Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 18)
— Ім’я?
— Дюрюї Філіпп. Двадцять чотири роки. Безробітний. Без певного місця проживання. Дохляк.
Вона взяла записника і швидко все занотувала.
— Відомості достеменні?
— Цілком. Із дилерами в мене нічого не вийшло, та потім я опитав чотирьох аптекарів і врешті вийшов на таку собі Сільвію Жантій, адреса: Талянс, вулиця Камій-Пеллетан, будинок сімдесят чотири. У неї аптека на майдані Перемоги.
— Знаю, де вона. Далі.
— Відправив їй світлину на мобільник. І вона відразу впізнала хлопця, попри шви і ґулі. Упродовж останніх трьох місяців він регулярно заходив до неї по субутекс.
— Чудово.
— Це ще не все. Я зателефонував Джафарові. Жебраки з бульвару Віктора Гюґо теж його впізнали. Щоправда, знали вони його під прізвиськом Фіфі, та це таки той самий хлопчина. Гот. То з’являвся, то зникав. Міг по кілька тижнів пропадати бозна-де. За їхніми словами, останнім часом він мешкав у занедбаному будинку неподалік від вулиці Виноградників.
Вона відчинила дверцята авто і залізла досередини.
— Коли його бачили востаннє?
— Аптекарка — три тижні тому. Жебраки — два-три дні. І ніхто не знає, що він робив напередодні тієї днини, коли його забили.
— А друзі в нього були? Хтось такий, що міг би розповісти про нього більше?
— Ні. Дюрюї був сам. Якщо він не виходив на люди, то ніхто не знав, де він і що робить.
— Пса в нього не було?
— Був. Здоровезний собацюра. Він теж пропав. Напевне, убивця порішив і його.
— Перевір усе-таки в собачих притулках.
Анаїс подумала про спостережні камери. Треба розширити поле пошуку. Прочесати ретельно всеньке місто. На одній із плівок обов’язково буде Філіпп Дюрюї. Може, навіть у товаристві вбивці? Ох, ці мрії…
— А його лахи?
— Десь закопані, мабуть. Разом із псом.
Вона ще раз подумки уявила собі сцену вбивства. Спробувала детально відтворити все, що сталося. Вбивця не належав до волоцюг, він навіть знайомий не був із Дюрюї. Обрав майбутню жертву за декілька днів до злочину. Щось пообіцяв. Утерся до нього в довіру. Він знав, що той вживає героїн. Знав і те, що живе сам, то його легше буде закатрупити, щоб ніхто не похопився. І про пса знав, то надумав, як позбутися його.
— Ти записав прізвище його лікаря? — поспиталася вона.
— Ох, забув! Так зрадів, що поталанило…
— Добре, облиш. Вишли мені повідомленням номер телефона аптеки. Сама дізнаюся.
— А мені що робити?
— Тепер, коли тобі відомо, хто вбитий, з’ясуй, що Дюрюї робив у Бордо. І в інших місцях.
— Це буде важкенько. Ці хлопці…
Анаїс відразу второпала, що він хоче сказати. Волоцюги — останні вільні бурлаки в сучасному суспільстві. У них немає ні кредитних карток, ні чекових книжок. Ні авт, ні мобільників. У світі, де можна простежити за кожним дзвінком, за кожною покупкою, за кожним кроком, лише вони не залишають жодного сліду.
— Таж він наркоман! Спробуй звернутися до НАСОІСН.
У Національній автоматизованій системі з обліку індивідуального споживання наркотиків зберігалася інформація про всі арешти на території Франції, що були пов’язані з дурманом. Абревіатура була дурнувата, але Анаїс давно вже не звертала уваги на логіку найменування поліційних підрозділів.
— Відбитки пальців нічого не дали, — доповів Ле Коз.
— Це свідчить лише про те, що технологія і точні науки — різні речі. Я певна, що Дюрюї вже не раз затримували. Перевір ще раз. Його бодай раз, але все ж таки клали до стаціонару. Через наркоманію і все інше. Може, він отримував соціальну допомогу? Зокрема, за картотекою їхньої асоціації. Одне слово, зроби цілковите розслідування.
— А з дилерами як?
Анаїс не вірила в той слід. Продавці дурману нічого не скажуть. І білий героїн продали вбивці не вони.
— Забудь. Зосередься на адміністративних пошуках. Крім того, мені потрібен детальний звіт про фізичний стан Дюрюї. Зателефонуй Джафарові. Нехай трусоне соціальні мережі. Нічліжки. Асоціації. Нехай ще раз пройде занедбаними будинками і місцями, де кишить волоцюгами. І ще. Зв’яжися з Конантом. Нехай далі проглядає відеозаписи. Ми повинні знайти на плівках Дюрюї. І мені потрібен похвилинний графік його пересувань останніми днями перед смертю. Це найголовніше.
Анаїс закінчила розмову і рушила з місця. Їй хотілося хутчій від’їхати від божевільні, де все було просякнуте атмосферою ув’язнення і навіженства. За кілька хвилин вона дісталася до університетського містечка, що було розташоване неподалік від кварталу Таланс. Знову паркувальний майданчик. Зупинка. Вона перевірила повідомлення. Ле Коз надіслав номер телефона аптекарки. Анаїс негайно його набрала. У Сільвії Жантій не було під рукою журналу реєстрації — тієї неділі вона була вдома, — та вона згадала ім’я лікаря, що виписував рецепти тому хлопчині. Давід Тіо. Дільничний терапевт.
Ще один дзвінок. Слухавку взяла лікарева дружина. Як і щонеділі, той грав у гольфа в Лежі. Анаїс знала, де це. Увімкнула запалювання і подалася до Кешака, де було поле для гольфа.
Дорогою вона міркувала про того забудька, якого показав їй Фрер. До якогось певного висновку вона так і не дійшла. Зовні чолов’яга справляв враження силаня. Та загалом дуже скидався на юродивого. Із тих, які мухи не скривдять. Що ж, за те їй і платили, щоб вона не довіряла першому враженню. Одне було їй зрозуміле: здоровань не має ніякого стосунку до організованої злочинності і не торгує дурманом.
Пів на третю. Анаїс прямувала до Медока. Тепер вона згадувала свою зустріч із психіатром.
Матіас Фрер був типовий зразок понурого красеня. Риси обличчя правильні, а ось міміка! Міміка виказувала його внутрішній неспокій. Темні, аж чорні очі, які надійно берегли всі таємниці свого власника. Ще чорніша хвиляста чуприна. Просто-таки романтичний герой, нехай йому всячина! Убрання… До вбрання він байдужий. Халат пожмаканий, наче він спав у ньому. Хоч як не дивно, це тільки додавало йому сексуальності…
Вона помітила вказівник на гольфове поле в Лежі. Як по правді, вона раділа нагоді попрацювати в неділю. Принаймні не треба буде сидіти на дивані і слухати «Дикі коні» у виконанні «Роллінґ стоунз» чи «Ідеальний день» Лу Ріда. Праця — остання надія людей, що зазнали краху в особистому житті.
Гольфовий моріжок розпочинався відразу за шерегою довгих дерев’яних попелястих споруд, що за своєю конструкцією скидалися на хатини Багамських островів, — модринові споруди, оббиті вагонкою й укриті ґонтом із віргінського ялівцю. Зелені долини оточували їхні сірі стіни зусібіч, неначе додатки до обов’язкової програми.
Анаїс поставила авто на паркувальному майданчику, пропхавши свій «гольф» поміж всюдиходами «Порше-Каєн» і «Астон-Мартін». Вилазячи надвір, вона страшенно хотіла плюнути на їхні сяйливі капоти чи й розтрощити кілька люстерок заднього огляду. Вона ненавиділа гольф. Ненавиділа буржуазію. Ненавиділа Бордо. Так ненавиділа, що поставало закономірне питання: нащо вона сюди повернулася? Утім, ненависть теж потребує насичення. Її треба живити, як ото хижого звіра годують. Їй ця негативна енергія допомагала вціліти під час тяжких періодів у житті.
Вона пішки дійшла до «Клаб-гауза». І, вже переступаючи порога, раптом уявила собі, що зараз зіткнеться з батьком. Весь час вона боялася, що раніше чи пізніше це станеться. Зайва причина, щоб триматися поодаль від цього міста.
Вона окинула оком салони і крамнички зі спорядженням. Жодного знайомого обличчя. В отаких місцях, де збиралося так зване світське товариство, вона зі страхом чекала, що хтось упізнає в ній дочку Шатле. Пов’язаний із цим іменем скандал, що прогримів у світських колах Бордо, не забувся й досі.
Вона увійшла до бару. Дивно, але поки що ніхто не попросив її покинути приміщення, хоч вона прийшла сюди у джинсах і підбитих залізом черевиках. Гравці у гольфа, переважно чоловіки, з’юрмилися довкола полірованого барного шинквасу. Усі були вбрані в костюми, що личили цій місцині. Картаті штани. Щільні плетені светри поло. Підбиті цвяхами черевики. Марки наввипередки кричали про себе — «Ральф Лорен», «Гермес», «Луї Віттон»…
Анаїс гукнула бармена, непомітно показала йому посвідчення і пояснила, що їй тут треба. Бармен погукав начальника хлопчаків, що подавали ключки. З беджа[6] на зеленому пуловері видно було, що звати його Ніколя. Авжеж, лікар Давід Тіо зараз на полі. І Ніколя повів Анаїс за собою. Вони вже збиралися сісти в мінікар, аж їх перепинили: лікар щойно подався до роздягальні. Анаїс знову попрямувала за своїм проводирем.