче все респектабельно, але… Ніяких конкретних даних. Підприємство належить якомусь холдингу, але якому, хтозна. Жан-Мішель Саєс стверджує, що володіє «чималим досвідом роботи у сфері безпеки», але про те, як і де він набув його, нема жодного слова. І, звісно ж, ніяких покликань на клієнтуру. Конфіденційність.

Анаїс спробувала знайти додаткову інформацію у статтях і коментарях, сподіваючись, що вискіпається бодай щось цікаве. Нічогісінько. Складалося таке враження, що та агенція — примара, що не має ні історії, ні клієнтів, ні партнерів.

Вона зателефонувала Ле Козові. Він був у найпохмурішому настрої. Повернувшись до Бордо, її помічник тільки те й робив, що аналізував повідомлення, які плавом пливли, і докази проти лікаря-втікача — геть усі — з царини фантастики. Додатковий бонус — тиск преси і влади, яких цікавила відповідь на одне-однісіньке питання: КУДИ ПОДІВСЯ ВІКТОР ЯНУШ? Анаїс відчула докори сумління. Може, вона вирішила лишитися у Біарріці через підсвідоме бажання не встрявати до тієї бучі?

— Є новини щодо судді?

Розмови про швидке призначення слідчого судді точилися з учорашнього дня. Фрерова втеча лише пришвидшила плин подій. Про розслідування гарячими слідами вже й мови не могло бути. Прощавай, незалежносте. Прощавай, свободо. А може, її й геть усунуть від цієї справи…

— Поки що нема, — відказав Ле Коз. — У прокуратурі про нас буцім забули.

— Де ж пак! А з іншим як?

«Інше» — то був Януш зі своєю втечею.

— Нічого. Він прослизнув у нас поміж пальцями. Треба це визнати.

Із одного боку, Анаїс зраділа. З іншого — вона боялася гіршого. У в’язниці Януш був би в безпеці. Злочинець-утікач ризикує щохвилі заробити кулю в лоба. А на нього, слід визнати, полюють фахові вбивці.

— Ти де зараз?

— У кабінеті.

— Сили ще є?

Ле Коз скрушно зітхнув.

— Слухаю тебе.

Анаїс звеліла Ле Козові податися до офісу охоронної агенції й обшукати його. Поки офіційно не призначили слідчого суддю, її група має право вдаватися до будь-яких заходів.

— Мені потрібна інформація про діяльність цієї компанії, — сказала вона. — Список клієнтів. Список працівників із посадами та зарплатами. Назва холдингу, якому вона належить. Одне слово, все.

— Гаразд. Поїду туди завтра вранці.

— Ти поїдеш туди простісінько зараз.

— Таж десята вечора вже!

— Там нічний охоронець. Доведеться тобі переконати його.

— Слухай, якщо Деверса дізнається про це…

— Коли він про це дізнається, в нас буде вся інформація. Переможців не судять.

Ле Коз мовчав. Він чекав чарівного слова.

— Усе беру на себе.

Лейтенант відповів, що зробить усе. Він наче трохи заспокоївся. Анаїс мить подумала і вирішила зателефонувати комісарові. За особистим номером.

— Чекав я на вашого дзвінка, — менторським тоном озвався він.

— А я на ваш чекала.

— Мені нема чого вам сказати.

— Ви певні цього?

Деверса відкашлявся.