Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 49)

— Призначили слідчого суддю.

Анаїсине серце пропустило черговий удар. Вона запитала про всяк випадок, і те запитання бумерангом повернулося до неї.

— Хто він?

— Філіпп Ле Ґаль.

Гіршого й бути не могло. Новачок, трохи старший від неї, нещодавній випускник Вищої суддівської школи. Вона з ним якось уже працювала. Він був як той суддя, що готував справу Утро`[20]. Той самий комплекс відмінника. Та сама молодість. І та ж таки недосвідченість.

— Мене усувають?

— Це не належить до моєї компетенції. Спробуйте запевнити Ле Ґаля в тому, що ви йому конче потрібні.

— У цій справі мені нічого не можна закинути?

— Анаїс! Ви розслідуєте вбивство. І немає сумніву, що воно пов’язане з іще двома вбивствами у Країні Басків. На сьогодні ваші результати дорівнюють нулю. Ваше єдине досягнення полягає в тому, що ви дозволили підозрюваному утекти.

Вона швиденько пригадала все, що пощастило зробити. Вона з’ясувала особу жертви. Знайшла свідка чи підозрюваного. З’ясувала, як діяв убивця. Не так і погано за три дні. Та, по суті, Деверса має рацію. Вона просто робила свою роботу. Добротно, але без іскри натхнення.

— І ще дещо є, — докинув комісар.

Анаїс здригнулася. Невже все-таки її усувають? Вона весь час боялася, що її звільнять. І не тому що вона жінка. Не тому що молода. А тому що вона — донька Жана-Клода Шатле, чилійського ката, якого звинувачують у вбивстві понад двох сотень політичних в’язнів.

Та Деверса завдав удару з несподіваного боку.

— Кажуть, у вас особисті стосунки з підозрюваним.

— Що-о? Хто це каже?

— Не має значення. Ви зустрічалися з Матіасом Фрером поза межами службової діяльності?

— Ні, — збрехала вона. — Я взагалі тільки раз із ним зустрічалася. Розпитувала про його пацієнта, Патріка Бонфіса.

— Два рази. Ви були в нього вдома ввечері п’ятнадцятого лютого.

— Ви що ж… стежили за мною?

— Та ні, звісно. Це випадково спливло. Хтось із наших працівників бачив ваше авто біля дому Матіаса Фрера.

— Хто?

— Не має значення, кажу ж вам.

Ото вже негідники. Самі мерзотники на світі. А поліцаї — найгірші з-поміж них. Не дихнуть, як не донесуть на когось. Вона нейтральним тоном промовила:

— Так, це правда. Я ще раз допитувала його.

— Об одинадцятій вечора?

Вона не відповіла. Тепер їй стало зрозуміло, за що усунуть її від розслідування. В очах закипіли сльози.

— То я працюю над цією справою чи ні?

— Що ви конкретно зараз робите?

— Завтра вранці збираюся бути присутньою під час обшуку дому загиблих у Ґетарі.

— Ви певні, що ваше місце там?

— Я повернуся завтра вранці. І хочу нагадати вам, що авто Матіаса Фрера виявили неподалік від місця злочину.

— Жандарми не заперечують?

— З ними в мене ніяких проблем.

— Будьте в комісаріаті до півдня. Суддя хоче викликати вас по обіді.

— Іспит влаштує?

— Називайте це, як вам завгодно. Та майте на увазі, що до вашої зустрічі він хоче отримати детального рапорта. Звіт про всю роботу, яку ви провели. Сподіваюсь, у вас безсоння, тому що ви повинні відправити йому завтра вранці всі матеріали електронною поштою.

Деверса вже збирався повісити слухавку, аж вона запитала:

— Ви чули про охоронну агенцію?

— Ага, щось чував… Чому ви запитуєте про це?

— Одне з їхніх авт може бути пов’язане зі справою.

— З якою справою?

Вона вирішила трохи пожвавити балачку.

— Убивством на березі. Що вам ще відомо про цю компанію?

— Ми зустрічалися з ними з приводу пограбування у кварталі Шартрон. Працівники агенції охороняли один будинок. Як на мене, це такі зарізяки, що не дай Боже. Колишні військові. Ви спілкувалися з ними?

— З директором. Таким собі Жаном-Мішелем Саєсом.

— І що він вам сказав?

— Що авто в них викрали за кілька днів до подій. Хочу перевірити, чи так воно було.

— Обережніше там. У них досить високі покровителі, скільки я пам’ятаю.

Вона подумала про Ле Коза, якого відправила простісінько до того лігва. З незаконним обшуком, ґрунтованим на невиразних здогадах. І тієї ж миті вирішила, що не буде йому телефонувати ще раз. Їй потрібні факти. Інстинкт підказував, що тут щось є… А ґулі потім будемо лічити…

Вона спустилася в хол до кавового автомата і майже бігцем повернулася назад, створила новий документ у своєму «Макінтоші» й узялася писати звіт. Зрештою, підбити підсумки власним досягненням — ідея незлецька.

Він прокинувся від гострого болю.

Тельбухи роздирав болісний спазм. Пекучий біль сягав од лобка аж до ребер, так прошиваючи спину, що йому здавалося, ніби в нього тріщать хребці.

Він розплющив очі. Світло погасили. На поверсі було темно. Що це з ним? Відповіддю на його німе запитання став гучний клекіт у животі, що супроводжувався нестерпним печінням у прямій кішці. Гострий кишковий розлад. Розплата за те, що цілий день дудлив оту гидоту, яка звалася вином. А може, й отруєння їжею. Або страх. Страх, який не покидав його відучора і ось тепер вибухнув у самісіньких нутрощах.

Він перекотився на бік, стиснувши руками черево, і спустив ноги додолу. Голова йшла обертом. Ноги тремтіли. Бігом до вбиральні! Більше він і думати не міг ні про що. Скоцюрбившись, поклав до кишені ножа і заточуючись почвалав до дверей. Кожен крок відгукувався гострим спалахом болю.

На порозі він зупинився, ухопившись за одвірка. Здається, на початку коридора він бачив убиральню… Та чи вистачить у нього сили дістатися до неї?..

Він ступнув у темряву, притулившись до стіни. Руки так само стискали живота. Зусібіч долинали звуки: одні кашляли, другі хропли, треті перділи… Сяк-так він доплуганився до санітарного блоку. І тут побачив нічну кориду. Двоє працівників притулку навалилися на чолов’ягу, який учепився за крана. Януш бачив тільки його очі, де палахтіло божевілля. Він не відбивався і не кричав, геть зосередившись на своїй здобичі. Санітари так само мовчки вперто відривали його від умивальниці.

Випорожнитись у цій сутолоці годі було й думати.

Душові! Там теж є вбиральня. Він пхнув засклені двері. Повернув праворуч. Вийшов у двір. Від крижаного вітру йому на мить стало трохи легше. Усе довкруги завмерло. Навіть пси на даху першого поверху позамовкали.

Януш і гадки не мав, котра зараз пора. Він стояв, і довкруги була ніч. І нестерпний біль. З останніх сил він обійшов будинок, де спали волоцюги. У душовій було темно. Ось і червоні двері, білі кахлі. У приміщенні панувала чистота. Гостро тхнуло дезінфекцією. Він пхнув двері наближчої комірки. Замкнені. Чутно було, як усередині стогнуть і дрищуть.

Дальша комірка була вільна. Він одчинив двері головою. Пропхався досередини, обернувся, скинув штани і сів на унітаза, навіть не замкнувшись на засув. Тельбухи неначе ножем різало.

Нарешті! Від полегшення аж дух забило.

Повіки самі заплющилися з утіхи. Він випорожнювався. Вивергав із себе зло. Живіт іще болів, та той біль був ніщо проти почуття насолоди.

Він прислухався до звуків, що лунали з сусідньої комірки. Він і сам видавав такі самі. Що ж, він став одним із них. Брат у лайні. Соратник на смітниках. Тут, у вбиральні, відбувається його бойове хрещення.

І раптом він завмер.

Перед ним хтось стояв.