Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 13)

— Ветеринара доведеться шукати тобі, — гостро відтяла вона. — Ця голова — частина твого трупа. Значить, це твоя робота.

— Та де ж мені знайти його в неділю? Це ж прірву часу треба згайнувати!

Вона уявила собі недільний обід лікаря в колі родини і, не стримавшись, жорстоко докинула:

— Та впораєшся сяк-так. Ми всі в одному човні.

Анаїс зібрала у себе в кабінеті Ле Коза і решту членів слідчої групи. Поки вони надходили, вона окинула поглядом кімнату. Її відносно просторе лігво було розташоване на другому поверсі комісаріату. Одне велике вікно виходило на вулицю Франсуа-де-Сурді, друге, трохи менше, у коридор. Щоб уберегтися від нескромних поглядів, на цьому внутрішньому вікні була штора. Анаїс ніколи її не опускала — їй подобалося відчувати свою причетність до метушні в комісаріаті.

Поки що тут панувала незвична тиша. Тиша недільного ранку. Анаїс чула тільки невиразне шемрання на першому поверсі. Грюкали двері витверезника, випускаючи тимчасових мешканців. Згідно з рекомендацією прокуратури, вранці відправляли додому затриманих напередодні дрібних правопорушників — водіїв без прав, молодиків, яких зловили з кількома грамами героїну чи кокаїну, бешкетників, які зняли бучу на дискотеці. Жнива суботнього вечора…

Анаїс перевірила електронну пошту. Лонґо вже надіслав обіцяні світлини у форматі педееф. Вона відправила їх на принтер і вийшла в коридор по каву. Коли повернулася, на неї чекав уже цілий стос жахливих знімків.

Вона уважно розглянула численні татуювання жертви. Кельтський хрест, маорійський візерунок, гадюка у трояндовому вінку… Еге, у хлопчини були еклектичні уподобання. А ось і остання світлина: бичача голова на столі для розтинів, наче на прилавку в крамниці різника. Тільки жмуточка петрушки в носі бракує. Може, Лонґо вирішив виявити своєрідне почуття гумору або ж хотів подратувати її. Та вона не образилася. Та світлина здалася їй дуже корисною, бо служила доказом очевидного божевілля вбивці. Вона бачила перед собою втілення його шаленої, звірячої люті.

Широкі ніздрі, могутні роги, чорна шкура, наче обсмалена полум’ям спадковості. Очі, дві великі лискучі кулі, не втратили блиску, попри смерть, холод і довгий час на дні ремонтної ями.

Анаїс, так само навстоячки, відклала світлини набік і ковтнула трохи кави. У животі відразу ж забурчало. А певно, вона ж не їла кілька годин. А може, кілька днів? Решту ночі вона присвятила тому, що обдзвонила психлікарні та в’язниці, щоб поспитатися, чи не було поміж їхніми пацієнтами і в’язнями, які недавно вийшли на волю, таких, що захоплювалися грецькою міфологією чи каліченням худоби. Та розмовляти їй довелося лише із заспаними охоронцями. Нічого не вдієш, доведеться ще спробувати.

Зателефонувала вона й у Форт-Роні, де був розташований Інститут криміналістичних досліджень при національній жандармерії і зберігалися дані про всі злочини, які скоєні на території Франції. І знову намарне. У неділю, о п’ятій ранку, розмовляти там не було з ким.

Потім вона під’єдналася до мережі й заходилася вивчати міф про Мінотавра. Як і всі, вона пам’ятала його дуже загально, чимало подробиць стерлося з пам’яті й потребувало уточнення.

Історія ця розпочиналася з батька потвори, який звався Мінос. Син земної смертної жінки Європи і головного бога Зевса, він ріс при дворі критського царя, а потім сам став господарем острова. Щоб довести свою причетність до богів, Мінос звернувся до бога Посейдона з проханням створити для нього з морських бурунів прегарного бугая. Посейдон погодився, та взяв із Міноса клятву, що, здобувши бика, той принесе його в жертву йому ж таки, Посейдонові. Мінос не дотримався клятви. Бугай був такий гарний, що вражений Мінос не забив його і пустив у своє стадо. Посейдон розлютився і зробив так, що Міносова дружина, Пасіфая, відчула шалений потяг до того бугая. Вона зляглася з ним, і внаслідок цього на світ прийшло чудовисько з бичачою головою і людським тулубом — Мінотавр. Плід забороненої пристрасті треба було кудись заховати, і Мінос звелів своєму будівничому Дедалу спорудити лабіринт і там ув’язнив потвору.

Минув час, і, вигравши війну з Афінами, Мінос наклав на переможених страшну данину: кожного року вони зобов’язані були надсилати на острів семеро хлопців і семеро дівчат, яких з’їдав Мінотавр. Афінський цар чесно виконував умови угоди, аж якоїсь днини його син Тесей вирішив податися на Крит разом з іншими жертвами, щоб убити чудовисько. Завдяки допомозі однієї з доньок Міноса, Аріадни, він забив Мінотавра і знайшов вихід із лабіринту.

Якщо Анаїс не зраджувала інтуїція: жертва вбивства символізувала заразом і міфічну потвору, і принесених їй у жертву юнаків. Адже хлопчину зі скаліченим у бичачій голові обличчям у певному розумінні теж убив Мінотавр.

Вона сіла за столом і потягнулася. В думках вона полишила міфологію, щоб перейти до конкретних справ. Вісімдесятивідсотковий героїн. Оце справді надійний слід. У пам’яті знову спливли згадки. Насилу вступивши у крайовий відділ судової поліції в Орлеані, вона відразу збагнула, що займатися буде переважно незаконним обігом наркотиків, і тоді ж таки вирішила влаштувати собі невеличке особисте стажування. Взяла відпустку на тиждень, замкнула до сейфа поліційне посвідчення і табельну зброю і поїхала до Нідерландів.

В одному передмісті Амстердама вона познайомилася з кількома наркодилерами. Ті хлопці мешкали в порожніх квартирах, де з меблів був тільки журнальний столик зі скляною стільницею, на якій зручно було насипати доріжку. Звісно ж, вона заздалегідь потурбувалася про відповідне маскування. Прийшла до них начебто геть задурманена і сказала, що їй треба сто грамів щільно спресованого героїну у пластиковому пакеті, а потім заплатила за нього. Замкнулася у вбиральні й запхала того пакета собі у пряму кишку, як робили всі, перш ніж вирушити додому.

Прямуючи до хати, вона відчувала всередині наявність дурману. Тоді й охопило її таке відчуття, наче вона не лише душею, а й тілом віддана своїй справі. Вона не промикнулася в їхнє середовище — це середовище промикнулося в неї. Звичайно, вона нікого не заарештувала, бо не мала таких прав на чужій території. Вона просто пожила трохи їхнім життям. Відтоді вона присягнулася, що завжди буде працювати лише в такий спосіб. Цілком поринати в розслідування. І більше нічого їй не треба.

У двері постукали.

За хвилю в кабінеті вже було четверо її підлеглих. Ле Коз був у бездоганно випрасуваному костюмі з краваткою і мав такий вигляд, наче збирався на недільну відправу до церкви. Амар на прізвисько Джафар був йому цілковитою протилежністю — неголений, кепсько причесаний, у пожмаканому одязі, бурлака, та й годі. Конант у довгій куртці з каптуром, що накривав лисувату голову, мав такий пересічний вигляд, що це саме собою виділяло його в натовпі. Закрауї, чи просто Зак, у маленькому чепурному капелюсі скидався б на сумного блазня, якби не шрам біля рота, що звався туніською посмішкою, — він надавав його обличчю страшного виразу. Чотири мушкетери. Один за всіх, і всі за неї…

Вона роздала їм розмножену світлину трупа і спокійно чекала їхньої реакції. Ле Коз скривився. Джафар посміхнувся. Конант збентежено покрутив головою. Зак недовірливо поправив капелюха. Анаїс пояснила стратегію розслідування. Якщо знайти убивцю неможливо, треба спробувати з’ясувати особу жертви.

— З оцим? — запитав Джафар і помахав світлиною.

Вона переказала їм свою розмову із судмедекспертом. Смертельна ін’єкція. Винятково висока якість наркотику. Припущення, що потерпілий був волоцюга. Усе воно звужувало поле пошуку.

— Джафаре, ти будеш шукати поміж безпритульними. Знаєш, де вони товчуться?

— Та в багатьох місцях…

— Якщо судити із зачіски й віку, родом наш клієнт, найпевніше, з якогось нетрища. Волоцюга не за покликанням, а за життєвими обставинами. Молодик, який полюбляв неформальну музику і рейв.

— Тоді бульвар Віктора Гюґо, вулиця Сент-Катрін, майдан Генерала Саррая, майдан Ґамбетти, майдан Сен-Проже.

— Не забувай про вокзал. Із нього й розпочни.

Джафар кивнув.

— Як перевіриш ті місця, пройди по церквах, безплатних їдальнях і порожніх будинках. Показуй цю світлину всім прошакам, панкам, бурлакам — геть усім. Заглянь до нічліжок, лікарень і відділів соціальної допомоги. Одне слово, скрізь побувай, де надають допомогу бідноті.

Джафар розглядав скалічене обличчя на світлині й понуро чухав підборіддя. Хоч він і був поліцай, та в сорок років не мав своєї домівки. Після розлучення відмовився платити аліменти дружині й тепер ховався від судового виконавця. Ночував у дешевих готелях. Пиячив. Курив траву. Грав на перегонах і в покера. Казали навіть, що він не гидує брати грошенята у повії з вулиці Етабль. Добре товариство, що й казати. Зате міське дно Джафар знав як свої п’ять пальців.

— Ти, — обернулася Анаїс до Ле Коза, — візьмеш на себе дилерів.

— А де їх шукати?

— Запитай Зака. Якщо на ринку з’явився білий героїн, цього не могли не помітити.

— Хіба героїн не завжди білий?

Ле Коз був добре обізнаний із питаннями процедури слідства, та польового досвіду йому бракувало.

— Героїн ніколи не буває білого кольору. Він брунатний. Наркомани вживають так званий браун, порошок або у вигляді грудочок. Зазвичай у ньому міститься від десяти до тридцяти відсотків чистого героїну. Наш клієнт помер від дози, де містилося вісімдесят відсотків трутизни. Такий дурман на дорозі не валяється.