Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 20)
— Після цього ви з ним бачилися? За інших обставин?
Тіо відчинив дверцята авто.
— Ні, жодного разу.
— Ми перевіримо, — пообіцяла вона, засовуючи руки в кишені.
І відразу ж пошкодувала. Таке міг казати лише поліцай, та ще й дурнуватий. Лікаря нема в чому підозрювати. Тією фразою вона хотіла лише налякати його. Кожному поліцаєві відома ця владна спокуса.
Лікар сперся на дверцята машини.
— Панночко, ви робите все, щоб викликати в мене неприязнь, та, попри це, ви подобаєтеся мені. Ви просто дівча, яке гнівається на цілий світ. Як і всі ті, кого я раз на тиждень приймаю в диспансері.
Анаїс згорнула руки на грудях. Спочутливий лікарів тон сподобався їй ще менше, ніж гордовитий.
— Відкрию вам одну таємницю, — провадив він, нахиляючись до неї. — Знаєте, чому я чергую в диспансері, хоч до мене в кабінет стоїть черга з найзаможніших людей у Бордо?
Анаїс не рухалася, тільки тупала ногою і мовчки кусала губи. Еге ж, як мале хиже звірятко.
— Мій син помер від передозування в сімнадцять років. У мене не було й найменшої підозри, що він курить травку. Як ви гадаєте, достатня це підстава? Я нічого не можу повернути чи поправити. Але я можу допомогти кільком дітлахам, коли їм буде зле. І це ліпше, ніж нічого.
Грюкнули дверцята. Анаїс дивилася, як «мерседес» ховається за деревами і щезає в сутінках. Їй раптом згадався Колюшів скетч про поліцаїв. Голос його: «Авжеж, я знаю, що трохи схожий на дурника». Здавалося, наче він сказав це про неї особисто.
Дев’ята вечора.
Чергування нарешті скінчилося. Матіас Фрер повертався додому, думаючи про чоловіка в стетсонівському брилі та про Мінотавра. Після того, як пішла Анаїс Шатле, він весь час міркував про зв’язок, що, можливо, поєднував оці дві події. Цілий день, приймаючи хворих, він подумки ставив собі це запитання. Який стосунок має Мішелль до вбивства? Що саме він бачив насправді? Фрер уже шкодував, що не погодився на пропозицію тієї дівчини про співробітництво. Він геть не уявляв собі, що ще зробити, щоб розбудити пам’ять ковбоя.
Йому спало це на думку, коли він обертав ключа в замку дверей свого дому. Можна вдатися до блефу. Він запалив світло в передпокої й увійшов до мережі. І за хвилю — хто б міг подумати, що це так просто? — знайшов координати найближчої до Бордо криміналістичної лабораторії № 31, що була розташована в Тулузі. Якщо у справі цього забудька працювала група з цієї лабораторії, якщо саме її працівники брали зразки з рук Мішелля, то вони ж таки займалися і справою Мінотавра.
Найкращий спосіб отримати більше інформації — зателефонувати їм.
Слухавку взяв черговий. Фрер назвався психіатром, якого залучили як експерта до розслідування вбивства на вокзалі Сен-Жан. Чоловік на тому кінці дроту вже знав про нього — ще вранці вони отримали додаткові матеріали для проведення аналізів.
Фрерові здогади підтвердилися. І з незнайомцем, якого виявили на коліях уночі на 13 лютого, і з трупом, який знайшли за добу по тому, працювали ті самі фахівці. Допоміг простий збіг: група вже була в Бордо, хоч викликали її зовсім з іншого приводу.
— Ви не могли б дати мені номера мобільника керівника групи?
— Координатора, хочете ви сказати?
— Авжеж, координатора.
— Узагалі, це суперечить усім правилам. Запит має надіслати офіцер, який очолює розслідування.
— Ви маєте на увазі Анаїс Шатле? Але це ж саме вона попросила мене вам зателефонувати.
Ім’я капітана було немов пароль. Продиктувавши номера, чоловік докинув:
— Координатора звати Абделятіф Дімун. Він ще у вас, у Бордо. Залучив до співробітництва приватну лабораторію і хоче дочекатися результатів.
Фрер подякував черговому, поклав слухавку і відразу ж набрав нового номера.
— Алло?
Він повторив свою побрехеньку про експерта-психіатра. Та чоловік, який звався Абделятіф Дімун, вочевидь не вчора народився.
— Я повідомлю про результати особисто капітана, що очолює розслідування. Копію надішлю слідчому судді, коли його призначать.
— Мій пацієнт потерпає від амнезії, — відповів йому Фрер. — Я намагаюся повернути йому пам’ять. Будь-яка деталь, будь-який натяк можуть надати мені неоціненну допомогу.
— Я розумію вас. Але вам слід звернутися до Анаїс Шатле.
Фрер удав, ніби не почув тих слів.
— У звіті написано, що на руках виявили сліди пилу…
— Добродію, не будьте такий упертий. Завтра вранці Шатле отримає мій звіт. Зателефонуйте їй.
— Ми можемо заощадити час. Завтра вранці я проведу сеанс гіпнозу з цим пацієнтом. Бодай натякніть мені! А то я згайную цілий день.
Дімун мовчав. Певне, вагався. Паперова тяганина всім уже сиділа в печінках. Фрер поспішив розвинути успіх.
— Скажіть бодай основне. За словами мого пацієнта, до якого починають повертатися деякі спогади, частинки під нігтями можуть бути цегляним пилом…
— Нітрохи.
— А що ж воно?
— Різновид фітопланктону.
— Як ви сказали?
— Морський планктон. Мікроорганізми, що живуть у прибережних водах Атлантичного океану на півдні Франції. Здебільшого на Баскському узбережжі.
Фрер подумав про Мішеллеві вигадки з приводу Оданжа, Кап-Ферре і неіснуючого села Марсак біля Пташиного острова. Спотворення і деформації, що за ними ховається справжнє місце його народження —
— То вже визначили, що це за планктон?
— Довелося звернутися до Інституту океанологічних досліджень і Відділу із захисту довкілля узбережжя. Планктон належить до родини
Матіас хутко записав це і відразу ж — хапай, дяче, поки гаряче! — запитав:
— Ще щось знайшли?
Його розмовник трохи повагався, а потім усе-таки сказав:
— Поліцію зацікавить той факт, що цей самий вид планктону виявили ще в одному місці.
— Де?
— На місці злочину. На дні ремонтної ями. Ми встановили відповідність поміж зразками, взятими з рук вашого пацієнта, і зразками з ями.
Фрер мовчав, намагаючись осмислити ту новину. Анаїс Шатле мала рацію: ковбой бачив трупа. А може, і ще щось…
— Дякую, — сказав він. — Я поки що утримаюся від використання цієї інформації під час проведення гіпнозу. Розслідування — це справа поліції.
— Авжеж, — схвально відгукнувся Дімун. — Нехай щастить.
Матіас поклав слухавку. Тремтячою рукою записав усе, що почув од фахівця. Морський планктон свідчив про Баскське узбережжя. Може, вказував на професію, що пов’язана з морем. Він і досі був певен, що Мішелль працює руками, до того ж надворі. Рибалка? Він декілька разів підкреслив те слово.
Та заразом планктон пов’язував Мішелля і з трупом. Фрер поклав ручку. Його охопило відчуття, що той зв’язок стане петлею на шиї його пацієнта…
І водночас увесь його лікарський досвід, уся інтуїція запевняли у протилежному: ковбой не винен. Може, він застав убивцю на місці злочину. Може, навіть зчепився з ним, озброєний ключем і телефонним довідником. І кров на тих предметах цілком могла виявитися кров’ю вбивці…
Та думка немовби підштовхнула його до іншої, і Фрер подався до кухні. Не запалюючи світла, він підійшов до вікна і глянув надвір.
Людей у чорному там і близько не було.
— Шато-лесаж — одна з шести зареєстрованих у Медоці марок вина найвищої якості, що виробляється в Лістрак-Медоці…
Анаїс змерзла. У сховищі, де стояли високі хромовані резервуари, схожі на домовини, гуляли протяги. Добре, хоч куртку не скинула. І ще вона подумки раділа, що зовні не виділяється поміж іншими членами клубу, які теж не належали до панів.
— Наша винарня має давню історію. Сорти винограду, які ми використовуємо, відомі з XV століття…
Група помалу рухалася залою, слухаючи розповідь власника і розглядаючи свої відображення у сріблястих боках резервуарів для вина. Щонеділі надвечір Анаїс вирушала в екскурсію до нової винарні — вона була членом клубу дегустаторів, що організовував відвідування різних шато, розташованих біля Бордо.
І щоразу вона запитувала себе: навіщо їй воно? Що вона забула на цих нудних походеньках? Хіба не ліпше було б збути вечір перед телевізором, із тарілкою на колінах, дивлячись черговий серіал? Не кажучи вже про те, що можна було присвятити цей час вивченню символіки міфу про Мінотавра. Або дослідженню шляхів поширення наркоторгівлі в Європі.
Вона не поставила перед собою жодне з цих запитань. Як і щонеділі, точнісінько о восьмій вечора, вона подалася до виноградника. Розслідування наприкінці дня не дало нічого нового. Джафар дуже ретельно прочесав усі притулки бурлак, але марно. Ле Коз працював над детальною біографією Філіппа Дюрюї, та сподіватися на успіх у цьому напрямку в неділю було неможливо. Конант закінчив перегляд відеозаписів зі спостережних камер на вокзалі — потерпілого там і близько не було — і перейшов до вивчення записів, зроблених у кварталах для безпритульних. Від Зака зовсім звісток не було. Склалося таке враження, ніби він зник у пошуках скотарів.