Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 91)

Жанна піде до лісу духів сама.

Вони йшли близько пів години. Гудіння генератора задавало ритм їхнім крокам, постійно гучнішаючи. Ліс, ніби потривожений, прокидався. Волав. Тріщав. Метушився. Хіба що це Жанна втратила розум. Дерева неначе реготали. Верхів’я накладалися одне на одне та ставали текучими. Жанна зосередила всі зусилля на тому, щоб ступати стежкою, крок за кроком. У неї було враження, ніби вона йде казковим лісом. Джунглі без кінця-краю, де кожна дрібничка оживала, мислила, шепотіла...

Нарешті стало чітко видно обриси маєтку. Ніби футбольний майданчик за парканом джунглів. Над ним сяяв усіяний зорями небокрай, яскравіший за земне освітлення. У глибині прогалини бовваніли одноповерхові будівлі з бляшаними дахами. Загороди. Сараї. Зерносховища. Вони прийшли.

Заіржали коні. Загавкали пси. Жанна не зупинилась, і далі підтримуючи Феро. Занадто виснажена, щоб боятися. Із веранди центральної споруди — вочевидь, «posada», фермерського житла — долинув якийсь звук. Забовванів чоловічий силует.

Зазвучав хрипкий голос у супроводі клацання зброї, яку заряджають:

— Quién es?[98]

За кілька хвилин управитель естансії розсміявся Жанні в обличчя гучним, як вибух, сміхом. Вона пояснила йому ситуацію. Зрештою, вона сама розсміялася. До хору приєднався й Феро. Це й справді було досить комічно... І це вона ще не наважилася розповісти про свою остаточну мету, боячись спровокувати ще один напад сміху.

Чоловік запросив їх до будинку. Товстий, низький, дуже смаглявий, із масивною чорнявою головою. Його потріскана матова шкіра нагадала Жанні аргентинських буйволів, які вимащуються багнюкою, щоб захиститися від комах. Гаркавість і шорсткий акцент посилювали це враження висохлої твані. Такий собі попечений на сонці місцевий ссавець під пальмою.

Його звали Фернандо. Він наглядав за угіддями та худобою. Працював на одного захопленого екологією молодого каталонця, який розбагатів в Інтернеті. Опис його повсякденна нагадував Жанні життя наглядача маяка. Ним чоловік і був. Вона пригадувала мапу Формоси. Ця естансія була останнім постом перед зеленим океаном...

Фернандо запропонував їм відкопати якісь залишки вечері — на грилі ще лежало кілька шматків м’яса. Вони відмовилися. Тоді показав їм їхні кімнати. Потім експромтом викликався полікувати очі Феро.

Жанна залишила їх. Зачинилась у своїй кімнаті. Чотири побілені стіни. Залізне ліжко. Розп’яття. Саме те, що треба. Вона впала на ліжко не роздягаючись.

Очі миттю злиплись.

Неначе на світ опустилася завіса.

Хіба що все було інакше.

Хіба що вистава тільки починалася.

81

Сьома година ранку.

Жанна відчинила віконниці. Її кімната виходила на галявину, дальній край якої ховався в тіні пальм. Приклавши долоню до лоба, жінка оглянула околиці. Маєток здавався знайомим — його сільськогосподарські будівлі, загороди, пасовисько... Але загальна картина виглядала похмуро, гнітюче. Усе, крім зелені, було сіре. Усе, крім багнюки, було в пилюці. Загалом територія маєтку нагадувала зяючу рану, вишкрябану в тілі лісу. Поріз, який так і поривався затягнутися — повернутися до свого первісного буяння.

— Виспались?

Жанна нахилилася праворуч, визирнула на веранду. Фернандо сидів за розкладним столом спиною до сонця.

— Ходіть, випийте кави.

За кілька хвилин вона сиділа поруч із ним у яскравому світлі дня. Органічне, росянисте сяйво ніби просочувалося в кожну травинку, кожну голочку. Світляний рослинний сік.

Кава для Жанни.

Мате для Фернандо.

— Що саме ви шукаєте?

Фернандо забув про ораторську обережність. Жанні сподобалася ця прямота. Вона відповіла так само відверто:

— Я шукаю вбивцю.

— Де?

— У лісі духів.

— Там їх багато. Беззаконники, грабіжники, втікачі. Але вони всі мертві.

— Ви живете тут цілий рік?

— Із кількома ґаучо — вони наглядають за кіньми. Я — вартовий пекла.

Щойно договоривши, Фернандо одразу присмоктувався до своєї хромованої соломинки.

— Ви чули про плем’я, що нібито мешкає в цьому лісі?

— В околицях тільки про це й мови. Казки.

Жанна опустила очі. Її руки дрижали. Ніби тіло відчувало навислу небезпеку, якої розум іще не усвідомлював. Вона подумала про коней, які передчували грозу, коли людська свідомість іще не помічала жодних ознак. Тіло було її тваринною частиною.

— Розкажіть мені про ці казки.

Фернандо взяв термос, який стояв на підлозі. Поволі налив гарячої води в металеве горня. За його спиною йому вторувало світло, що вже лилося на пальми вертикально розплавленим потоком.

— За цією естансією світ людей закінчується. Далі на сотні кілометрів простягається ліс духів. Ліс ненароджених.

— А ви самі помічали ознаки... чиєїсь присутності?

— Я — ні. Але тут працював іще мій батько, і він любив розповідати одну історію. Одного дня він заглибився в заплавну зону і дещо побачив там... Уявіть собі цю сцену. Стоячі води. Хаща очерету, вища за людський зріст. Землі, що мандрують, хоч ви цього й не помічаєте... Світанок. Усе навколо скупане у світлі, ніби оточене чарівним ореолом. Мій батько — так він і розповідав — входить до краю снів. Раптом він натрапляє на галявину. І відчуває, що за його спиною хтось є. Обертається — і бачить проти світла силует. Гігантський. Довкола очей — шерсть. Або, може, складки шкіри. Чи шрами... Мій тато постійно змінював деталі. Інколи в істоти був провалений ніс, ніби в сифілітика. Іншим разом — заточені ікла. Щоразу, коли він розповідав цю історію, потвора змінювала вигляд. Але коли він підходив ближче, все зникало. Ось і все, що я знаю про ненароджених.

Жанна сьорбнула кави. Машинально схопила темний хлібець із купки на столі. Згризла його. Гіркуватий присмак нагадав їй хлібці з цільного зерна, якими вона снідала в Парижі. Неймовірно.

Зненацька Фернандо засміявся, трясучи масивними плечима.

— Тільки не кажіть, що ви одна з тих навіжених, які шукають єті чи ще хрін знає що.

— Багато тут було таких навіжених?

— Останнім часом — щонайменше двоє.

— Нільс Аґосто. Хорхе де Альмейда. Перший з Нікарагуа. Другий з Тукумана.

— Ви добре поінформовані. Не знаю, що з ними сталося.

Жанна вже спітніла. Довкола сюрчали цикади. Звук нагадував скрип леза по склу.

— Як мені потрапити до заплави?

— Це самогубство.

— Як туди дістатися?

На зморшкуватому обличчі чоловіка заграла усмішка.

— Вас не вийде вгамувати, еге ж?

— Не вийде.

— Я так і думав.

Фернандо дістав із кишені куртки, що висіла на спинці стільця, покреслений маркером аркуш і розклав його на столі. Мапа лісу духів.

— Є тільки один спосіб туди потрапити, — почав він. — Я маю на увазі, єдиний відомий. Треба прямувати на північ, ось тут, водою.

— Човном?

— Так, човном. Один із моїх ґаучо може вас провести. Далі є стежка. Нею користуються єгері, коли приїжджають провести облік видів тварин. Ідете в цьому напрямку цілий день. Тоді все. Далі ніяк. Іще один день на зворотний шлях. Кінець пригоди.

— Ваша людина мене супроводжуватиме?

— Ноги їхньої не буде в лісі, comprende?[99] Усе, що я можу зробити, — це відправити по вас одного з хлопців післязавтра ввечері, зустріти вас на початку стежки. Ідете весь день. Отримуєте враження. Повертаєтесь. Якщо відхилитеся від маршруту, якщо наважитеся зійти зі стежки, вам хана. Тоді вже ніхто вас не врятує.

Жанна дивилася на план. До лісу просочувалися струмочки. Творець мапи начеркав на ній силуети дерев, що позначали джунглі. Іронічно: ці знаки нагадували малюнки Хоакіма — таємний алфавіт із місць злочину.

— Цей хрестик — це що таке?

— Естансія Паліна.