Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 50)
Не зводячи голови, він розплющив очі. За кілька сантиметрів од його конверсів стояли наваксовані до блиску черевики фірми «Вестон». На нього накотила паніка. Як це могло статися? Він не замкнувся. І чолов’яга увійшов до комірки услід за ним, тільки, на відміну від нього, не забув замкнути двері на засув. І все це коїлося, поки він сидів на унітазі.
Януш і далі вдавав, ніби не помітив цього. Промайнула думка про румунів. Та ні, румуни «Вестонів» не носять. Він трохи звів голову. Вузькі, бездоганно пошиті костюмні штани свідчили про те, що належать до однієї з найліпших італійських фірм.
Ще вище — і він побачив руки. Вони тримали трубного хомута. Нейлонову линву із насічками всередині. Річ, що знайома кожному робітникові. А він звідки знає про неї?
Він хутко притулив праву руку до горла. Хомут обхопив його шию. Линва вп’ялася йому в зап’ястя. Він зціпив пальці в кулак, щоб послабити тиск на горлянку. Поки вбивця ладнався вчинити це знову, Януш хутко зірвався на ноги і чимдуж угатив його лобом у підборіддя. У голові вибухнув біль. Януш упав на унітаз, мало не закричавши.
Нападник випустив хомута з рук. Він хитався, і стіни комірки аж тряслися. Януш не став гаяти часу на те, щоб надівати штани, і лівою рукою — правиця так само була притиснута до горла — пхнув убивцю надвір.
Та марно. Тільки зараз він згадав, що двері відчиняються досередини. Він намацав засув і сіпнув його вбік. Двері відчинилися. Та вилізти він не міг — убивця затуляв їх і вже почав приходити до тями.
— РЯТУЙТЕ! — заволав Януш.
Цієї миті, саме цієї біжучої миті, він збагнув, що його життя висить на волосині. За порогом комірки, просто перед ним, стояв другий убивця, з пістолетом у руці. Він одразу ж упізнав його. Один із тих, які стежили за ним у кварталі Флемінґ. Один із тих, що влаштували бійню на березі в Ґетарі.
Чолов’яга в чорному звів руку з пістолетом.
— РЯТУЙТЕ!!!
За першим нападником він нічогісінько не бачив. Та ось той, так само заточуючись і не відриваючи долонь від лиця, випав із комірки. Януш підняв ноги і хутко зачинив за ним двері. Потім скоцюрбився на унітазі, затуляючи ліктями голову, і знову гукнув:
— РЯТУЙТЕ!
У відповідь була тиша. Ні пострілів, ні граду куль, ні болю —
Вільною рукою Януш підтерся — в нього ще залишалися рештки гідності — й підтягнув штани.
І весь час він без угаву репетував, навіть не репетував, а вищав, мов свиня, якій ріжуть горлянку:
— РЯТУЙТЕ!
Надворі почувся тупіт. Зараз його врятують. Він насилу встиг спустити воду, і його охопив нервовий регіт. Він живий. Януш виліз із комірки і ледве вивільнив пальці з петлі, допомагаючи собі зубами та лівою рукою. Він здогадався застібнути комір сорочки. Що й казати, давати пояснення з приводу нападу він таки не збирався.
Грюкнули дверцята. Він обернувся, охоплений новим нападом паніки. Із сусідньої кабінки виглянуло зморшкувате обличчя, облямоване густою бородою. Слава Богу, то був такий самий дристун, як і він.
Він заспокійливо махнув йому і заходився застібати штани. Заков’язлі пальці правиці не слухалися. Він схилився над умивальницею і підставив обличчя під струмінь води. У кишені щось перекочувалося. Ніж. Він і не збирався скористатися ним. Просто
— ТЕ GUSTA?[21]
Замість відповіді бранець із виряченими від жаху очима тільки захарчав. Він дихав ротом, який був розтулений за допомогою розширювача — давнього знаряддя часів Першої світової війни.
—
Чоловік спробував покрутити головою, та вона не рухалася, бо прив’язана була шкіряним пасом до спинки крісла. Його знудило кров’ю. Обличчя його було місивом із переламаних кісток і хрящів.
Та очі стежили весь час за гадюкою, що обмоталася довкола зап’ястя ката
—
То була
І ось гадюка вже за декілька сантиметрів од роззявленого рота бранця. Він застогнав і захарчав, безсило сіпаючись… Гадюка вигнулася, похитала трикутною головою, засичала і вкусила бранця за губу. Їй було страшно. Їй кортіло сховатися, заповзти у звичну темну і вогку шпарину…
— ТЕ GUSTA?
Чоловік ще намагався кричати, та крик застряв у його горлянці. Кат застромив йому гадюку в рота. Плазун спритно ковзнув у стравохід, сподіваючись знайти там притулок. Метрова гадюка, яка складалася з м’язів, луски і теплої крові, зникла в горлянці приреченого, умить задушивши його.
Анаїс закричала і прокинулася.
У кімнаті було тихо, чутно було тільки її хрипкий подих. Тиша і темрява. Де вона? Батьків голос звучав геть поруч.
Ні, це готельний номер. Вона в Біарріці. Вона провадить розслідування. Та проста думка завдала їй трохи полегкості. Однак марення не покидало її свідомості. Боліла щелепа, травмована розширювачем. У горлянці звивалася гадюка. Анаїс закашлялася і розтерла шию.
Разом із ясністю глузду повернулися і спогади.
Спогади, що мордували її щоночі. Вона намацала на тумбочці годинника. Її цікавив не час, а дата. 18 лютого 2010 року. Пора вже забути Кульгавого. Вона давно не дівчинка. Вона жінка. Вона
У кімнаті було страшенно гаряче. Вона звелася, щоб перевірити електричного регулятора батареї, та не змогла вивільнитися з-під липкого простирадла. Невже це від поту? Анаїс засвітила нічника.
Ліжко було всеньке у крові.
Наступної миті вона збагнула чому. Руки. Подерті. Пошматовані. Геть у ранах. Вісім років вона їх не торкалася. І оце уві сні знову взялася до свого…
Якби в неї ще залишалися сили, вона заридала б. Але відразу ж увімкнулася логіка.
Вона кинула під ноги рушника, щоб не порізатися. Наблизилася до умивальниці. До неї повернувся автоматизм напівзабутих порухів. Вона пустила холодну воду і підставила під струмені покалічені руки. Заліпила рани туалетним папером — найліпшим засобом, щоб погамувати кров. Болю вона не відчувала. Вона геть нічого не відчувала. Точніше, почувалася добре. Як і було щоразу…
Вона обробила рани парфумами і забинтувала руки тасьмою того ж таки туалетного паперу. Символічно, посміхнулася вона подумки: лайно лайном.
Повернувшись до кімнати, вона здерла з ліжка простирадло, ковдру і покривало, зібгала все те у кім’ях і жбурнула додолу. Докази скоєного злочину. І раптом завмерла. Їй знову почувся голос з нічного марення — батьків голос.
Так ось чому вона калічила себе.
Вона мріяла кров’ю змити із себе огиду.
Відітнути себе від власного коріння.
Вона вмостилася на незаплямованому матраці, притулившись спиною до стіни і обнявши руками коліна. І заходилася розгойдуватися назад і вперед, мов навіженець, якого замкнули в палаті для скажених.
Вона молилася. Тихо, по-іспанському. Дивилася в одну точку і, хилитаючись, бездумно повторювала:
О пів на восьму пролунав дзвоник. Усі до їдальні! І бігцем!
Януш пішов із усіма. Після сутички у вбиральні йому надали допомогу. Дали пігулку імодіуму, що зупинила пронос. Вислухали його свідчення. Він применшив значення тієї події, звівши її до сутички з іншими бурлаками. Та чергові не були легковіри. Вони запідозрили румунів. Януш заприсягнувся, що то були не вони. Його послали спати, пообіцявши, що завтра вранці запросять до директора для детальнішої розповіді. Найпевніше, у присутності поліції. Заснути він не зміг. Убивці у фірмових костюмах. Отой хомут. Глушник на пістолеті. Як вони вистежили його? Стежили від самісінького Біарріца? Хтось із нічліжки навів їх? Хто ж це міг зробити?
Та ніч дала йому бодай одну відповідь на його численні запитання. Після замаху в Ґетарі він ще сумнівався, що і йому загрожує небезпека. Більше в нього сумнівів не лишилося. Він у списку на ліквідацію.
Януш вирішив, що дремене удосвіта, сказати б, по-англійському, не прощаючись. Поліційного допиту йому не треба. Поки що він не збирався відновлювати контактів із цивілізованим світом, надто ж із поліцією. У комісаріаті напевне встигли порозсилати його фотографії. Серед іншого в доброчинні заклади на кшталт оцієї нічліжки й безплатних їдалень, де могли очікувати його появи. Отож, треба тікати. І хутчій.
Та браму нічліжки відмикали тільки о пів на дев’яту. Він замислено сидів над чашкою кави з куснем хліба, аж у їдальні знялася буча. Його сусіда за столом почав дригоніти. Потім затрясся ще один, який сидів за чотири столики від нього. Далі, ще дужче, затіпався бідолаха за сусіднім столиком. Корчі, дрижаки, цокотіння зубів — усе воно дедалі дужче охоплювало їх. На всіх присутніх у їдальні одночасно напала страшенна трясовиця.
Януш здогадався, в чому річ. Ті чоловіки й жінки понад вісім годин не мали в роті міцних напоїв. Їм не потрібна була кава з накладанцями. Їм потрібне було вино. Декотрі вчепилися у свої філіжанки. Інші корчились у конвульсіях, аж ніжки стільців дрібно стукотіли по долівці.