Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 11)

— Ти одружений?

Знову пауза.

— Ні, не одружений. Але в мене є подруга.

— Як її звати?

— Елен. Елен Офер.

Те ім’я Фрер теж попросив продиктувати по літерах, а потім почав ставити запитання зі швидкістю кулемета.

— Ким вона працює?

— У мерії.

— У сільській мерії? Чи в мерії Оданжа?

Мішелль затулив обличчя долонею. Рука його тряслася.

— Я не… я більше нічого не знаю.

Фрер вирішив урвати сеанс. Наступний буде завтра. Треба обережно ставитися до динаміки пам’яті, що прокладає собі шлях до світла.

Він промовив декілька слів, виводячи пацієнта зі стану гіпнотичного сну, і відтулив штори. Його засліпило яскраве світло. Ліве око вмить відгукнулося на нього гострим болем. Від імли і сліду не було. Над Бордо сяяло зимове сонце. Біле, холодне, мов снігова грудомаха. Фрер подумав, що це добра прикмета для роботи з пацієнтом-забудьком.

— Як ти почуваєшся?

Ковбой і не поворухнувся. На ньому була полотняна куртка такого ж кольору, як і штани, все те йому видали в лікарні. Чи то піжама, чи то в’язничний однострій. Фрер струснув головою. Він терпіти не міг лікарняного вбрання.

— Добре, — відказав Мішелль.

— Пам’ятаєш, про що ми балакали?

— Невиразно. Я казав щось важливе?

Відповідаючи, психіатр зважував кожне слово. Він уживав звичні для лікарського жаргону вислови, та не уточняв, які саме відомості здобув щойно від пацієнта. Спершу він має перевірити їх. Фрер через стіл дивився Мішеллеві прямо у вічі. Сказавши декілька заспокійливих слів, він запитав, чи не снилося йому чогось.

— Знову бачив той самий сон.

— Із сонцем?

— Еге ж, із сонцем. І з тінню.

А що снилося йому? Після історії з людьми в чорному він запав у сон, буцім той камінь у воду. Заснув на дивані, навіть не роздягнувшись. Наче волоцюга якийсь…

Він підвівся й обійшов довкола сидячого велета.

— Ти пробував згадати, що сталося з тобою тієї ночі… на вокзалі?

— Авжеж. Марно.

Фрер міряв кроками кімнату в нього за спиною. Раптом збагнув, що в його крокуванні було щось загрозливе, гнітюче — він же не поліцай, що допитує в’язня, — і зупинився праворуч від ковбоя.

— Жодної деталі?

— Ані однісінької.

— А розвідний ключ? А телефонний довідник?

Мішелль декілька разів моргнув. Обличчя його нервово сіпнулося.

— Ні. Геть нічого не пам’ятаю.

Психіатр знову сів за стіл. Цього разу він добре відчув опір розмовника. Той боявся. Боявся згадати. Фрер приязно всміхнувся йому. Це означало кінець сеансу і заразом бажання заспокоїти пацієнта. Либонь, Фрер повівся з ним недостатньо обережно. Його пам’ять була немов зіжмаканий аркуш паперу: почни розгортати — ще порвеш.

— Ну, на сьогодні доста.

— Ні. Я хочу розповісти тобі про мого батька.

Отож, механізм почав діяти — хоч із гіпнозом, хоч без нього. Фрер знову дістав записника.

— Слухаю.

— Він помер. Два роки тому. Він був муляр. Як і я. Я казав тобі, що працюю муляром?

— Так.

— Я дуже його любив.

— А де він жив?

— У Марсаці. Це село біля Аркашона.

— А твоя мати?

Пацієнт відразу не відповів і відвернувся. Здавалося, його очі шукають відповідь у крижаному світлі, що струмувало з вікна.

— Вона тримала бар із тютюновою крамничкою, — нарешті озвався він. — На головній вулиці Марсака. Вона теж померла. Торік, одразу після батька.

— Ти пам’ятаєш, як це сталося?

— Ні.

— У тебе є брати чи сестри?

— Я… — Мішелль завагався. — Не знаю.

Фрер підвівся. Цього разу він твердо вирішив закінчувати. Погукав медбрата і звелів зробити Мішеллеві укол седативного препарату. Головне, щоб він відпочив.

Лишившись на самоті, він зиркнув на годинника. Майже десята. Чергування у відділенні швидкої допомоги розпочиналося о першій дня. Він цілком устигав поїхати додому, але що йому там робити? Напевно, ліпше буде заглянути до своїх хворих у стаціонарі. Потім можна буде повернутися до кабінету і спробувати перевірити ту інформацію, яку дав йому Паскаль Мішелль.

Уже виходячи в коридор, він раптом усвідомив одну просту істину.

Сам того не помічаючи, він намагався більшу частину свого життя збувати тут, у лікарні. У повній безпеці. Точнісінько так, як і його пацієнти.

— Оце все, що міг я зробити, — зліпив сяк-так ту голову.

— Бачу.

Була десята година ранку. Анаїс Шатле спала всього дві години, уклавшись на дивані у своєму кабінеті. Притиснувши до плеча телефонну слухавку, вона розглядала на екрані монітора те, що лишилося від обличчя жертви убивства на вокзалі Сен-Жан. Ніс геть розплесканий. Надбрівні дуги розтрощені. Праве око глибоко запало і на кілька сантиметрів змістилося відносно лівого. За набряклими губами видно уламки вибитих зубів. Не лице, а страшна машкара, неприродна і наче зшита з окремих клаптів.

Судмедексперт Лонґо прислав їй світлину для впізнання і відразу ж зателефонував.

— Нічого й казати, обличчя скалічене бичачою головою. Убивця справді видовбав її від шиї до мозку, а потім надів цього страшного ковпака на черепа жертви як суцільну машкару. Та всередині були хребці й частина м’язової тканини. Ото вони й понівечили обличчя тому хлопчині.

Хлопчина… Добре дібране слово. Убитому було років із двадцять. Фарбоване чорним волосся, сяка-така стрижка. Напевне, гот. Криміналісти вже перевірили відбитки його пальців у загальнонаціональній базі даних — марно. Він ніколи не відбував покарання і навіть жодного разу не затримувався поліцією за дрібні правопорушення. Результатів із Автоматизованої національної системи генетичної інформації ще не було — для проведення всіх необхідних аналізів потрібен час.

— Це його й погубило?

— Ні, він уже був мертвий.

— Причина смерті?

— Чуття не підвело мене. Передозування. Сьогодні вранці надійшли результати токсикологічного аналізу. У крові виявили майже два грами героїну.

— Ти впевнений, що він помер від цього?

— Ніхто не може витерпіти таку дозу. Я кажу про майже чистий героїн. Проте інших ушкоджень нема.