Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 14)
Ле Коз усе нотував, немов старанний школяр.
— Зателефонуй до жандармерії міжкрайової групи Бордо-Аквітанії. У них є відповідна база даних. З іменами й адресами.
— Хтозна, чи зустрінуть вони мене з розкритими обіймами.
— Війні поміж поліцаями край. Поясниш їм, у чому річ, і вони допоможуть тобі. Піди до в’язниці в Бордо. Допитай кожного в’язня, який відбуває покарання за наркотики.
— Та якщо вони у в’язниці…
— Не турбуйся, вони завжди в курсі. Й усім показуй фото.
Ле Коз старанно записував ті поради блискучою ручкою «Монблан». У нього була матова шкіра, довгі, немов у жінки, вії, загнуті догори, тонка шия і лискуча від гелю чуприна. Дивлячись на нього, чепурного наче актор німого кіно, Анаїс засумнівалася, чи варто посилати його на таке небезпечне завдання.
— Обійди ще аптекарів, — докинула вона. — Наркомани — найліпша їхня клієнтура.
— Таж неділя сьогодні!
— Розпочни з чергових аптек. А там дізнайся хатні адреси решти аптекарів.
Анаїс обернулася до Конанта. Той звів на неї червоні очі — цілу ніч переглядав кадри вокзальних камер спостереження.
— Знайшов щось?
— Дідька лисого! Та й ремонтна яма знаходиться поза об’єктивами тих камер.
— А на паркувальному майданчику?
— Нічого особливого. Підняв із ліжка двох стажерів, звелів записати номери всіх авто, що стояли там упродовж останніх двох діб, знайти власників і викликати на допит.
— А очевидці? Працівники вокзалу? Мешканці найближчих нетрищ?
— З ними балакали хлопці з антикримінальної бригади. Та, найпевніше, марно. Ніхто нічого не бачив.
Анаїс і не розраховувала на диво.
— Повертайся на вокзал. Покажи фото охоронцям, працівникам залізничної поліції і вокзальним прошакам. Може, той хлопчина вештався десь поблизу.
Конант кивнув з-під каптура куртки. Анаїс обернулася до Зака. Колишній бешкетник, наркоман і крадій автомобілів прийшов працювати в поліції, як ото інші вступають до Іноземного легіону. Перекресливши колишнє життя і розпочавши його наново. Йому вона доручила дослідити бичачий слід.
Притулившись до стіни спиною і не виймаючи рук із кишень, Зак монотонно звітував:
— Зранку я зателефонував до ферм. У районі Великих Ланд, Країни Басків і Гасконі їх приблизно з десяток. Разом із Камаргом і Альпіями десь із сорок. Поки що нічого не викопав.
— Ветеринарам телефонував?
Закрауї підморгнув їй, та вона не звернула уваги на ту фамільярність.
— Розбудив усіх, шефе.
— Бойні? Великі підприємства з перероблення м’яса?
— Працюємо з ними.
Він відхилився від стіни.
— Шефе, можна запитання? З цікавості.
— Ага.
— Звідки ти дізналася, що це голова бойового бугая?
— Мій батько страшенно захоплювався коридою. Я змалку бувала на аренах. У
На мить вона відчула втіху. Згадала батька, і це її нітрохи не схвилювало. Навіть голос не здригнувся. Утім, вона не збиралася піддаватися ілюзіям. Цього ранку сильною її зробило збудження й адреналін.
— Ми оце все про жертву товчемо, — розпочав Джафар. — А що з убивцею? Кого ми шукаємо?
— Бездушного, жорстокого маніпулятора.
— Сподіваюся, у моєї колишньої дружини тверде алібі, — струснув він головою.
Усі зареготали.
— Годі дурня клеїти, — перепинила їх Анаїс. — Враховуючи мізансцену, ми скидаємо з рахунку ненавмисне вбивство, а також убивство у стані афекту. Він усе підготував заздалегідь. Обдумав найменші подробиці. Шансів на те, що це вбивство з помсти, теж мало. Залишається одне — чистісіньке божевілля. Холодне, розважливе навіженство на основі грецької міфології.
Анаїс підвелася, даючи всім на здогад, що інструктаж скінчився. Пора до праці. Поліцаї попрямували до дверей.
На порозі Ле Коз зупинився й озирнувся.
— Мало не забув. Знайшли того чолов’ягу з вокзалу. Отого, що втратив пам’ять.
— Де?
— Поруч. Клініка П’єра Жане. Він у них у божевільні.
Скінчивши опівдні обхід пацієнтів і давши необхідні вказівки у відділенні швидкої допомоги, Матіас Фрер знову сів до комп’ютера. Йому кортіло перевірити відомості, отримані від Паскаля Мішелля. Спершу він, як і напередодні, проглянув телефонного довідника. В Оданжі, район Аркашона, ніякого Паскаля Мішелля і близько не було. Він зайшов на сторінку медичної довідково-інформаційної системи. Чоловіка з таким іменем і прізвищем ніколи не лікували в жодному департаменті Аквітанії, як, утім, і на решті території Франції. Фрер зателефонував до секретаріату лікарні й попросив чергового адміністратора перевірити інформацію в базі даних системи соціального забезпечення. Але про Паскаля Мішелля там нічого не було.
Фрер повісив слухавку. Надворі зчинилася веремія — пацієнти грали в петанка[5]. Чутно було гупання куль і регіт. Із голосів можна було легко визначити, хто саме бере участь у турнірі.
Він знову сягнув рукою до телефона і подзвонив до мерії Оданжа. На тому кінці ніхто не брав слухавки. Неділя. Він набрав номера місцевої жандармерії. Упевненим голосом, пересипаючи мову медичною термінологією пояснив, що йому потрібно, і без труднощів дістав відповідь. Оданж — маленьке містечко, і тут добре знали всіх працівників мерії. Жінка на ймення Елен Офер ніколи в ній не працювала.
Фрер подякував жандармам. Інтуїція його не підвела. Підсвідомість ковбоя спотворила його спогади або створила на місці провалу штучні. Діагноз потроху уточнювався.
Матіас знов увійшов у мережу і відкрив кадастр Кап-Ферре. Зі сторінки, присвяченої об’єктам, що будувалися в місті та на його околицях, він виписав назви всіх фірм, знайшов у мережі імена їхніх власників і начальників будов. Прізвище Тібодьє не промайнуло жодного разу.
Надворі так само гупали кулі, лунав радісний або засмучений галас, що інколи супроводжувався безпричинним реготом. Задля годиться Фрер перевірив останні зізнання Мішелля. Батько його народився в Марсаці, «селі біля Аркашона», а мати тримала на головній вулиці бар із тютюновою крамничкою. Ретельно вивчивши карту краю, він не знайшов села з такою назвою.
Фрер ще раз пробіг очима по карті, пописаній географічними назвами. Аркашонський басейн, Пташиний острів, мис Ферре, Пілатова дюна… Ковбой збрехав, та ключ до його таємниці треба було шукати десь тут.
Задзеленчав телефон. Медсестра з приймальні швидкої допомоги.
— Вибачте, що потурбувала, пане лікарю. Намагалася додзвонитися вам на мобільник, але…
Фрер зиркнув на годинника: 12.15.
— Моє чергування розпочинається о першій.
— Так, але до вас тут прийшли.
— Де це «тут»?
— Тут. У відділенні швидкої допомоги.
— І хто ж це?
— Поліція, — помовчавши, відказала медсестра.
Працівниця судової поліції міряла кроками хол приймальні. Невисока на зріст, коротко підстрижена, у шкірянці, джинсах і мотоциклетних черевиках, як-от у пісні. Шкода, що вона не народилася хлопцем. При цьому її обличчя, попри мокрі пасма кіс, що чорними водоростями поприлипали до щік, вражало красою. «Серденятко», спало йому на думку старосвітське слово.
Фрер назвав своє прізвище. Жінка привітно сказала:
— Добридень, я капітан Анаїс Шатле.
Матіас насилу зумів приховати подив. Від цієї дівчини віяло непереборною, просто-таки магнетичною привабою. Її присутність неможливо було ігнорувати, надто вона інтенсивна. Такі не підкоряються обставинам, а домагаються, щоб обставини улягали їм. Фрер декілька секунд розглядав її.
Обличчя ляльки з минулого сторіччя. Широке і кругле, з надто білою шкірою, наче вирізане з паперу, а на ньому рішучим жестом намальовані риси. Зграбні рожеві вуста схожі на полуничку у вазочці з цукром. На думку спали ще два слова, вочевидь не пов’язані поміж собою: «крик» і «молоко».
— Ходімо до мого кабінету, — тоном досвідченого джиґуна сказав він. — Там нам ніхто не заважатиме.