Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 10)
До двадцяти років Анаїс ні на крок не відступила від того плану. Навіть коли часом цей план передбачав певні поблажки.
Не викликали в неї захвату однолітки. Одні пиячили, другі нюхали кокаїн, і навпаки. Їхні прагнення не виходили за межі танцмайданчика. Жоден із цих таткових синочків не хотів навіть грошенят заробити побільше, бо їх у кожного й так був повен капшук. Часом їй спадало на думку, що вона воліла б народитися вбогою і стати якоюсь хвойдою, походюхою, щоб без найменших докорів сумління видурювати грошенята в цих багатих телепнів. Та нічого не вдієш, вона була така сама, як і вони. І неухильно йшла тим шляхом, що накреслив її батько.
Мати її, щира чилійка, за декілька місяців після пологів зсунулася з глузду. Вони тоді жили в Сантьяго, де Жан-Клод Шатле працював над селекцією виноградного сорту Карменер — у Франції він геть зійшов до пропащого стану, зате буйно розрісся в узгір’ях Анд. Занепокоївшись здоров’ям дружини, Жан-Клод вирішив повернутися до рідної Жиронди, певен, що не залишиться тут без роботи.
Отож, гармонію їхнього щасливого життя псувала тільки божевільна матінка, яку вони щотижня відвідували у психлікарні в сусідньому Тор’яці. В Анаїс із тих відвідин збереглися тільки невиразні спогади: вона збирає жовтець, а тато гуляє попід руку з мовчазною жінкою, що так її і не впізнала. Вона померла, коли Анаїс було вісім років. Розум до неї так і не повернувся.
Після цього гармонію ідеальної родини ніщо вже не порушувало. Батько чимало працював і паралельно виховував любу донечку, яка віддячувала йому покірною слухняністю. Вони були чимось на кшталт подружньої пари, хоча, скільки вона пам’ятала, в їхніх взаєминах не було нічого образливого чи такого, що обмежувало її свободу, тим паче й нездорового. Тато хотів лише одного: щоб вона була щаслива, а щастя для неї мало полягати у відповідності до визнаних норм. Іншими словами, доня має бути відмінницею і чемпіонкою з їзди верхи.
Скандал вибухнув у 2002 році.
Їй був двадцять один рік, як світ довкола неї став із ніг на голову. Газети. Чутки. Погляди. Люди витріщалися на неї. Закидали її запитаннями. На жодне в неї не було відповіді. Це було
Передовсім вона вибралася з батьківського дому. Спалила всі свої сукні, розпрощалася зі своїм конем, якого колись подарував їй батько, — якби могла, то застрелила б того бідолашного коника. Порвала стосунки з давніми друзями. Скрутила дулю всій тій золотій молоді. Про дотримання пристойності вже й мови не могло бути. Тим паче про якісь контакти з батьком.
Настав 2003 рік.
Вона скінчила магістратуру з правознавства. Захопилася бойовими мистецтвами, засвоїла крав-магу й кікбоксинг. Узялася до спортивної стрільби. Вона вже поклала собі, що піде працювати в поліцію. Присвятить себе захистові справедливості. І відмиється від довгих літ облуди, що від самісінького народження отруїла її життя, її душу і кров.
2004 рік.
Вона вступила до Вищої державної школи офіцерів поліції в Канн-Еклюзі. Півтора року навчання. Процедурні тонкощі. Методи слідства. Суспільні стосунки. Анаїс закінчила школу перша у випуску і здобула право самостійного вибору майбутнього місця праці. Спершу вона вирішила попрацювати у звичайній поліційній дільниці в Орлеані, спробувати, що воно за професія. Та незабаром звернулася до керівництва з проханням перевести її в Бордо — те саме місто, де й вибухнула скандальна історія. Місто, де її ім’я обілляли брудом. Ніхто не зрозумів її вибір.
Все було дуже просто.
Вона хотіла показати, що не боїться їх.
А головне, показати
Навіть зовні вона мало скидалася на себе колишню. Коси вона постригла. Носила джинси або камуфляжні штани і шкірянки. Взувалася в рейнджери. Тіло в неї стало, як у справжнього спортсмена, нехай невеличке, проте міцно збите і з швидкою реакцією. Манера розмовляти, слова, тон — усе це стало шорстким. Та попри всі ті зусилля, вона так і лишилася гожою тендітною дівчиною з надто білою шкірою і великими здивованими очима, наче вийшла з казки про фей.
Ото й добре.
Хто не довірятиме офіцерові судової поліції з ляльковою зовнішністю?
Що ж до стосунків із чоловіками, то відколи вона повернулась у Бордо, Анаїс перебувала в постійному і поки що марному пошуку. Попри бравий вигляд, їй так хотілося спертися на тверде чоловіче плече. Пригорнутися до великого і дужого чоловіка й відчути на собі тепло його рук. Минуло два роки, та вона так нікого й не знайшла. Холодна звабниця пори розкішних вечірок, недоступна «снігова королева» вже не приваблювала чоловіків. А якщо їй і щастило заманити когось у свої тенета, утримати його вона все одно не могла.
Чи це було через її поведінку? Її неврози, що давалися взнаки в уривчастому мовленні, рвучких порухах і поглядах спідлоба? Чи її професія, що всіх лякала? Вона ставила собі всі ті запитання і знизувала плечима. Яка різниця? Так чи так, нічого не змінити, бо запізно. Вона втратила жіночість, як ото втрачають цноту, тобто безповоротно.
Тепер вона сиділа на сайті для знайомств.
Три місяці марних зустрічей і дурнуватих балачок із заплішеними телепнями. Приниження і нульовий результат. Кожна така халепа додавала їй ще більшої втоми і ще дужчої пригніченості чоловічою жорстокістю. Вона шукала приятелів, а знаходила ворогів. Мріяла про «Ніколи не забувай», а їй тицяли «Дванадцять мерзотників».
Вона звела очі. Сльози вже висохли. Тепер вона слухала «Райт вее іт білонз» групи «Найн інч нейлз». Крізь імлу на неї дивилися потвори із соборного даху. Ті камінні страховиська нагадали їй про всіх чоловіків, з якими вона мала справу, всіх тих клятих брехунів, що намагалися затягти її до ліжка. Студент-медик, що виявився насправді носієм піци. Підприємець, що жив на мінімальну платню. Одинак у пошуках рідної душі, в якого жінка мала народити третю дитину.
Потвори.
Чорти.
Зрадники.
Вона обернула ключа запалювання. Лексоміл уже діяв. Та головне — до неї повернувся гнів, а разом із ним і ненависть. Вони стимулювали її дужче, ніж наркотики.
Рушаючи з місця, вона згадала про головну подію цієї ночі. В її місті хтось забив невинну людину і насадив на неї бичачу голову. На тлі цього злочину всі її дівочі прикрощі здавалися нікчемними. Хіба ж це не дурня — потерпати через такі дрібниці, коли вулицями Бордо вештається маніяк-убивця?
Зціпивши зуби, вона вела авто по вулиці Франсуа-де-Сурді. Слава Богу, хоч ця ніч не пропала намарне.
У неї є труп.
А це набагато ліпше, ніж живий телепень.
— Учора ти мені казав, що тебе зовуть Мішелль.
— Ага. Паскаль Мішелль.
Фрер записав ім’я. Дарма, справжнє воно чи облудне. Принаймні це додаткова інформація. Загіпнотизувати ковбоя виявилося дуже легко. Амнезія наче спонукала його відімкнути від зовнішнього світу. Відіграв роль і чинник довіри, що він відчував до психіатра. Нема довіри, то не буде і розслаблення. А як нема розслаблення, то й гіпнозу не буде.
— Ти знаєш, де твій дім?
— Ні.
— Подумай.
Велетень сидів на стільці, випроставши спину і поклавши долоні на коліна. Капелюха він так і не скинув. Фрер провадив сеанс у себе в кабінеті, де зазвичай приймав пацієнтів. Ідеальне місце в неділю, ніхто тут їх не потурбує. Він опустив штори і замкнув двері на ключ. У кімнаті панували сутінки і тиша.
Була дев’ята ранку.
— Мені здається… Авжеж, так і є. Місто називається Оданж.
— Де це?
— Неподалік від Аркашона.
Фрер записав.
— Ким ти працюєш?
Мішелль відповів не відразу. Чоло під крисами стетсонівського бриля насупилося в глибокій задумі.
— Бачу цеглини.
— Будівельні?
— Так. Я беру їх у руки. І вкладаю.
Не розплющуючи очей, пацієнт, немов сліпий, заходився показувати руками, як він кладе цеглу. Фрер згадав, що на руках і під нігтями в нього виявили дрібні частинки якоїсь речовини.
— Ти будівельник?
— Муляр я.
— Де ти працюєш?
— Я… здається… тепер я працюю на будові в Кап-Ферре.
Фрер знай нотував усе. Він і не збирався вірити цим зізнанням. Пам’ять Мішелля цілком могла спотворити правду, витворити вигадані спогади. Ті відомості служили психіатрові швидше гаслами, що вказують напрямок пошуку.
Він відірвав ручку від записника і трішки почекав.
— Пам’ятаєш, як зовуть начальника будови? — запитав Фрер.
— Тібодьє.
— Можеш продиктувати по літерах?
Мішелль зробив це, не вагаючись.
— Більше нічого не пам’ятаєш?
Помовчавши, ковбой сказав:
— Дюна… З тієї будови видно Пілатову дюну.
Кожна відповідь була рівнозначна новому штрихові, що доповнював ескіз.