Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 43)

Януш підвівся і пройшов трохи вперед, під арку. Він навмисне виставлявся напоказ. Та ніхто не підморгнув йому, не впізнав. Ніхто не махнув рукою. Ні, він іде хибним слідом. Ніколи не був він частинкою цього наброду.

Повернувшись, він знову сів коло Бернара.

— А люду замало…

— Наших, чи що?

— Еге ж.

— Ти що, з глузду зсунувся? Нас тут до дідька! Щоб тобі давали, треба самому сидіти. Осьо я скоро піду відсіля. — Він раптом розлютився з доброго дива. — Добре, час вже й до праці. А то тільки балакаємо!

Отож, удень Януш може знайти тільки декотрих волоцюг, що жебракують на вулицях.

— А де ти ночуєш? — спитався він знову.

— В Оборі. Тимчасовий притулок для бурлак. Ми прозиваємо його Оборою. Щовечора сотні з чотири збирається. Там добре.

Чотириста волоцюг під одним дахом. Це добре… Чи, може, й недобре? Що ж, поміж ними таки знайдеться бодай один, який упізнає в ньому Віктора Януша. Бернар засмучено помахав порожньою пляшкою.

— Чуєш, а в тебе там грошенят нема часом? Може, ще одну взяли б…

— Може, і є.

— То гайда.

Бернар спробував підвестися, та не зміг — тільки гучно перднув. Януш відчув, як його охопив гнів. Страх, недовіра і відраза переросли в гостре почуття ненависті до цих людських покидьків.

Та він не дозволив собі піддатися цьому почуттю, а замислився. Цікаво, була в нього потаємна причина ненавидіти волоцюг? І чи вона потужна? І чи могла стати мотивом для вбивства?

— Тут неподалік продають вино, — сказав Бернар, нарешті звівшись на ноги.

Януш подався за ним. Його долали сумніви. Подумки він знову і знову повторював слова записки, яку залишив на столі Анаїс Шатле.

Я не вбивця.

Ще одна безсонна ніч. Або майже безсонна.

На сніданок — ліки.

Було вже ополудні. Анаїс Шатле у товаристві Ле Коза їхала до Біарріца. Цілу ніч керувала вона пошуками втікача. Кожна група, кожен кордон були на постійному зв’язку з центральним пунктом, під’єднаним до поліційного управління. У місті перевернули догори дном кожну автозаправну станцію, кожен притулок, кожен порожній будинок, кожну нічліжку. Крім того, звернулися до колег із Марселя з проханням запровадити спостереження за вокзалами й аеропортами — на той випадок, якщо Януш засумує за рідними місцями — хоч Анаїс у це й не вірила.

Усього в її групі працювало понад триста душ: детективи з відділу судової поліції Бордо, працівники антикримінальної бригади, міські жандарми і жандарми з департаменту. Очільниця слідчої групи капітан Шатле за однісіньку ніч стала орудувати цілим військом.

І все марно.

Не натрапили на жоден слід.

Для заспокоєння совісті вони залишили по одному поліцаю в нього вдома і в клініці. Узяли під контроль його банковий рахунок, кредитну картку і телефон. Та Анаїс знала, що все воно дарма. Януш вислизнув у них із рук. І помилки він не скоїть. У тому, який він розумний, вона упевнилась особисто.

Уночі, керуючи пошуками і змагаючись із застудою, через яку її не покидало відчуття, що на ній скафандр, який не дає дихнути, Анаїс провела власне розслідування свого дволикого знайомця. Вона обнишпорила всеньке минуле Матіаса Фрера і Віктора Януша. На безпритульного волоцюгу багато часу не змарновано. Ніяких записів в актах громадянського стану. Ніяких слідів у жодному офіційному джерелі. Анаїс поговорила з поліцаями, що затримували Януша в Марселі. Вони запам’ятали того забіяку. Затримали його в жалюгідному стані, з ножовою раною, і відразу ж одвезли до лікарні. Вміст алкоголю в крові становив 3,7 проміле. Паперів у нього не було. Він назвав себе Віктором Янушем, і те наймення лишилося в протоколі. Інакше кажучи, той чолов’яга виник із небуття на ті кілька годин, коли його тримали в поліційному управлінні Марселя, і знову щез.

Психіатр залишив трохи більше слідів. Анаїс відвідала спеціалізовану клініку П’єра Жане і вивчила особову справу Матіаса Фрера. Дипломи. Записи про прийняття на роботу до державних установ. Характеристика, видана в клініці Поля Ґіро у Вільжуїфі. Усе мало солідний вигляд. І все виявилось облудою.

Уранці вона звернулася до ради фахової медичної асоціації. У Франції ніколи не існувало психіатра Матіаса Фрера. Терапевта з таким прізвищем теж не було. Вона зателефонувала до клініки Поля Ґіро у Вільжуїфі. Про Фрера там ніхто й не чув.

Як роздобув Януш усі ці папери?

Як дізнався, що в клініці П’єра Жане є вакансія психіатра?

О дев’ятій Анаїс знову подалася до клініки. Викликала на бесіду всіх психіатрів. Вони поприходили, не приховуючи свого невдоволення. Такі таємничі, наче і справді винні в чомусь. Про Фрера ніхто нічого не міг сказати цікавого. Лікар поводився скромно, ні з ким не спілкувався. Виявляв високий професійний рівень. Брехун? Ні, це неможливо. Нікому й на думку не спадало поставити під сумнів його компетентність. Із усього цього Анаїс виснувала: Фрер справді здобув медичну освіту і спеціалізацію в царині психіатрії. Але де? І під яким іменем?

Потім вона спробувала дізнатися про походження «Вольво-універсала». Зв’язалася з компанією, яка продала Фрерові авто. Їй сказали, що, купуючи, Фрер показав водійські права, а за авто заплатив готівкою. До речі, ще одне питання: де він узяв гроші, якщо місяць тому бурлакував? Вона увійшла до бази даних дорожньої поліції. Чоловікові на ймення Матіас Фрер ніколи не видавали водійських прав. Техпаспорта він не реєстрував. Страхуваня не оформляв.

Звернулася вона і до банку, і до агенції, в якої він найняв дім. На перший погляд і тут усе було гаразд. У Фрера був рахунок у банку, клініка переказувала туди йому платню. Наймаючи дім, він надав усі необхідні папери. Працівник агенції уточнив: «Він приніс довідки про зарплату за останні роки і податкові декларації». Щоправда, у вигляді ксерокопій, які можна легко підробити.

Знову і знову ставила вона собі те саме запитання: яку наличку наліпити на підозрюваного? Убивця? Шахрай? Ошуканець? Шизофренік? Чому він приходив учора до неї в комісаріат? Хотів здатися? Чи сповістити їй щось таке, що звільнило б його від усіх підозр? Чи розповісти про вбивство Патріка Бонфіса і Сільвії Робен?

Вона знову перечитала записку, що він лишив на столі. Я не вбивця. Проблема була в тому, що й вона так гадала. Фрер не брехав. Інстинкт також підказував їй, що він не розігрував перед нею психіатра. І не морочив їй голову, коли казав, що Патрік Бонфіс не винен і що його завдання — допомогти йому згадати, що саме побачив він на вокзалі Сен-Жан уночі на 13 лютого. Якби він був убивця, то так не поводився б. Хто ж буде шукати докази проти самого себе? То що ж тоді виходить? Невже він теж згубив пам’ять?

Двоє забудьків на один вокзал — це занадто.

Увіччю промайнув вказівник БІАРРІЦ. Вона зосередилася на іншому аспекті справи, який геть ні з чим не пов’язувався. Нащо хтось убив Патріка Бонфіса і Сільвію Робен? Яку небезпеку і для кого могли становити простий рибалка з купою боргів і його подруга?

Відучора вона марно намагалася додзвонитися до відділу жандармерії, що провадив розслідування на Баскському узбережжі. Керівник, майор Мартено, так і не відповів їй. Об одинадцятій ранку, побувши під душем, вона вирішила, що мусить поїхати на місце злочину. Разом із Ле Козом.

— А це що за халепа?

На виїзді з міста утворилася тиснява. Анаїс вийшла з авта й одразу ж упевнилася, що надворі та ж таки клята негода. Похмуре небо. Арктичний холод. Цівки холодного дощу, наче ножицями, різали обличчя. Вона приклала дашком долоню над очима і побачила попереду людей у жандармських одностроях. Вони стояли поперек шляху.

— Увімкнути ліхтаря? — поспитав Ле Коз.

Анаїс не відповіла. Вона намагалася бодай приблизно визначити, які сили правопорядку тут зосередилися. На звичайну дорожню пригоду не схоже. Упоперек шосе напнули заставні стрічки. Довкруги стояли поліційні фургони з мигтючими ліхтарями на дахах. Ні, це не жандарми. Чорні однострої, панцерні жилети й шоломи… Більшість тримала автомати.

— Піду пішки, — нахилившись до Ле Коза, сказала Анаїс. — Як махну, прямуй узбіччям.

Напнула відлогу светра, якого вбрала під куртку, і попрямувала уздовж авт, що непорушно стояли біля шляху. Вона аж дригоніла вся від холоду. Ідучи ковтнула ліків із пляшечки. Наблизившись до тих людей метрів на п’ятдесят, вона високо підняла над головою посвідку з кольорами національного прапора.

— Капітан Анаїс Шатле, Бордо! — гукнула вона суворо.

Ніхто й слова не сказав на те. Чоловіки в каламутних засклених шоломах здавалися чорними роботами-вбивцями, позбавленими власного розуму, бо підкоряються лише наказам згори.

— Хто тут орудує?

Мовчання.

Дощ посилився. Вона бачила, як заборолами шоломів біжать цівки води.

— Хто старшина у вас, питаю?

До неї вже прямував чолов’яга в дощовику.

— Я старшина. Капітан Деланек.

— Що тут скоїлося?

— Такий наказ. Шукають злочинця, який утік.

Анаїс відкинула відлогу. В обличчя вдарили дощові краплі.

— Це мій підозрюваний. Та поки вину його не довели, він не злочинець. Презумпцію безневинності ще ніхто не скасував.

— Таж він божевільний.

— А ви звідки це знаєте?

— Він забив волоцюгу в Бордо. І брав участь у вбивстві двох ні в чому невинних людей у Ґетарі. До того ж він психіатр.

— То й що?

— Психіатри й самі навіжені, бодай наполовину.

Анаїс не стала сперечатися.

— У мене зустріч із майором Мартено. Мені можна проїхати?