Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 127)

Зупинившись перед кавовим апаратом, вона пошукала дрібняків. Руки її тремтіли, та цього разу не від приємного збудження. Вона ухвалила рішення. Поділити розслідування. Оці поліцаї нехай розслідують усе, що пов’язане з Медіною. А вона візьме слід, про який ніхто не знає, — дагеротип. І жодного слова Соліні. Їй треба закріпити за собою перевагу перед цими чоловіками.

Кава побігла у філіжанку. Перший ковток обпік їй горло. Другий був ліпший, та смаку вона не відчула. У шлунку дерло, булькало і квакало. Вона не їла… відколи вона вже нічого не їла?

Коли вона повернулася до кабінету, Соліна був не сам. Біля нього стояли двоє хлопів з манерами зарізяк.

— Оце гот Фітон і класик Сернуа. Мої найкращі хлопці. Вони допомагатимуть тобі до понеділка.

Анаїс озирнула їх. Перший — худий неголений паруб’яга у брудних джинсах, темних кросівках і чорній куртці, з-під якої виглядала футболка з витягнутою мармизою Іґґі Попа. Зі своїм коротким хвостом на потилиці й підведеними очима він скидався на запеклого наркомана. Другий, так само високий, та вдвічі важчий, був у пожмаканому фірмовому костюмі, замурзаній краватці та з триденною щетиною, що не дуже узгоджувалася з його короткою стрижкою. Табельна зброя в обох демонстративно висіла при боці.

Ті хлопці відразу сподобалися їй. Ці неформали були схожі на її команду в Бордо. І водночас вона збагнула, що для кримінального розслідування вони годяться не більше, ніж вона для гаптування хрестиком. Чемпіони з рукопашної, а не з такої копіткої мурашиної праці, як слідство.

— А кабінет?

— Поруч із моїм. Я з тебе очей не зводитиму. Ти й не ворухнешся, щоб я не знав.

Вона подумала про дагеротипи і пошукала лазівку. Та на думку їй нічого не спало.

— Вирішуй, — сказав Соліна. — Утім, що тут обирати.

За дві години читання всі його припущення загалом дістали підтвердження. Щоденник Франсуа Кубели містився в п’ятьох невеличких зшитках у клітинку, розбірливо написаних кульковою ручкою густим почерком. Він працював, як давніше було — ні комп’ютера, ні флешки, ні мережі. Тільки ці шкільні зошити, що він сховав у занедбаній хатині.

Він завів щоденника 4 вересня 2008 року, коли до його відділення в клініці Святої Анни надійшов сорокарічний чоловік з амнезією. Кубела вирішив фіксувати кожен етап перебігу його недуги. Незабаром до пацієнта, що категорично відмовлявся пройти томографію чи рентґен, повернулася пам’ять. Його звати Давід Жильбер. Він інженер. Мешкає у південному передмісті Парижа.

Кубела все перевірив, і все виявилося вигадкою.

Водночас розслідування зникнення Крістіана Мйоссана привело поліцаїв до клініки Святої Анни: Давід Жильбер насправді був Мйоссан. Потроху, мовби неохоче, пацієнт повернувся до своєї достеменної особистості. Після місячного курсу лікування його виписали до сестри Наталі Форестьє. Кубела підтвердив свій діагноз: Мйоссан зазнав дисоціативної втечі. Майже невідомий у Франції синдром.

Психіатр вивчив практично все, що написано з цього приводу англійською, а також порозпитував колег. Так він дізнався про ще один випадок. У Лор’яні, в спеціалізованій клініці в Шатеньє, лікувався такий собі Патрік Серена. У вересні 2008 року він вештався уздовж шосе коло Сен-Назера і казав, що звати його Александр. Він виявився комерційним представником мережевого видання, одинаком, і мешкав у Пюто, в Дев’яносто другому департаменті. Пропав у квітні 2008 року під час службової мандрівки. Як він опинився в Бретані? Що викликало дисоціативну втечу? Що відбувалося з ним від квітня до вересня 2008 року? Він підписав заяву про госпіталізацію й упродовж певного часу лікувався у Шатеньє.

Кубела зазначив схожість між цими двома випадками, адже вони збігалися навіть у часі. Він подався до Лор’яна, побалакав із Сереною. І умовив його подати запит про переведення до клініки Святої Анни. Пацієнт охоче відповідав на запитання лікаря, та, як і Мйоссан, уперто відмовлявся від будь-яких просвічувань.

Лікар дослідив пам’ять обох пацієнтів, удавшись до медикаментів, гіпнозу і бесід. Потроху йому пощастило виявити інші збіги в їхніх спогадах. Наприклад, вживання псевдонімів. Крістіан Мйоссан часом називав себе Жанті Мішель, Серена — Алекс-244. Психіатр не міг пояснити походження тих прізвиськ. Пацієнти невиразно пам’ятали і якісь місця. Рибальський бар, поділений на кабінки лляними фіранками. Сріблястий льох із диванчиками у формі інфузорій.

Кубела обійшов усі паризькі бари й у Четвертому окрузі знайшов «Піткерн», а в Дев’ятому — ретрофутуристичний бар «Веґа». В обох відбувалися вечірки клубу Саша.ком. Кубела згадав про псевдоніми і дійшов висновку, що в пошуках спорідненої душі самотні Мйоссан і Серена зареєструвалися на сторінці в Саші.

Грудень 2008 року. Кубела завів уже третього зошита, аж колега з клініки Святої Анни розповів йому про ще один випадок дисоціативної втечі, згадуваний на семінарі в Блуа. Кубела знайшов хворого в медичному центрі Ла-Ферте під Туром. Поміж цими трьома випадками була разюча схожість.

І цього разу хворий на амнезію вважав, що до нього повернулася пам’ять. Як і решта, він відмовлявся від сканування, як і вони, він врешті дізнався своє достеменне ім’я. Марк Казарак’ян. Вірменин з роду, поміняв купу професій, аж поринув у депресію, що позбавила його змоги працювати. Жив у Сартрувілі, в липні 2008 року зник, потім з’явився в Ендр-е-Луарі, нічогісінько не пам’ятаючи.

Кубела забрав його до своєї лікарні. Як і всі інші, той пацієнт мав псевдоніма. Андромак. Він знав і «Піткерн», і «Веґу». Останні сумніви зникли. Всі троє — самотні, вразливі, беззахисні шукачі сталих любовних стосунків — удавалися до послуг Саша.ком.

Кубела не звернувся ні до адміністрації сторінки, ні до поліції. Замість цього він сам вступив до клубу. Перші тижні геть нічого не дали. Психіатр уже сумнівався в обґрунтованості своїх підозр із приводу викрадення, маніпуляцій із розумом і клінічних досліджень, аж запізнався з Феліс, вона ж Анна-Марія Штрауб.

Його розслідування відразу ж прибрало іншого вигляду. Кубела був недосвідченим слідчим, зате звабник із нього був ще який. Чарівна чорнявка Феліс, холодна і загадкова особа, не встояла перед ним і в усьому зізналася. Вона — дівчина-ескортниця. Їй платять, щоб вона знаходила поміж учасниками вечірок Саша.ком самотніх, емоційно вразливих чоловіків, які не мають рідні та близьких людей. Більше вона й сама нічого не знала: ні про замовників, ні про те, чого вони домагаються від тих бідолах.

Приголомшений нишпорка виявив цілу систему: фахові повії, що вступають до клубу для знайомств. Облавниці, яким доручили обирати беззахисних жертв. Коли їм щастить знайти підхожого клієнта, його викрадають і психічно обробляють. Хто? У який спосіб? І з якою метою?

На початку п’ятого й останнього зошита Франсуа Кубела міркував про те, як йому продовжити розслідування. Усвідомивши, що самому не впоратися, він вирішив звернутися в поліцію. До того ж Наталі Форестьє, Мйоссанова сестра, сповістила його, що брат її знову зник, а потім його знайшли мертвим із покаліченим лицем. Кубелі пощастило переконати Феліс бути свідком…

На цьому нотатки психіатра уривалися. Кубела здогадувався про те, що сталося. На сцену вийшли зарізяки з охоронної агенції. Наприкінці січня 2009 року вони ліквідували Феліс, повісивши її, потім викрали психіатра, щоб обробити його за методою «Мотрійка». Цього Кубела не зрозумів. Чому вони і його не вбили? Навіщо пішли на ризик, залучивши до програми фахівця, що його психологічний профіль геть не відповідав іншим піддослідним? Та, може, він помиляється… Жив він сам, ніколи не був одружений. Та й замало він знав, щоб судити про свою психічну рівновагу. Може, він і справді цілком відповідав їхнім вимогам.

Франсуа Кубела, тридцять вісім років, став піддослідним щуром холдингу «Метис». У березні 2009 року сталася його перша дисоціативна втеча й він опинився на набережних каналу Урк, анітрохи не сумніваючись, що звати його Арно Шаплен. Те, що сталося далі, йому було більш-менш відоме. Одна його втеча заступала іншу, а тим часом найманці з «Метиса» намагалися його ліквідувати і хтось коїв міфологічні вбивства. У кожному своєму втіленні Кубела ставив перед собою ті самі завдання і відновлював розслідування, йдучи тим самим слідом, поступово розкриваючи механізм «Мотрійки» і потроху підходячи до вбивці з Олімпу… І як далеко він просунувся? Чи пощастило йому з’ясувати особу вбивці? Самі запитання. А в цих зошитах відповіді не знайшлося.

Він узявся до другої коробки, де зберігався родинний архів Кубели. Із паперів він з’ясував тільки дві суттєві обставини. По перше, матінка, Францишка Кубела, його не виховувала. У 1973-му, за два роки після його народження, її помістили до спеціалізованої клініки. І більше вона з тих закладів не виходила. Вона поповнила ряди невиліковних навіженців. Якщо судити з паперів, вона й досі жива і перебуває в медичному центрі імені Філіппа Пінеля в Ам’єні. Дізнавшись про це, Кубела нічого не відчув. Разом із пам’яттю в нього забрали й емоції.

Він перейшов до медичних даних. В історії хвороби Францишки згадувалася і «гостра шизофренія», і «біполярний розлад», і «тривожні стани». Діагнози відзначалися різноманіттям і навіть суперечили один одному. Він пробіг по діагоналі лікарські висновки, рекомендації і список госпіталізацій за заявою третьої особи. Щоразу заяви підписував його батько, Анджей. Аж до 2000 року. Потім форму заповнював він сам, Франсуа Кубела.