Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 12)

Анаїс перестала писати.

— Що ти називаєш майже чистим героїном?

— Ну, скажімо, вісімдесят відсотків.

Анаїс добре знала світ наркотиків. Встигла познайомитися з ними в Орлеані, який був перехрестям наркоторгівлі в регіоні Іль-де-Франс. І добре знала, що дурману такого ступеня чистоти на ринку не буває. Ніде. Надто ж у Бордо.

— Що ти ще можеш сказати про результати токсикологічного аналізу?

— Тебе цікавить ім’я й адреса дилера?

Анаїс не звернула уваги на кпини.

— Зрозуміло тільки одне, — озвався за мить Лонґо. — Наша жертва — давній наркоман. Я ж показував тобі його руку. Сліди ін’єкцій є навіть на п’ястях. Носові перегородки мені дослідити не пощастило з огляду на жалюгідний стан кісток і хрящів, та мені й не потрібні були підтвердження. Хлопчина давно вживав героїн. І нізащо не ризикнув би вколотися, якби знав, що йому пропонують. Передозування наркотиків — це завжди результат помилки. Наркомани постійно ходять на грані життя і смерті, та інстинкт самозбереження не дозволяє їм свідомо перетинати її. Отож, хлопчині продали — чи й просто так дали — дозу героїну, не попередивши про її склад. Задихнувся, — підвів риску судмедексперт. — Усі ознаки наявні. Типовий випадок ГНЛ.

— Чого-чого?

— Гострого набряку легень. Зіниці звужені під дією героїну і через мозкову кисневу недостатність. Крім того, в роті накопичилося трохи рожевої піни. Задихаючись, він плювався плазмою. Серце ще функціонувало, але вже з останніх сил. Довго воно не витримало б.

— Ти можеш встановити точний час смерті?

— Він помер не цієї ночі, а попередньої. О котрій годині, хтозна.

— А чому саме вночі?

— А в тебе є інші міркування?

Анаїс подумала про імлу, що оповила місто ще добу тому і стояла цілісінький день. Убивця міг діяти коли завгодно, хоча, звісно, елементарна обережність диктувала йому необхідність пересуватися з таким вантажем під захистом нічної пітьми. Ніч і туман, подумалося їй. «Нахт унд небель». Документальний фільм Алена Рене. Найстрашніший із фільмів, які вона бачила про німецькі концтабори. «Облиш надію, як заходиш сюди». Щоразу, як вона знову проглядала цей фільм, тобто часто, на думку їй спадав батько.

— Є ще одна дивина, — докинув Лонґо.

— Яка?

— У мене таке враження, неначе з нього виточили кров. Тіло аномально бліде. Я перевірив інші тканини. Слизові оболонки повік, вуст, нігті… Скрізь те саме.

— Але ж ти сказав, що на тілі немає ран чи інших ушкоджень.

— Так отож. Мені здається, убивця виточив із нього літр чи два крові. Слідів од нещодавніх уколів так багато, що неможливо визначити, куди зробили смертельну ін’єкцію. Та поміж ними може бути і слід від зовсім іншого уколу — зробленого, щоб виточувати кров.

— За життя його зробили?

— Авжеж. У мерця крові не візьмеш.

Анаїс зазначила в записнику: «Опир?»

— Щось іще?

— Шрами від давніх ран. Переважно незаліковані порізи. Крім того, рентґен показав численні переломи кісток, і то давні, ще дитячі. Як я і казав, цей хлопчина безпритульний. Із безталанної родини. Змалку його лупцювали, а кінець його і геть був кепський.

Анаїс згадала виснажене худе тіло в татуюваннях. Авжеж, судмедексперт має рацію. Його гіпотезу підтверджував іще один факт. Ніяких заяв про зникнення людини, схожої на жертву, не надходило. Або хлопець приїхав з інших країв, або ніхто й не засмутився від того, що його нема…

— Якісь є ще ознаки на користь цього припущення?

— Ціла купа. По-перше, він був страшенно брудний.

— Це ти мені ще там казав.

— Маю на увазі хронічний, давній бруд. Щоб його відмити, довелося застосувати мийні засоби. Руки геть збиті. Шкіра на лиці засмагла, що свідчить про життя просто неба. Сліди від укусів бліх. Не кажу вже про воші, зокрема лобкові. Труп у морзі аж ворушився.

Анаїс не оцінила того гумору. Уявила собі, як цей п’ятдесятирічний, завжди незворушний сивий чоловік із диктофоном у руках ходить довкола тіла, що лежить на столі для розтину, а вгорі сяє нещадне світло хірургічних ламп. Лонґо завжди був для неї загадкою.

— Із приводу внутрішніх органів, — знову озвався він. — Та сама картина. Печінка на межі цирозу. Зарано для такого молодого хлопчини.

— То він ще й пиячив?

— Особисто я гадаю, що це швидше наслідок гепатиту С. Точніше знатиму, як надійдуть результати аналізів. Та я певен, що в нього знайдеться ще ціла купа недуг. До сорока йому було не дожити.

Анаїс вже подумки малювала портрета можливого вбивці. Зарізяка волоцюг. Навіжений кат, що скоює ритуальні вбивства, озлившись на зайвих людей. Вона відчула, як її аж морозом пройняло. Та чи не забігає вона вперед? Ще нема ніяких доказів того, що перед нею серійний убивця. Утім, у неї не було ніяких сумнівів. Якщо Мінотавр — перша жертва, то будуть і наступні.

— А щодо його сексуальних стосунків, він часом не був зґвалтований?

— Нічого. Ніяких слідів сперми. Жодного ушкодження анального отвору.

— Що можна сказати про останні години його життя?

— Ми знаємо, що він їв. Крабові палички. Локшину з курятиною. Щось із «Макдональдзу». Одне слово, різний непотріб. Напевне, нишпорив у смітницях. Одне ми з’ясували достеменно: його остання вечеря супроводжувалася добрячою пиятикою. Рівень алкоголю в його крові становив 2,4 проміле. Це означає, що перед тим, як зробити собі смертельну ін’єкцію, він був п’яний мов чіп.

Анаїс пробувала уявити собі, як ці двоє, убивця і його жертва, сидять і вечеряють, запиваючи їжу пивом. Після вечері хлопчину чекала ще й добряча доза героїну. Ні, не так. Вона уявила іншу картину. Убивця зустрівся з хлопцем після того, як той справив бенкет. І запропонував йому вколотися «найліпшим на світі героїном»…

— А що ти можеш сказати мені про вбивцю?

— Та небагато. Тіло він не покалічив. Задовольнився тим, що надів йому на голову ту страшенну бичачу довбешку. Як на мене, він холоднокровний чоловік. Звик діяти методично. Принаймні всі свої дурнуваті задуми він здійснює старанно і послідовно.

— Чому ти кажеш «методично»?

— Я помітив одну подробицю. На крильцях носа, у кутиках вуст, над правою ключицею й обабіч пупа на тілі видніють крихітні дірочки.

— І що ж воно таке?

— Сліди від пірсингу. Убивця видалив увесь метал. Не знаю, нащо він утнув таке, та, вочевидь, не хотілося йому, щоб у тілі жертви залишалися металеві предмети. Психопат, нема чого й казати. Холодний, мов гадюка.

— Як, на твою думку, сталося вбивство?

— Ти забула давнє правило? Судмедексперт не має права висловлювати гіпотези.

Вона зітхнула. Лонґо страшенно кортіло висловити свою думку.

— Не вдавай із себе незайманку, добре?

Лікар глибоко вдихнув повітря і почав:

— Як на мене, злочин скоїли позавчора. Убивця здибав хлопчину десь надвечір. Або знав, де його шукати, або приліпився до першого-ліпшого волоцюги. Може, у шинку, може, під час пиятики, може, у відселеному будинку, а може, й узагалі надворі. Та він достеменно знав, що жертва його — наркоман. Звабив його пекельною дозою. Одвів у затишний закуток і наповнив шприца. Відразу перед цим чи, може, відразу після цього, виточив із нього певну кількість крові. Найпевніше, до уколу, щоб гемоглобін не просякнув героїном. Утім ми все одно не дізнаємося, нащо йому потрібна була та кров…

Анаїс подумки зазначила ще одну обставину. Жертва знала вбивцю. Попри ломку, наркоман не дасть себе колоти незнайомцеві, навіть страшенну ломку. Мінотавр довіряв своєму катові. Треба пошукати поміж дилерами. Або поміж людьми, з якими останнім часом водився цей хлопчина.

Друга важлива деталь. Грошей за дозу з нього не взяли. Бодай тому що в жертви не було змоги заплатити сто п’ятдесят євро за грам героїну.

— Дякую, Мішелю. Коли надішлеш мені звіт?

— Завтра вранці.

— Що-о?

— Сьогодні неділя. Цілу ніч я порався коло цього небіжчика. Отож, якщо ти не проти, мені хотілося б прикупити круасанів до сніданку моїм хлопцям.

Анаїс глянула на обличчя жертви, що немовби з клаптів було зшите. Вона збуде неділю з цим хлопчиною, що наче виліз із фільму жахів. Буде опитувати жебраків і наркодилерів. На очі навернулися сльози. Вішай слухавку.

— Надішли мені фотографію трупа.

— А що з головою робити?

— З якою головою?

— Бичачою. Куди її подіти?

— Склади на неї окремий звіт. Опиши, як саме вбивця її відрубав і видовбав.

— Худоба — не мій профіль, — зневажливо відказав Лонґо. — Тобі потрібен ветеринар. Або ж звернися в Париж, в училище, де готують різників.