Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 129)

Сімоніс робив портрети сучасників. Музик, акробатів, а також біржових маклерів, секретарів, агентів із продажу нерухомості — вони були вбрані в сучасні костюми і вихоплені світлом, що неначе струмувало з ХІХ століття. Це справляло суперечливий ефект: вас наче відкидало в невизначене майбуття, з якого теперішність буде здаватися давно минулою добою, що застаріла на століття з гаком.

— А ви що тут шукаєте?

Перед нею стояв розлючений гладкий фотограф. Вона згадала, що в неї нема поліційного посвідчення. Трохи розгубившись, вона глянула на товстуна. Майже два метри на зріст, важить напевне понад сто десять кілограмів. Велет, який не відмовляв собі в життєвих утіхах і до п’ятдесяти років скидався швидше на гору сала, ніж на мармурову стелу. На нім була чорна водолазка і бахматі джинси, схожі на лантух для картоплі. Вона второпала, нащо йому високий комір — він затуляв жаб’яче підгорля.

Сімоніс узявся кулаками в боки.

— То що, і далі мовчатимемо?

Опинившись у глухому куті, вона силувано всміхнулася.

— Перепрошую. Я Анаїс Шатле, капітан поліції.

Така заява завжди діяла немов удар. Чолов’яга напружився і конвульсивно ковтнув слину. Його подвійне підборіддя надулося, потім сіпнулося, наче тіло страшенного давуна, який щойно заглитнув газель.

— Не турбуйтеся, — докинула вона. — Мені просто треба дещо дізнатися про техніку дагеротипа.

Сімоніс розслабився. Плечі його опустилися. Підгорля охляло. Намагаючись перекричати гуркіт дрилів і молотків, він почав давати технічні пояснення, яких вона не слухала. Подумки вона дала йому хвилин із п’ять на балаканину, а потім хотіла перейти до діла.

Поки він ото балакав, вона зважувала всі «за» і «проти». Міг він бути вбивцею? Сили йому не забракло б, та не дуже він меткий. Неважко було уявити, як він одчикрижує голову бугаєві чи каструє волоцюгу, але… П’ять хвилин спливло.

— Вибачте, — урвала вона його, — як ви гадаєте, скільки дагеротипістів у Франції?

— Нас усього кілька десятків.

— А точніше?

— Понад сорок.

— А в Іль-де-Франс?

— Либонь, десятків зо два.

— Ви не могли б мені дати списка цих людей?

Гладун схилився до неї. Він був вищий од неї сантиметрів на двадцять.

— Навіщо?

— Ви, мабуть, бачили, як у кіно поліцаї ставлять запитання. Але самі на них ніколи не відповідають.

Він помахав пухкою рукою.

— Вибачте, а у вас є ордер чи щось таке?

— Ордер буває лише в бухгалтерії. Якщо ви маєте на увазі постанову з підписом слідчого судді, то в мене її з собою нема. Я можу прийти з нею ще раз, та час мій дорого коштує, і, обіцяю, ви заплатите мені за кожну втрачену хвилину.

Він знову глитнув. Травний процес давуна поновився. Він тицьнув пальцем кудись углиб зали.

— Тоді я мушу видрукувати списка у моєму кабінеті.

— Ходімо.

Сімоніс роззирнувся довкруги. Робітники працювали й не звертали на нього жодної уваги. Дрилі свердлили. Шліфувальні машини шліфували. У повітрі стояв дух розпеченого металу. Фотографові вочевидь не хотілося покидати виставку, та він таки подався до заскленої комірки в кінці зали. Анаїс пішла за ним.

— Майте на увазі: не всі дагеротипники — члени мого фонду.

— Та я так і думала, але, гадаю, ми щось придумаємо, щоб їх вистежити. Зв’яжемося з постачальниками матеріалів, якими вони користуються.

— Ми?

Вона підморгнула йому.

— А вам хіба не хочеться погратися в детектива?

Давун знову сіпнувся. Вона взяла це за згоду.

За годину в неї вже був досить вичерпний перелік дагеротипників Парижа, паризького регіону й усієї Франції. Зіставивши відповіді постачальників з членами фонду, вони налічили вісімнадцять мистців в Іль-де-Франс і понад два десятки в інших регіонах. Анаїс подумала, що до завтрашнього вечора встигне відвідати всіх мешканців Іль-де-Франсу. А далі видно буде.

— Ви з усіма знайомі?

— Майже, — буркнув фотограф.

— Кого б ви запідозрили у цім переліку?

— У чому?

— У вбивстві.

Він задер брови, потім щоки його заходили ходором.

— Ні, ніколи в житті.

— А хтось із них знімає сцени насильства?

— Ні.

— Може, щось пов’язане зі збоченнями чи міфологією?

— Ні. Безглузді запитання. Адже йдеться про дагеротипи?

— Атож.

— Ця техніка потребує довгої непорушності об’єкта. Рух у такий спосіб не зняти.

— А я такі об’єкти й мала на увазі. Трупи.

Сімоніс насупився. Анаїс ступнула вперед, змусивши його притулитися до скляної перегородки.

— У когось із членів фонду були проблеми із правосуддям?

— Та ні! Хоча хтозна…

— Ніхто не висловлював чудернацьких думок?

— Ні.

— Ніхто не потерпає від психічних розладів?

Гладун втупився в Анаїс тяжким поглядом і промовчав. У тій скляній комірці він здавався ув’язненим, наче кит в акваріумі.

Вона перейшла до головного.

— Як я зрозуміла, в техніці дагеротипії важливу роль відіграє хімія.

— Авжеж. Дагеротип спершу обробляють йодистою парою, потім випарами ртуті. А потім…

— Поміж цими етапами може застосовуватися кров? Людська кров?

— Не зрозумів запитання.

— У крові міститься оксид заліза. Може такий компонент брати участь у хімічних перетвореннях? Наприклад, на останньому етапі, коли зображення вкривають димером хлориду золота?

Марк Сімоніс здавався переляканим. Він здогадувався, що їй відомо більше, ніж вона йому сказала.

— Можливо… Не знаю я.

— Хтось із цих людей, — провадила Анаїс, махаючи списком, — казав про такі дослідження?