Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 128)
Останній факт пояснювався другою важливою обставиною: батько помер у березні 1999 року, маючи 62 роки. У свідоцтві про смерть ішлося про лиху пригоду в гостях — він гепнувся із даху, коли ставив ринву. Інакше кажучи, поляк загинув на нелегальній будові. Та його працедавці назвалися друзями, щоб отримати страхові виплати і, звісно ж, уникнути проблем із поліцією.
Кубелі трапилася світлина. Його батьки після прибуття до Франції в 1967 році на еспланаді Трокадеро. Патлаті гіпі у кльошах, у них було щось сільське, якась необтесаність, що нагадувала про рідну Сілезію. Францишка була тендітною молодою жінкою, білявою і ніжною. Вона скидалася на дівчат, яких фотографував Дейвід Гамільтон. Анджей відповідав іншому шаблонові: польський лісоруб. Чуприна по плечі, распутінська борода, густі брови. Його кремезне тіло обпинав почовганий оксамитовий піджак. Обоє утікачів з любов’ю обнімали одне одного за плечі, ладні розпочати нове життя на чужині.
З інших документів Франсуа мало що пощастило дізнатися про повсякденне життя батьків. Хіба що Анджей Кубела виявив неабияку майстерність в отриманні різних видів соціальної допомоги. Здобувши у Франції статус політичного втікача, він улаштувався на підприємстві, що виконувало громадські роботи. У 1969 році, після першої виробничої травми, йому дали пенсію з інвалідності. За кілька років він оформив для дружини допомогу «у зв’язку з психічним розладом». Крім того, він домігся різних виплат від держави — Анджей жив на соціальні виплати, хоч напевно й далі трохи заробляв на будовах.
Франсуа узявся до паперів, що стосувалися його самого. Навчання в початковій середній школі в Пантені. Медичний факультет й інтернатура в Парижі. Працювати в студентські роки йому не довелося. Франсуа виріс татковим синком. Великий комбінатор Анджей поставив усе на сина, і Франсуа відплатив йому з горою. Від першого класу до захисту докторської дисертації він здобував тільки найвищі оцінки.
На самісінькому дні виявилася велика плеската коробка з-під торта чи пирога із сюрпризом на день Богоявлення. Тут зберігалися газетні вирізки і світлини, розташовані в зворотному хронологічному порядку. Перші конверти стосувалися 2000-х років: наукові статті, відгуки про його праці, часом зі світлиною. На них Кубела був тим-таки успішним науковцем з чорною чуприною та чарівною усмішкою…
В інших конвертах були тільки світлини. У 1999-му на них пишався п’яненький Кубела в оточенні так само п’яних друзяк. Святкування успішного закінчення інтернатури. На світлинах 1992 року Кубела був ще молодший, самотній і усміхнений. З наплічником під пахвою він стояв перед медичним факультетом Пітьє-Сальпетрієр. У футболці «Лакост», у левісах-501 і моднячих мокасинах. Вишуканий молодий студент, який втратив усі зв’язки зі своїм робітничим корінням.
1988 рік. Сімнадцятирічний Кубела з батьком. Батько вищий на цілу голову, цього разу з акуратною зачіскою і підстриженою бородою. Обидва усміхаються в об’єктив. Зрозуміло, що вони добре ладнають між собою і в доброму гуморі.
Кубела витер сльози і вилаявся. Та не від печалі. Він плакав од люті. Від розчарування. Навіть побачивши ці світлини, він нічого не згадав. За два тижні, які минули від його втечі, він воював із зарізяками, міняв особистості, гнався за вбивцею, боявся, що він і сам той убивця. Він пройшов через усе це, чіпляючись за надію, що, відкривши свою достеменну особистість, віднайде і пам’ять.
Та він помилявся. Помилявся від самісінького початку. Він — вічний «пасажир». Кінцевого пункту призначення не існує. Він віднайшов свою первинну особистість, та ця мета виявилася лише етапом. Незабаром він знову втратить пам’ять. Сфабрикує собі нову особистість, а потім утямить, що він не той, ким себе вважає. І розслідування розпочнеться наново, з тією ж таки надією віднайти своє достеменне «Я».
Та цього «Я» більше нема.
Франсуа назавжди згубив його.
Він узявся до дитячих світлин.
Тринадцятирічний хлопець в кімоно для занять дзюдо усміхається в камеру. Він не може приховати виразу самотності та невловної тривоги, що помітний і на його пізніших світлинах. Тут цей сум аж надто впадає в око. Одна деталь: на цій світлині чуб у нього ще світлий. Колір волосся в Кубели змінився з настанням статевої зрілості.
1979-й. Восьмирічний Франсуа на Тронному ярмарку. Сорочка на широких плечах, штани, зібрані на кісточках, білі шкарпетки — повна форма 80-х років. Застромивши руки в кишені, хлопчина всміхається на тлі каруселей та атракціонів тією ж таки неуважною, трохи сумною і ненав’язливою усмішкою.
1973-й. Тут його підтримує матінка. Певне, одна з останніх світлин, перед тим як її відправили до психлікарні. Вона схилила голову, тож обличчя її не видно, та пильний погляд її дворічного сина осяває всю світлину. В глибині його очей видніє та сама сонячна печаль.
Кубела звів очі. Дощ ущух. Крізь обмиті водою вікна видно було вигін, що геть потонув у грязюці. Калюжки на скатах, кролячих норах і клаптях старих авто розпливалися зорями і ряхтіли під промінням невидного сонця. Усе воно мало б підбадьорити його, та сум тільки дужчав. Звідки цей вираз побитого пса на його світлинах? Звідки ця пригніченість? Тінь материного божевілля?
Лишився ще один великий конверт із лікарняною печаткою. Може, тут він знайде пояснення. Якась дитяча патологія, анемія? Він відкрив конверта, та не зміг цілком дістати паперів, що геть злиплися докупи.
Медичні знімки.
Він потягнув дужче. Фотографії УЗД. Утроба його матері у травні 1971 року — дата стоїть у кутку першого знімка. В акушерській практиці тоді тільки почали використовувати УЗД.
Аж йому пощастило таки дістати ті знімки.
Побачене його приголомшило.
У навколоплідній рідині плавав не один, а два зародки.
Два ембріони зі зціпленими кулачками, обличчям один до одного. Два скоцюрблені близнюки, що дивилися один на одного.
Близнюки, що мали народитись у Францишки й Анджея Кубели.
Палючий жах шмагонув його, наче крижана вода з крана. Він схопив інші знімки. Три місяці, чотири, потім п’ять. Що далі, то дужче видно одну аномалію. Зародки розвивалися неоднаково. Один був більший од другого.
І відразу ж він побачив у меншому зародку самого себе. Здавалося, він боязко відступав перед дужчим близнюком.
Думка, що сяйнула в мізках, просто-таки засліпила його. Сильніший близнюк був його невідомий брат. Дитиною, що родина Кубел покинула з причини, якої поки що неможливо було з’ясувати. Та думка піднімалася, росла, наповнювала його голову, аж витіснила все інше.
Гіпотеза.
У материнській утробі він був пригніченим близнюком.
Але батьки саме його обрали для ролі єдиного сина.
Від другого вони відмовилися, його забули й викреслили з пам’яті.
І тепер він повертався з небуття, щоб помститися.
Щоб звернути на нього вбивства, що скоїв сам.
Музей сучасної світлини в Марн-ла-Валле містився в чималому цегляному будинку ХІХ століття. Певне, в минулому тут була мануфактура. Одне з тих місць, де робітники гарували колись, мов чорні воли, а тепер переобладнане під робітні для модних мистців, музеї сучасного мистецтва і зали тілесної пластики…
Анаїс зневажала такі заклади, та в цього будинку був свій характер. На темному фасаді виділялися світлі фронтони, прикраси, рами, що надавали архітектурному ансамблеві певної ремісничої шляхетності. Порцелянові вставки навівали згадки про приморський курорт десь на Босфорі у Стамбулі.
Їй неважко було втекти від Соліниних поплічників. О третій годині, давши їм усі вказівки, що стосувалися розслідування справи Медіни Малауї, вона вдала, ніби йде по каву, а сама увійшла до ліфта. Отак простісінько собі. У неї був бедж і ключі від авто. Щоб знайти його, досить було натиснути на пульт. Приплив адреналіну відразу здолав утому.
Вона не мала ілюзій з приводу тієї роботи, що виконували її наглядачі. Та нехай. Із притаманною їй упертістю вона все поставила на слід, пов’язаний із дагеротипами.
Усю споруду займала одна величезна зала площею понад триста квадратних метрів, із дерев’яною підлогою і полакованими колонами, що смачно пахла тирсою, клеєм і свіжою фарбою. Тут розгортали виставку. Оту, що цікавила її, виставку художника-фотографа Марка Сімоніса, голови Фонду дагеротипії. Виставка мала відкритися наступного дня. Анаїс розраховувала застати мистця, коли він розвішуватиме свої роботи.
Угледівши гладуна, який шпетив байдужих робітників, то опускаючись навколішки просто в тирсу, то вилазячи на приставну драбинку, вона збагнула, що знайшла того, хто потрібен. І помалу попрямувала до нього, щоб дати йому час викричатися. Краєм ока вона глянула на вже розвішані світлини. І зупинилася, щоб розгледіти їх ліпше. Дагеротипи відзначалися однією особливістю, яку вона не зовсім розгледіла, коли передивлялася книжкові репродукції, — то були дзеркала. Виполіровані, посріблені або позолочені дзеркальні поверхні. Певне, це подобалося вбивці. Милуючись своїм творінням, убивством, він споглядав сам себе.
Вона знаходила в дагеротипах усі особливості, що притаманні були й репродукціям, та посилені природним освітленням. Сутінь і світло тут переходили у приглушену світлотінь. Світлини були прямокутні, проте освітлена частина мала овальний вигляд, наче кути запнуло сірявою імлою. В них відчувався чар із німих фільмів, де кадри сіпалися і пливли. Сяйливе осереддя майже вражало око своєю пронизливою чіткістю. Різкість його завдавала болю.