Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 92)
Жанна здригнулася.
— Адмірала Альфонсо Паліна?
— Ви про нього чули? Заплава — його власність.
Вона перетравила цю новину, відчуваючи, як її затоплює потік деталей, що раптом набули значення. Як вона раніше не дізналася про цей вирішальний факт? Недосліджена зона. Плем’я відлюдників. Усе це існувало
— Альфонсо Палін розжився чималими статками під час диктатури, — пояснив Фернандо. — Точно невідомо як. Після Фолклендської війни він утік сюди й добився того, щоб держава продала йому цю територію. Без особливих труднощів. Кому потрібне болото, де нічого не виростиш? Він перетворив ці землі на природний заповідник. Кажуть, на совісті Паліна багато трупів. Тепер він захищає дерева та крокодилів.
Усе ставало реальнішим. Усе ставало логічнішим. Жанна починала розуміти справжні мотиви офіцера флоту. Він просто взяв і
— Альфонсо Палін, — пробелькотіла Жанна тремтливим голосом, — там живе?
— Приїздить інколи, та й усе.
— Як він туди потрапляє?
— Небом. Він побудував злітну смугу біля вілли. Інколи чути його приватний літак.
— Він зараз там?
— Не знаю. Його літака не чутно вже кілька тижнів. Але це нічого не означає. Все залежить від вітру.
— Де розташована його естансія? Я маю на увазі, posada, його житло.
— За стежкою, про яку я вам казав. У її кінці є шлях, що звертає праворуч. Але я ним ніколи не ходив. Тих місць справді варто уникати. Цей чоловік небезпечний.
— Я знаю.
Фернандо всміхнувся.
— Старі рахунки?
Жанна не відповіла. Фернандо, мабуть, думав, що вона дочка одного з desaparecidos. Вкрадена диктатурою дитина, яка прийшла мститися.
— Виходите за дві години, — сказав управитель, підводячись. — Я попрошу, щоб вам приготували la lancha[100] і спакували спорядження для ночівлі в лісі.
Жанна й собі встала.
— Можна попросити вас про одну послугу?
— Я думав, що вже попросили.
— Мій друг, Антуан Феро, може залишитися тут на час моєї вилазки?
— Ви хочете поїхати сама?
— Без нього я буду сильнішою.
Фернандо видав свій грудний сміх і схопив себе за пах.
— Gringa, пробачте за грубість, але вони у вас є...
— Ми домовились?
Кроки на веранді не дали йому відповісти.
— Я готовий.
Жанна обернулася й побачила Феро, вдягненого як дослідник, зі схованим за чорними окулярами обличчям.
— З очима все добре, — сказав він, випереджаючи заперечення. — Ну, майже. В кожному разі, я можу йти.
Жанна не відповіла. Ця мовчанка могла зійти за згоду.
— Поїжте, — сказав Фернандо, киваючи на столик. — Вам знадобляться сили. Я маю показати дещо сеньйорі.
Феро мовчки сів. Жанна пішла за аргентинцем до прибудови біля головної споруди. Фернандо відімкнув броньовані двері.
У приміщенні не було ніяких меблів. Лише прикріплені до стін тримачі зі зброєю. Не з мисливськими рушницями. Зі справжніми бойовими гвинтівками. Жанна ненавиділа вогнепальну зброю, але проходила кілька стажувань зі стрільби та балістики, щоб розбиратися в темі. Вона з першого погляду впізнала моделі. Пістолет-кулемет НК МР5 SD6 9x19 мм з голографічним прицілом. Довгоствольний автомат SIG 551 Commando 5.556x46 мм, якими користуються сили НАТО. PGM Hecate II, важка снайперська гвинтівка, здатна зупинити автомобіль за 2000 метрів. Помпова рушниця «Remington», калібр 12 Mag, фосфатований ствол. Були також напівавтомати, револьвери всіх калібрів...
Фернандо, може, й не вірив у ненароджених духів заплави. Але був озброєний на випадок їх нападу.
Він підійшов до пістолетів і взяв самозарядний НК USP калібру 9х19 мм Парабелум. Класика. Упевненим рухом вийняв магазин. Перевірив його вміст. Вставив назад.
Він поклав указівний палець на ствол і простягнув пістолет Жанні.
— Це самозарядний пістолет.
— Я знаю, — сказала вона, беручи пушку.
— Тут є система амортизації віддачі, пояснити?
— Не треба.
— Віддасте, як повернетесь.
Жанна перевірила запобіжник, тоді засунула пістолет ззаду за ремінь. Фернандо дав їй чотири додаткових магазини. Вона порозпихала їх по кишенях куртки. Чоловік-буйвіл не скидався на янгола-охоронця.
І все-таки ним був.
Жанна відкинула з лоба мокре пасмо волосся.
— Дякую. І ви не схотіли радше дати зброю чоловікові?
— Саме так я й зробив.
82
Земля тут була пласка.
Сорок сантиметрів перепаду на кожні 10 кілометрів. Цю цифру назвав їм керманич човна. Застояний у воді світ, де рослинність діяла як фільтр, відновлюючи рівень кисню. Esteros — болота — простягалися навсібіч, куди сягало око. Вода і земля кохалися на цьому ложі. Поміж латаття й різнотрав’я ковзали невидимі тварини. Час тут зупинився. І все вкривала мла, наче запечатуючи цей скам’янілий світ.
Жанна сиділа на носі «ланчі» — видовженого човна, видовбаного з цільної колоди та оснащеного мотором, — охоплена почуттям, яке виникає, коли лягаєш у занадто гарячу ванну. Густе розпечене повітря не ворушилося. Кожен рух давався взнаки, ніби розтинаєш ізострічку лезом. Вони вгрузали в цю атмосферу, як острівці зелені вгрузали в чорні води. Ще Жанна відчувала особливу чистоту. Керманич пояснив, що ці болота живляться тільки дощем. У них не вливається жодна ріка, і це захищає їх від забруднення.
Їхній керманич був ґаучо. Ця проста деталь нагадала Жанні дивний характер їхньої подорожі: перетнувши Аргентину, вона не побачила майже жодного коня. І не почула ритму танго.
Що ж до цього ґаучо, то він не мав нічого спільного зі стереотипним образом — ширококрисий капелюх і густі вуса. Це був індіанець зі смаглявою шкірою та яструбиним носом. На голові мав червону бейсболку й тонув у дірявій футболці. На його фах наїзника натякали тільки штани — такі собі вільні в паху шаровари — і шкіряні чоботи.
Ланча просувалася сліпими рукавами боліт, водною саваною. Поміж острівців очерету й комишу обережно ступали водяні птахи. Далі починався ліс. Поки що — стіна, схожа на ту, вздовж якої вони пливли баржею.
Жанна вдивлялась у воду та інколи помічала істот кольору й текстури довкілля. Сірі. Зелені. Переливчасті. Гігантські каймани, застиглі, ніби кам’яні стели. Непомітні сліпі деревоподібні рептилії. Змії, що зливалися з брижами на воді...
Вони пірнули під зелений купол. Промені каналів прочісували трави, як зубці гребінця — волосся. Туман, здавалося, посилився. Жанна мовчки розглядала береги, розмокле коріння, липку землю, яка нагадувала вологі вуста. Тут плинули запахи риби, гнилої твані, вогкої кори.
Якимось незбагненним чином Жанна відчула, що вони тут. Ненароджені. Вони окопалися в цьому непроникному лабіринті, заховалися за млою, що нагадувала величезну марлеву пов’язку на рані. Цієї миті, ніби у відповідь, пролунало ревіння. Carayas. Їхні крики змішувалися, перегукувалися, зіштовхувалися в какофонії, від якої переверталися нутрощі.
Жанна кинула погляд на Феро. Вони думали однаково. Починалася територія людей Танатоса.
А мавпи були їхніми сторожами, їхньою сигналізацією.
83
— Чорт!
Жанна стрималася, щоб не стукнути себе в потилицю. У жодному разі не можна чавити п’явку: тоді її ротові придатки залишаться в тілі й загнояться. Вони вже три години йшли стежкою, і весь цей час із дерев на них падала ця гидота, відчуваючи запах крові. П’явки прокусували їм шкіру, наче скріпки, тоді набрякали від крові, аж поки не відпадали. Жанна обережно відчепила тварюку. Тоді з усієї сили вдарила її мачете. Шматки її тільця й далі корчилися в багнюці. Жінка розчавила їх п’яткою.
Мовчки пішла далі. Феро за нею. Такий самий незворушний за своїми чорними окулярами. Жанна починала задумуватися, чи не втрачав він разом із зором глузд...