Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 19)

— Оце тут, — сказав Ніколя, коли вони дісталися до дерев’яної лазні біля пагорба. — Але туди можуть заходити лише чоловіки.

— Проведіть мене.

Вони увійшли до чоловічого приміщення. Їх оточило хлюпання води в душі, галас, запахи поту впереміш із пахощами парфумів. Декотрі чоловіки вбиралися перед шафками з дерев’яними дверцятами. Інші виходили з душової, мокрі й голі. Треті зачісувалися або натирали тіло зволожувальним кремом.

В Анаїс виникло таке відчуття, наче вона просто-таки фізично вдерлася до царства чоловічої всемогутності. Тут розмовляли про гроші, владу, політику та спортивні перемоги. І, звісно ж, про секс. Кожен розповідав про свої перемоги в ліжку і хвалився коханками так само, як ото з гордістю сповіщав про те, скільки очок набрав на гольфовому моріжку. На неї ніхто поки що не звертав уваги.

— Хто тут Тіо? — запитала вона Ніколя.

Хлопець показав на чоловіка, що застібав ременя. Кремезний, високий, років п’ятдесяти, з сивиною на скронях. Анаїс підійшла, і її знову охопив неспокій. Чоловік виразно скидався на її батька. Те саме смагляве і величне обличчя. Той самий вираз на ньому — власника, що прагне твердо стояти на своїй землі.

— Лікар Тіо?

Чоловік усміхнувся. Її дискомфорт лише посилився. На неї дивилися ті самі крижані очі, як і в батька. Прозорі очі, що прагнули втопити тебе у своїй безодні.

— Це я.

— Анаїс Шатле, капітан судової поліції Бордо. Я хотіла б побалакати з вами про Філіппа Дюрюї.

— А, про Філіппа! Розумію…

Він поставив ногу на лавку і заходився зав’язувати шнурки. Метушня в роздягальні наче і не стосувалася його. Анаїс зачекала кілька секунд.

Лікар узявся до другого черевика.

— У нього якісь неприємності?

— Він помер.

— Передозування?

— Авжеж.

Тіо випростався і з фатальним виразом на обличчі похитав головою.

— Здається, новина вас не дуже здивувала.

— Я знаю, що він колов собі у вени, тож не дивуюся.

— Ви йому виписували субутекс. Він намагався покінчити з дурманом?

— У нього були періоди поліпшення і погіршення. Коли він був у мене останнього разу, ми дійшли до чотирьох міліграмів препарату. Здавалося, він став на правильний шлях, та я не мав особливих надій. І ось доказ…

Лікар надів пальто зі щільної вовни.

— Коли ви бачили Філіппа востаннє?

— Треба глянути в нотатках. Десь тижнів зо два тому.

— Що ви про нього знаєте?

— Небагато. Раз на місяць він приходив до диспансеру. Пса залишав надворі. Про себе нічого не розповідав.

— До диспансеру? Ви приймали його не у своєму кабінеті?

Він застебнув дерев’яні ґудзики і зашморгнув блискавку спортивної валізки.

— Ні. У четвер я зазвичай чергую у кварталі Сен-Мішель. У МПЦ — медико-психологічному центрі.

Анаїс і так не дуже могла збагнути, як це такий пещений буржуа погодився впустити до свого кабінету такого брудного бурлаку, як Філіпп Дюрюї. Та уявити, що Тіо приймає в обдертому приміщенні диспансеру місцевий простолюд, їй було ще важче.

Він буцім прочитав її думки.

— Вас дивує, що такий лікар, як я оце, погоджується чергувати в диспансері? Безумовно, у такий спосіб я заспокоюю моє сумління.

Він промовив це з неприхованою іронією в голосі. Анаїс відчувала, як у ній скипає роздратування. Галас, що стояв у роздягальні, заважав їй зосередитися. Звуки цих самовдоволених самців, щасливих, що вони вкупі, що можуть смакувати усвідомлення своєї могуті й заможності, аж свердлили її слух.

Тіо тим часом провадив:

— Для вас, поліцаїв, та й узагалі для всіх лівих, ми джерело лиха. Хоч що робили б, ми ніколи не маємо рації. Бо спонукає нас тільки зиск або буржуазне лицемірство.

Він попрямував до виходу, помахавши на прощання рукою декому з друзяк. Анаїс наздогнала його.

— Філіпп Дюрюї розповідав вам про свою рідню?

— Сумніваюся, що вона в нього була. Мені він принаймні такого нічого не казав.

— А друзі?

— І друзів не було. Він був волоцюга. Самітник. І культивував оцей свій образ мовчазного, замкненого хлопця. Мандрував країною. Цікавили його тільки дві речі — музика і дурман.

Тіо вийшов за порога, Анаїс услід за ним. О четвертій пополудні надворі вже смеркало. Тут замість чоловічого гомону було каркання ворони. Анаїс аж затремтіла у своїй куртці.

— Але ж усе-таки він вважав своєю домівкою Бордо?

— Домівка — це вже було б занадто. Раз на місяць він приходив до мене в диспансер. Значиться, був о тій порі в місті.

Лікар дійшов до стоянки і дістав із кишені ключі. Анаїс усе було зрозуміло без слів: він не збирається балакати з нею без кінця.

Вона вирішила спробувати ще раз.

— Він розповідав вам про своє минуле? Про те, звідки він родом?

— Ви погано уявляєте собі, на що скидається спілкування диспансерного лікаря і такого наркомана, як Дюрюї. Добридень і до побачення, та й годі. Я оглядаю його, виписую рецепта, і хлопчина зникає. Я ж не психоаналітик.

— Він ходив до психоаналітика в МПЦ?

— Сумніваюся. Філіпп ні в кого не просив допомоги. Він цілком свідомо обрав безпритульність.

— У нього були ще проблеми зі здоров’ям?

— Кілька років тому він заразився гепатитом С. Та не вживав ніяких ліків, не дотримувався дієти. Чистісіньке самогубство.

— Вам відомо, як він приохотився до героїну?

— Гадаю, за класичною схемою. Спершу трава. Для того, хто ходить на рейви[7], це діло звичне. Потім екстазі. Та якщо в неділю вранці ви вколете собі першу дозу героїну, щоб зняти ломку після екстазі, то в понеділок уранці прокинетеся запеклим наркоманом. Усе воно, як і в усіх.

Лікар зупинився біля чорного «мерседеса» класу С. Тієї миті вперше стало видно, який він зморений. Усього на декілька секунд, та він утратив контроль над собою. Завмер перед авто з ключами в руці. Але наступної миті знову розправив плечі й рішуче натиснув на кнопку розблокування дверей.

— Не розумію, нащо розпитувати про все це. Якщо Філіпп загинув од передозування, чому його смерть цікавить судову поліцію?

— Дюрюї справді вмер від передозування, але це було вбивство. Хтось упорснув йому у вену смертельну дозу героїну. Надзвичайно чистого героїну. А потім йому понівечили обличчя, насадивши на шию голову бугая.

Тіо допіру відчинив багажника. Анаїс побачила, як він зблід, і відчула задоволення. Уся його самовпевненість танула на очах.

— Що це було? Серійне вбивство?

За нашого часу це словосполучення всі знають. Немов ідеться про добре відоме суспільне явище. Ніби щось середнє поміж безробіттям і фаховим самогубством.

— Якщо це серія, то вона щойно розпочалася. Він розповідав вам про своїх дилерів?

Лікар кинув валізку в багажника і рвучко зачинив його.

— Ніколи.

— Коли ви бачили його останнього разу, він не казав вам, що в нього з’явився новий дилер? Той, що постачає героїн найвищої якості?

— Ні. Навпаки, він здавався як ніколи повний рішучості покинути це діло.