Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 126)

Коридор. У першій кімнаті віконниці зачинені. Темно і порожньо. Він подався до іншої. Те саме. Ще одна кімната. Знову те саме. Аж натрапив на замкнені двері. Там навіть поставили нового замка. У нього з’явилася невиразна надія. Він спробував висадити двері плечем, сподіваючись, що вони не впадуть йому на голову. Та воно виявилося не так і просто. Довелося повернутися назад і взяти ту залізяку. Попоравшись із завісами та деревом, урешті він увійшов до тієї замкненої кімнати.

Але й тут було порожньо. Тільки в кутку стояли дві коробки, накриті пакетами для сміття. Він підійшов ближче й обережно підняв одного пакета, остерігаючись, щоб із коробки не порснули щури чи хробаки не повиповзали. Але там лежали ще нестарі зошити «Клерфонтен» у блакитних пластикових обкладинках. Він погортав одного, і серце мало не вистрибнуло з грудей. То були нотатки Франсуа Кубели про випадки дисоціативної втечі.

Він і на думці не мав, що може натрапити на такий скарб.

Він зірвав пакет з другої коробки. Конверти, світлини, офіційні папери… Усеньке життя родини Кубел у числах, фотографіях і бланках… Той, хто поклав тут ці документи, постарався убезпечити їх від вогкості — усередині коробки теж були вистелені пластиковими пакетами.

Хто ж лишив тут ці архіви? А він сам. Провадив розслідування, відчув небезпеку і влаштував у батьківському домі подобу свого штабу, зібравши в цій кімнаті речові докази, пов’язані з його справою і з його минулим.

Він відімкнув вікно і розчахнув віконниці. Дощ лину´в до кімнати, перш ніж він устиг зачинити вікно. Він обернувся і роззирнувся довкруги. По праву руч був коминок, затулений бляшаною заслінкою. На шпалерах лишилися сліди від меблів — ліжка, шафи, гардеробу. А також прямокутники від постерів, які висіли тут. Кубела вже здогадався, що це його кімната. Тут мешкав дитиною, а потім і підлітком. Він повернувся до коробок. Тут годинами треба все вивчати…

Він потер долоні, наче грів їх коло багаття, й опустився навколішки перед здобиччю. На вустах його з’явилася усмішка.

Його доля мала якусь гірку логіку.

Його розслідування розпочалося з порожніх коробок у Бордо.

І скінчилося повними коробками в Пантені.

Ні, таки варто було накинути гак, аби побачити Солінину мармизу. Хоч майор і знав, що Анаїс вранці виходить із в’язниці, він геть не сподівався побачити її у своєму кабінеті. Либонь, гадав, що вона скористається звільненням, щоб і далі самій провадити розслідування.

— Стули писок, Соліно. Це тільки я.

Він підняв окуляри на лоба.

— Знаєш, ти здивувала мене…

— Ми ж домовилися чи як?

Він невизначено махнув рукою.

— Ох, за нашого часу ці домовленості…

Вона взяла стільця й сіла напроти нього. Він тримався так само коректно, але байдужно. Вона сперлася ліктями на стіл і сказала:

— Я під судовим наглядом. У понеділок мені треба бути в судді, і я можу знову потрапити до в’язниці. Якщо цього не станеться, мене завдяки батьковій люб’язності вишлють до Бордо. Тож мені залишається тільки нинішній день і вихідні, щоб провадити це розслідування.

Соліна всміхнувся. Нарешті він уторопав.

— Оце я і називаю «шило в сраці».

— І треба поквапитися, а то мені воно боком вилізе.

Він знову всміхнувся.

— А ти що встиг? — запитала вона.

Соліна нерішуче скривився. І знову заходився смикати обручку.

— Та нічого. З’ясував, правда, що та невідома утоплениця — справді Медіна Малауї. Ми взяли зразки ДНК в її помешканні..

— Ви її ексгумуєте?

— А нащо? Про неї ліпше забути. Що ж до її справ за життя, то тут результати нульові.

— Ви з’ясували її останні контакти?

— Ми навіть не певні, якого дня вона зникла. А вдома в неї не було ні нотатника, ні ноутбука. Їх чи то Януш забрав, чи ще хтось до нього.

— А деталізація її дзвінків?

— Буде незабаром. Та щось підказує мені, що для клієнтів у неї був інший номер.

— Банківські рахунки?

— Та теж нічого. Повіям платять готівкою.

— Сусідів опитали?

— У неї у кварталі воно нічого не дало. Ніхто її не бачив. Вона провадила нічний спосіб життя.

— Таж вона ще навчалася.

— Певно, клієнти частіше бачили її голу сраку, ніж викладачі — її золотаві коси.

Брутальність лисаня дратувала її, та в поліції, як і в житті, близьких не обирають.

— А сутенер, клієнтура?

— Шукаємо.

— Зв’язувалися з ВБЗ і ГВБТЛ?

Наступники легендарного відділу моралі — відділ боротьби зі звідництвом і головний відділ боротьби з торгівлею людьми — основні служби з полоскання брудної білизни у Франції.

— Ні, — відчикрижив Соліна. — Зараз мені їхня поміч ні до чого.

— Ніхто не знає, що тіло пощастило ідентифікувати?

— Ні.

Анаїс усміхнулася. Попри своє становище чи швидше через нього, Соліна самотній ще дужче, аніж ведмідь, якого повернули до заповідника. Вирішивши розкрити цю справу сам, він не міг ні в кого прохати допомоги. Тепер йому без неї не обійтися.

— Солю, — уперше назвала вона його тим прізвиськом, що дуже йому личило, — мені потрібен кабінет, комп’ютер з інтернетом, авто і два тямущі помічники. А ще зателефонуй до комісаріату на майдані Інвалідів і будь-що влаштуй так, щоб ти став моїм наглядовим офіцером.

— А дупця в тебе не злипнеться, дитинко?

— Зі мною, — сказала вона, не звернувши уваги на ту грубу репліку, — ти здобудеш результата менш як за добу.

Соліна мовчав і знай теребив обручку, наче мастурбував.

Вона наполягала:

— Я для тебе єдиний шанс домогтися того, що ти хочеш. Твої люди недостатньо підготовлені, щоб провадити кримінальне слідство. Ти ні до кого не можеш звернутися, а в понеділок прокуратура призначить суддю, що передасть справу кримінальному відділові.

Він і далі мовчав.

— Ти від самого початку це знав. Тож і приходив до мене у в’язницю.

Солінине обличчя напружилося, на чолі залягли зморшки. Думки його можна було читати, мов розгорнуту книжку.

— То так чи ні?

Соліна розслабився й зареготав.

— Що тут кумедного? — запитала Анаїс.

— Згадав твого татуся.

— А до чого тут мій татусь?

— Не з медом йому довелося з такою донечкою.

— Він теж не подарунок. То ти даси те, що мені треба, чи ні?

— Принеси собі кави. А я поки що все залагоджу.

Вона мовчки вийшла. Коридори з килимовим покриттям, кондиціонери, тьмяні світильники чимось скидалися на ізолятора, хіба що осучасненого. Та сама хурдига. Ні барв, ні контактів із зовнішнім світом, ні волі.