Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 90)

— Що сталося з вашими очима?

Катаріна відповіла не одразу. Її руки стиснули коліна.

— Мене покарано.

— Це зробили солдати?

— Ні. Я сама.

Вона здійняла долоні й накрила ними порожні очниці.

— Одного ранку я вирішила, що бачила достатньо. Пішла на кухню. Знайшла ложку. Дезінфікувала її на вогні та... провела операцію. Відтоді я живу з індіанціями.

Жанна стиха попрощалася з жінкою і штовхнула Феро в коридор — той перечепився об корінь і ледве не гепнувся.

— Чекайте.

Жанна завмерла в одвірку.

— Куди ви їдете? — запитала медсестра.

— До лісу духів.

Коротка пауза. Тоді Катаріна мовила своїм порожнистим, далеким, чужим самій собі голосом:

— Тоді ви їх побачите.

— Кого?

— Матерів. Матерів тих немовлят.

— Ви сказали, що офіцери вбивали їх одразу після пологів.

— Вони померли в цьому світі. Але не в лісі духів. Вони ходять мандрівними землями заплави. Це душі-людоїдки. Вони жеруть людську плоть. Мстяться. Коли побачите їх, передайте мої вітання. Скажіть, що я їх не забула.

80

Хоакім, дитина Зла.

«Механізм батька», що спрацював на повну. Насильство не просто супроводжувало його виховання. Воно панувало над ним від народження. Феями, що схилилися над його колискою, були збочені солдати-садисти. Тоді були Ґарсія, подружжя жорстоких п’яниць. Тоді доісторичне плем’я кровожерливих канібалів. Тоді мавпи-ревуни. Тоді Альфонсо Палін... Дитячі травми нашаровувались одна на одну, накопичувались, ущільнювались, наче листки металу, які утворюють новий сплав.

Механізм батьків.

Жанна думала про комбайн, крики жінок під час пологів, вібрації двигуна, які символізували фатальний збіг обставин, що породив дитину-вовка...

Іржава баржа вже кілька годин плинула в темряві, а над головами ляскали крилами ескадрильї кажанів. Знову похолодало. Пасажири скупчилися довкола жаровень. Усі стиха гомоніли.

Жанна з Феро трусилися на своїх місцях. Їм дали якісь ковдри. Нагодували. У мерехтливому світлі полум’я вони навіть не побачили, що з’їли. Надто втомлені, щоб смакувати чи гидувати...

Тепер Жанна, закутавшись у ковдру, вдивлялася в пітьму довкола. І нічого не бачила. Стіни лісу були темними, як сама ніч, але ще чорнішими, щільнішими — від цього пітьма здавалася ще густішою.

Береги річки ніби звузились. Вони стали відчутнішими — на запах, на слух. Тепер індіанці співали для місяця. Можливо, «ненароджені» стояли на березі й дивилися на баржу, що пропливала мимо? А Хоакім? Як вони з батьком діставалися до його народу? Мали власний човен?

Раптом Жанна помітила світлячків, які кружляли поміж листя. Вона здивувалася, що так чітко їх бачить. Тоді зрозуміла. Ні. Це не світлячки. Світло не рухалося... Ніби відлунням цього усвідомлення почулося гудіння. Звук, який жінка впізнала б серед тисячі. Рев електрогенератора на повній потужності.

Вона звелася на ноги та знову пішла до кабіни капітана. Він воркував із двома індіанками, які сиділи в нього на колінах. Атмосфера насильства випарувалась. Стала зовсім інакшою.

— Оте світло — он там — що це?

— Tranquila, mujercita[96]... Ви ж не будете підскакувати щоразу, коли ми проминатимемо хату?

— Яку хату?

— Це естансія[97].

— У лісі є естансія?

— Ми в Аргентині. Тут естансія на кожному кроці.

— Кому вона належить?

— Не знаю. Якомусь багатію. Іспанцю.

У голові спалахнули асоціації. Душ. Вечеря. Відпочинок. Носії... Ця естансія була б ідеальним етапом на шляху до невідомого. Вони точно знайшли б спосіб домовитися з власником чи управителем маєтку...

— Ми можемо зупинитися?

— А ви вперта. Ця баржа — це вам не таксі. Жодних зупинок до Парагваю.

— Одного разу ми вже домовились.

Капітан зітхнув. Христофор Колумб на його футболці косився на Жанну лихим поглядом. Двоє дівчат реготнули. Суддя покопалася в кишенях і поклала на приладну дошку ще одну жменю купюр.

— Заберіть свої бабки. Я більше не можу зупинятись. Зашвидка течія. На стоянку піде забагато пального.

— А якщо використати шлюпку?

Чоловік пропалив її поглядом.

— Біля естансії обов’язково є причал, — наполягала Жанна. — Коли підпливемо туди, ви нас попередите. Ми заскочимо в «зодіак» із тим чуваком. Він нас висадить. Наздожене вас. І не треба зупинятись.

Капітан простягнув руку й забрав гроші.

— Я скажу, коли допливемо до молу.

— Коли це буде?

Чоловік кинув погляд за віконце, так, ніби міг бачити в темряві.

— За десять хвилин.

Усе відбулося дуже швидко. Вони зіскочили в шлюпку, яка ревіла біля борту баржі на повному ходу. Зловили багаж, який їм скинули з палуби.

Менш ніж за п’ять хвилин «зодіак» доплив до кількох напівзатоплених дощок, які грали роль пристані. Вони вистрибнули на трухляві планки. Феро знову зашпортався й ледве не впав у воду. Замість прощання їм у спину плеснули крижані бризки. Шлюпка вже відпливала. На поверхні води вимальовувалися два примарні пінисті сліди, що зникали в пітьмі.

Жанна вгледіла стежку, яка вела до естансії. Оцінила абсурд ситуації. Вони були самі. Не мали ні мапи, ні гіда. Загублені за тисячі кілометрів від цивілізації, без жодного уявлення, куди прямують. Вона — з сумкою на плечі, у якій лежав лише «макбук», папка з матеріалами справи та примірник «Тотема і табу». Феро — з валізою на коліщатках, яку він тягнув по багнюці. Просто смішно.

— Жанно.

Вона обернулась: її супутник завмер на місці.

— Я нічого не бачу.

— Я теж.

— Ні, по-справжньому...

Жанна повернулася. Психіатр чіплявся за свій чемодан. Вона наблизилася до його обличчя: вона була не нижча за нього. Навіть у темряві можна було розгледіти, що білки його очей налилися кров’ю. Рогівка була затягнута запаленою плівкою.

— Скільки це вже в тебе?

— Не знаю.

— Болить?

— Ні. Але я бачу все гірше і гірше.

Не вистачало тільки цього. Жанна закинула ліву руку Феро собі на плечі, а своєю лівою схопила його валізу. Вони пішли далі, рухаючись крабиком, наче двоє поранених солдатів. Жінці сяйнула ідея. Хвороба Феро була ідеальним приводом, щоб залишити його в естансії.