Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 130)

— Ні, звісно.

— А чи нема поміж ними хіміків, що знаються на цьому ліпше, ніж усі інші? Дагеротипників, які захоплюються органічною хімією?

— Нічого такого я не чув.

— Дякую, пане Сімонісе.

Вона обернулася до нього спиною. Він ухопив її за руку.

— Ви підозрюєте когось із нас у вбивстві?

Повагавшись, вона вирішила облишити той поліційний тон.

— Як по правді, я й сама не знаю. Цей напрямок у розслідуванні ґрунтується тільки на припущеннях… — Вона роззирнулася довкруги. На полицях стояли слоїки із живим сріблом, упакування йоду і брому. — І ці припущення такі ж невагомі, як і ваші випари.

За п’ять хвилин вона була на паркувальному майданчику і розглядала план паризького передмістя. Анаїс намагалася розробити маршрут, з огляду на список імен та адрес.

Задзеленчав мобільник. Соліна. Вона підкинула телефон на долоні, гадаючи, могли його запеленгувати чи ні. Треба було викинути його, зразу ж як вона вийшла з в’язниці.

Після п’ятого дзвінка вона відповіла заплющившись, ніби очікувала вибуху.

— Ох ти ж і лярва… я в житті такої ще не бачив!

— Та довелося. Потрібно було пройти іншим слідом.

— Яким це?

— Не можу тобі сказати.

— Що ж, тим гірше для тебе.

— Погрози мені анідесь.

— А два свіжі трупи?

— Чиї?

— Поки що невідомо. Двоє чоловіків у фірмових чорних костюмах. Одного закатрупили двома кулями сорок п’ятого калібру. Другому всадили в мордяку уламок скла. Дім орендував такий собі Арно Шаплен. Тобі це прізвище каже про щось?

— Ні, — збрехала вона.

Кров відпливла в неї від голови.

— За два квартали відтіля на вулиці Бреге знайшли їхнє авто. Чорне «ауді» Q7. Номер 360 643 АР 33. Це тобі теж нічого не каже?

Анаїс мовчала, намагаючись дати лад своїм думкам. Значить, Януш і цього разу вцілів. Тепер єдиною доброю звісткою від нього, на яку вона могла розраховувати, були трупи.

— І, здається, орендар помешкання за зовнішністю цілком відповідає Янушеві.

— А ти звідкіля знаєш? — запитала вона, обертаючи ключ запалювання.

— У декого довгий язик. А в поліції затонкі стіни.

— Хто провадить справу?

— Кримінальний відділ. Та я зателефоную прокуророві. Ця історія пов’язана зі стріляниною на вулиці Монталамбер. То я і буду її розслідувати.

— Ти можеш це довести?

— Доведу, якщо мені передадуть справу.

— А трупи де?

— А ти як гадаєш? В Інституті судової медицини, звісно.

Анаїс не знала, де він, але подумала, що знайде.

— Зустрічаємося там?

— Навіть не знаю, як ти це робиш, — вишкірився він. — Ти взуваєш мене, як хочеш, а я ще й прошу. Може, якось влаштуємо сеанс мазохізму?

— За півгодини?

— Я вже в дорозі. Чекаю тебе на місці.

Обидва зародки плавали в навколоплідній рідині, неначе два крихітні астронавти. Поміж кров’ю і водою, повітрям і духом. Легенькі, сплетені водно. Перший набагато більший. Проте саме він був нагорі. Другого затиснуто в долішню частину матки. Переможений. Над ними звивається і вигинається мережа судин, схожих на летюче коріння, як ото в тих рослин, що вирощують у невагомості на космічних станціях.

— У нас проблема.

Кабінет лікаря. Він не зводить очей із чоловіка і вагітної жінки, що сидять напроти нього. Вона молода білявка з майже білими косами, він здоровезний бородань. У кімнаті панують осінні барви. Червона, охряна, золотаво-брунатна. Тільки полаковане дерево і тканини пурпурового кольору.

— Що за проблема?

Обхопивши круглого живота, жінка ставить це запитання з агресивністю, що виказує її страх. У неї обличчя слов’янського типу. Високі вилиці. Очі немов у кішки. Волосся таке тонюсіньке, що аж мерехтить на сонці. Поміж соковитими грудьми вагітної молодиці зблискує натільний хрестик.

Чоловік — втілення того ж таки слов’янського типу. Сорочка лісоруба, широкі плечі, густа борода і випнута щелепа.

Лікареві трохи незручно. Його обличчя не віщує нічого доброго. Молодий, але вже майже лисий. Лискуче чоло вінчає кощаве обличчя, наче завершення нав’язливої, невідступної думки. Тонкі вуста вимовляють неприкрашені безтілесні сухі слова.

— Якщо це може вас заспокоїти, — усміхається він, — то таке частенько трапляється.

— Що за проблема?

— Як ви знаєте, у вас монохорна вагітність.

Чоловік із жінкою перезираються.

— Ми не дуже добре балакаємо французькою, — шепоче жінка з гострим акцентом, де вчувається якась крижана лють.

— Перепрошую. Цією французькою ніхто не балакає. Я хочу сказати, у вас монозиготні близнята. Вони вийшли з одної заплідненої яйцеклітини. Вам, либонь, уже казали про це багато разів. Вони містяться в одній оболонці, й у них одна плацента. Інакше мовлячи, вони живляться з одного джерела.

— Та й що?

— Зазвичай кожен ембріон пов’язаний із плацентою власною мережею кровоносних судин. Часом ті системи переплутуються і зародки поділяють одну мережу. Це зветься анастомоз. І тоді є ризик порушення рівноваги. Один плід може отримувати більше, ніж другий.

— Оце й відбувається у мене в животі?

Лікар киває.

— Така проблема виникає в п’яти і навіть п’ятнадцяти відсотків від усіх випадків. Зараз я покажу.

Він підводиться і бере зі стійки в себе за спиною кілька знімків УЗД. Розкладає їх на столі так, щоб подружжя могло їх бачити.

— Цей ембріон розвинений більше, ніж другий. Він живиться коштом свого братика. Та ситуація може змінитися…

Мати не зводить очей із тих знімків.

— Він це навмисне, — сичить вона. — Хоче вбити брата.

Лікар махає перед собою руками й усміхається.

— Та ні, заспокойтеся. Дитина тут ні при чому. Просто судини переплелися так, що він здобув перевагу. Ось тут видно, що розподіл судин…

Батько уриває його.

— Це можна вилікувати?

— На жаль, ні. Залишається тільки чекати. Може, розподіл судин зміниться природним чином і тоді…