Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 16)

— Де саме знайшли тіло? На коліях?

Вона якось невизначено всміхнулася йому — чи то солодко, чи то кисло.

— У ремонтній ямі. Біля старих ремонтних майстерень.

У кімнаті запала тиша. Фрера здивував власний спокій. Звістка про вбивство його не приголомшила. У ньому навіть цікавість не прокинулася. Набагато дужче цікавив його колір обличчя працівниці судової поліції. Він уявив собі перегородку з рисового паперу, крізь яку просягає таємничий вогник: либонь, за нею дрібними крочками тихенько ходить японочка в білих шкарпетках із лампою в руках…

Він струснув головою. Анаїс Шатле стояла біля його столу, наче давала в такий спосіб дозвіл розглядати її скільки влізе. Так жінки підставляють обличчя і тіло лагідному сонячному промінню.

І раптом дівчина теж стрепенулася, скидаючи із себе навіяння.

— Жертва померла від передозування героїном.

— То це не вбивство?

— Убивство героїном. У вас є героїн?

— Нема і не було ніколи. Ми використовуємо опіати. Морфін. Синтетичні препарати. А героїн — ніколи. Він не лікує. Та й він незаконний, правда ж?

Анаїс мляво махнула рукою — як дуже захотіти, то цей порух міг означати й відповідь.

— Ви з’ясували особу жертви? — запитав Фрер.

— Ні.

— Це жінка?

— Чоловік. Точніше, молодий хлопець.

— А на місці злочину… маю на увазі, в тій ямі… щось незвичайне було там?

— Убитий був голий. І вбивця надів на нього бичачу голову.

Цього разу Матіас не був байдужий. Він наче справді побачив те жахливе видовисько. Рейки. Імла. Голе тіло на дні ями. І чорна бичача довбешка. Мінотавр. Анаїс зиркала на нього, пильнуючи за кожним порухом.

Щоб замаскувати свою ніяковість, Фрер заговорив гучніше:

— То що ви хочете від мене?

— Почути вашу думку про цього… пацієнта.

Він уявив собі того велетня, що втратив пам’ять. Ковбойський капелюх. Шкіряні чоботи. Поведінка здорованя з мультиків.

— Він геть нешкідливий. Присягаюся.

— Коли його знайшли, в руках у нього були закривавлені предмети.

— Але ж вашу жертву забили не розвідним ключем, еге ж? І не телефонним довідником?

— Кров на них збігається з кров’ю жертви.

— Перша група, позитивний резус. Найпоширеніша група крові…

Фрер замовк на півслові. Здогадався, куди манить його ця поліцайка.

— Та добре, — сказав він. — Не треба ловити мене на слові. Ви й самі знаєте, що він не вбивця. Що ж тоді вас цікавить?

— Я нічого не знаю напевно. Крім того, є ще одна можливість. Він був на місці злочину тоді, коли вбивця кидав тіло в яму. І міг щось бачити. — Вона трохи помовчала, потім сказала: — Можливо, шок, який викликав амнезію, спричинило те, що він побачив тієї ночі.

Матіас збагнув — насправді він від першої ж хвилини це відчував — що перед ним неабиякий детектив, набагато вищий од пересічного рівня.

— Можна мені з ним порозмовляти? — запитала вона.

— Ні, це передчасно. Він ще не зовсім отямився.

Вона зиркнула на нього через плече. Оце дівчина! Не збагнеш, як треба з нею розмовляти. То балакає нечемно, то поводиться немов пустотливе дівча!

— А чом би вам не сказати правди?

Фрер насупився.

— Що ви маєте на увазі?

— Адже ви поставили цьому чоловікові точний діагноз.

— Звідки ви знаєте?

— Мисливський інстинкт.

Він зареготав.

— Нехай буде по-вашому. Ходімо зі мною.

Архів був розташований за шість корпусів од відділення Анрі Ея. Вони прямували шпитальним двориськом, що було осяяне сонцем. Надворі підморозило. Сірі доріжки. Будинки з випуклими покрівлями. Пальми. Була недільна днина, і, попри холоднечу, їм весь час зустрічалися люди, які вийшли погуляти, — гуртами до кількох душ, що оточували одного, з поведінки якого можна було відразу здогадатися, що саме його і прийшла відвідати рідня. Анаїс Шатле відверто розглядала відвідувачів і відвідуваних. Траплялися й одинаки. Літня жінка, що колисала ляльку, якою їй служила пляшка з-під мінеральної води. Юнак, який тримав у пазурястих пальцях цигарку і щось голосно доводив сам собі. Дідуган, що молився під деревом і гладив долонями свою бороду.

— І чого у вас тут тільки не побачиш…

Дівчина не вдавала, ніби не звертає уваги на дивацтва пацієнтів, і йому це сподобалося. Зазвичай відвідувачі вважали своїм обов’язком робити кислі гримаси. Либонь, щоб заховати за ними власний страх і ніяковість. Анаїс теж боялася, та воліла дивитися небезпеці у вічі.

— У вас буває таке, що хворі тікають звідси?

— Тепер їх називають клієнтами.

— Як ото в таксі?

— Еге ж, — усміхнувся він. — Тільки звідси далеко не заїдеш.

— То бувають у вас втечі чи не бувають?

— Ніколи. Спеціалізовані клініки діють за зворотним принципом.

— Не зрозуміла.

Фрер показав їй на наступну доріжку, і вони попрямували далі. Сонце вже підбилося височенько, осяваючи все довкола яскравим промінням, що відганяло похмурі думки.

— Упродовж останніх п’ятдесяти років психіатрія працює під гаслом відчинених дверей. Завдяки нейролептикам більшість пацієнтів дістала змогу стати майже такою ж, як і решта людей. Принаймні вони можуть повернутися в родину або жити окремо під наглядом лікаря. Та багато хто воліє не покидати клініки, бо тут вони почуваються в безпеці. Вони бояться зовнішнього світу.

— Залишаються невиліковні?

— Авжеж. Хронічно хворі.

— І ніякої надії на одужання?

— У психіатрії цей термін не використовується. Інколи в стані людини, наприклад, шизофреніка, настає певне поліпшення. Решті необхідно постійно вживати ліки. За ними потрібно спостерігати, корегувати дозування, не допускати значних відхилень…

— Одне слово, напихати наркотиками.

Вони дійшли до архіву. Цегляна споруда з димарем на даху, де міг так само міститися й паровий казан або зберігатися садове знаряддя. Фрер пошукав у кишені ключі. Розмова тішила його.

— Усі зизом дивляться на наші методи лікування. Наче ми вбираємо пацієнтам хімічну гамівну сорочку. Але ж перш за все самим пацієнтам це дає полегшення. Якщо ви певні того, що ваш мозок весь час точать щури або з вами вдень і вночі балакають якісь люди, то, повірте мені, деяка млявість нітрохи не страшна.

Він одімкнув двері, застромив руку досередини, щоб увімкнути світло. Його охопив азарт — неділя, будиночок на відлюдді, чарівна працівниця поліції поруч… Наче подруга з дитинства, яку він веде до свого куреня в садку.

Анаїс Шатле мовчки розглядала приміщення. Завідувачка архіву довго провадила підпільну війну проти стружкових плит, ламп денного світла і килимового покриття. І потроху перетягла сюди всі шпитальні меблі з натурального дерева — шафи для книг і картотек, полиці й усе таке. Тому тут панувала тепла, майже хатня атмосфера, що схиляла до медитації й була просякнута пахощами виняткової охайності.

— Зачекайте мене тут.

Вони стояли в читальному залі, поміж шкільними партами і стільцями у стилі Жана Пруве. Фрер пройшов до самої бібліотеки: довгі шереги полиць, напхом напхані спеціальною літературою, монографіями, томами дисертацій із саморобними палітурками, медичними журналами за останню сотню років. Матіас достеменно знав, де шукати потрібні книги.