Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 93)
Першу ніч вони провели на початку стежки, в компанії ґаучо. Усе було тихо. Від світанку вони йшли вузькою доріжкою, затиснутою листям і пишною папороттю. Інколи траплялись оази. Довгі напівзатоплені просіки м’яких трав. Тоді поверталися джунглі. Водночас безмежні та інтимні. Сповнені життя і тліну...
Жанна крокувала, стиснувши кулаки, вгинаючись під пакунками — Фернандо не поскупився: брезентовий намет, аптечка, чоботи, змінний одяг, ножі, мачете, харчі, похідна кухня... І все ж вона почувалася легкою. Непереможною.
Зелене гілля. Червона земля. Чорні калюжі. Жанна відчувала над головою високі крони велетенських дерев. Земля здавалась їй фундаментом запаморочливої екосистеми. Стовбури були колонами. Верхів’я дерев — небом... Але найяскравішим було інше почуття, глибинніше. У самому нутрі. Ніби вона йшла всередині живого організму. Складною мережею взаємозв’язків, союзів, ворожнеч. Підлісок черпав життєві сили з мертвих дерев, що гнили на землі. Із розкладання розчавлених фруктів народжувалися квіти. Епіфіти живилися водою, що містилася в стеблах ліан, які, своєю чергою, смоктали кору дерев...
Перепон на їхньому шляху ставало дедалі більше. Непролазні чагарники. Переплетіння ліан. Корені поперек стежки. Термітники... Інколи — мутні теплі річки. Деінде — холодніші, чистіші потічки. Або багряні болотисті ділянки, в які Жанна з Феро провалювалися по пояс.
Споночіло. Фернандо казав, що естансія Альфонсо Паліна розташовується за день ходьби від початку стежки. Якщо вони не помилилися напрямком, то мали бути зовсім близько від домівки Кентавра. Вони зупинилися на галявині.
Розклали намет і розгорнули спальники. Познімали мокрий одяг. Розвісили його на кущах. Марна справа. Із рівнем вологості близько 100 % тут ніщо не могло висохнути. Вони повитягали з рюкзаків сухий одяг. Увесь захисного кольору. Жанна витягла маленьку каністру бензину й полила довкола табору, щоб відігнати мурах і скорпіонів, як робив напередодні ґаучо.
Вони залізли в намет. Жанна повністю втратила відчуття часу та орієнтацію в просторі. Витягнувшись у спальнику горілиць, повністю вдягнена, вона розглядала сяйливі сліди світлячків, що носилися поміж дерев. Думки заступала втома. Жінка ніяк не могла зосередитися на завтрашньому дні. Чи навіть на прийдешній ночі. І досі анітрохи не боялася. Можливо, за це варто було дякувати 9-міліметровому НК за ременем...
Уже засинаючи, вона подумала про Феро, що застиг біля неї, досі в сонцезахисних окулярах. Пригадала, як мріяла про кохання з цим чоловіком, сидячи на лавці в парку на Єлисейських Полях. Прокрутила в голові кожну деталь і ледве не розреготалася. Голос Франсуа Тена.
Авжеж, один вона знала.
Він був про неї.
84
Наступного ранку всі речі зникли. Жодного спорядження.
При тому що вони постарались і склали все до намету. Це означало, що
Жанна зрозуміла сенс послання. Вони мали зайти на землі Альфонсо Паліна голими, беззахисними і в певному сенсі
— Ходімо, — сказала Жанна.
Вони кинули оком надвір, тоді вилізли з намету. Усе огортав зеленкуватий серпанок. Одяг, розвішаний на кущах, також зник. Жодного сліду. Жодної ознаки чужої присутності. Ні вирваного листя, ні зламаної гілки. Ніби крадії були створені з імли, такі ж нематеріальні, як і довколишній туман.
Жанна пройшла стежкою кілька метрів. Нікого. Вона обсмикнула себе. Якщо вони досі живі, значить, їх хотіли бачити на місці призначення.
І це місце було зовсім близько...
Латеритова стежка праворуч.
Червона нитка, що веде до пекла.
Вони рушили, тремтячи, з порожніми шлунками, навіть не потурбувавшись про те, щоб згорнути намет. Година. Може, дві. Ні одній, ні другому не спало на думку глянути на годинник. Вони йшли, наче сновиди, крізь шари пари. Жанні уявлявся пекельний віддих якогось чудовиська. Цей туман ішов з його пащі-кратера. І вони просувалися нею вглиб...
Раптом вигулькнула велика пласка безліса ділянка, на якій стирчало лише кілька пальм. Галявина нагадувала естансію, де вони ночували, от тільки після стількох кілометрів джунглів її чіткість і чистота робили її подібною до гігантського кола на полях. Величезний знак, попередження про вищі сили.
Вони обережно вийшли на відкритий простір. За весь час ходьби вони не обмінялися ні словом. У джунглях мова ставала зайвою. Невдовзі на дальньому краю галявини забовваніла група будівель. Стодоли з червоної цегли. Загороди з білого дерева. Кілька коней із коротко підстриженими гривами.
Абсолютно безневинна картина.
І цілковитий спокій.
Ні собак. Ні охорони. Ані найменшої загрози. Жанна шукала поглядом злітну смуту. Помітила її праворуч за зарослими евкаліпта. Літака не було видно. Отже, адмірал і його син не вдома...
Тепер бур’яни поступалися місцем нещодавно підстриженому газону. Поміж будівель Жанна розгледіла віллу. Високі побілені стіни, бляшаний дах... Вона повернулася до Феро, той кивнув. Вони на місці. Господи,
Жанна востаннє роззирнулася. Ні пташиного крику. Ні комашиного гудіння. Самота цього місця набувала гнітючої моці. Усе ніби застигло перед лицем невідворотної небезпеки...
Жінка видерлася сходами. Відчинила двері, захищені москітною сіткою: не замкнено. За ними була типова для фермерського житла вітальня. Укрита кахлями підлога. Високий камін, обкладений деревом. Крокодилячі та оленячі шкури, розвішані на стінах. Крісла й канапа довкола журнального столика з чорного дерева, на якому валялася купа пультів, скерованих у бік великого телевізора в кутку. Що може бути банальніше? Жанна не так уявляла собі лігво Кентавра.
Вони вийшли в коридор. Жанна натрапила на дзеркало. І не змогла повірити, що в ньому відображалася вона сама. Скелет у лахах кольору хакі. Сіре запале обличчя з мішками під очима. Вона почувалася лише втомленою і, хоч як це дивно, повністю в безпеці, а насправді була просто трупом, якому дозволили ще трохи походити землею.
Феро обігнав її. Жанна пішла за ним коридором. На кожному кроці її не полишало дивне почуття. Щось не клеїлось. Усе було занадто просто. Відчинені двері. Феро став. Жанна підійшла до нього.
Кабінет Альфонсо Паліна.
Жінка обігнала Феро й увійшла до кімнати. Стіни в білому тиньку. Навощена дубова підлога. Меблі в іспанському стилі. Під кутом до кам’яного каміна, по діагоналі стояв письмовий стіл. Вікна виходили на загороду. Яскраве ранкове сонце світило крізь них, несучи мрії про сніданки, приємні дні, кінні прогулянки...
Кондиціонер працював на повну. Холод пробирав до кісток. Жанна пройшла вперед. Її заінтригувала одна деталь. На поличках уздовж стін стояло багато фотографій у рамках. На них можна було розгледіти сімейні світлини — батько з сином або тільки син.
Жанна затримала дихання. Їй стисло груди.
Вона знала, що ключ до всієї історії ховається в цих фото.
Альфонсо Палін і Хоакім.
Кентавр і його позашлюбний син.
Ще один крок — і вона схопила одну з рамок.
І тільки тоді зрозуміла.
Це було очевидно.
А проте це ніколи не спадало їй на думку.
За спиною почувся голос Хоакіма.
Щось у ньому співало:
—
Охоплена незрозумілим, нелюдським спокоєм, Жанна поставила знімок батька й дитини. Не обертаючись.
Альфонсо Палін сказав своїм хрипким голосом іспанською:
— Помовч, Хоакіме. Жанна має дізнатися правду.
Вона стиснула кулаки й нарешті повернулась.
Перед нею нікого не було.
Нікого, крім Антуана Феро.
Антуана Феро, який також був підлітком на кожній поличці: у спортивному костюмі для поло, в уніформі старшокласника, на вітрильнику, на лижах...
Або в обіймах батька.
85
Чоловік зняв чорні окуляри. Його очі були налиті кров’ю.
— Щоразу коли я стаю собою, то втрачаю зір. Мої очі плачуть кривавими сльозами. Вочевидь, едіпів комплекс. Злочинець, який не витримує жорстокості власних учинків...
Жанна придивилася до чорно-білої світлини праворуч. Альфонсо Палін, високий чоловік зі сріблястим волоссям, притискав до себе свого сина, худорлявого підлітка з бровами врозліт. Психіатра, тільки на двадцять років молодшого.
— Коли ти вбив свого батька? — запитала Жанна іспанською.
— Я приніс його в жертву та поїв 1994 року. У цьому самому місці. Тоді я навчався в університеті Буенос-Айреса на двох факультетах — права та палеоантропології. Багато читав. Перш за все — «Тотем і табу». Він навіть не чинив спротиву. Усе це давно записано, розумієш? Перша жертва. Первородний гріх. До речі, він того дня не помер. Він переселився в мене. І досі живе, — він стукнув себе в груди, — отут.
Жанні як судді залишалося ще багато збагнути. Вона піймалася на вудочку, як дівчисько. Усе почалось із запису. Диск від п’ятниці, 6 червня 2008 року. Три голоси. Антуан Феро. Альфонсо Палін. Хоакім Палін. І навіть чотири, якщо рахувати дику дитину, сховану в аргентинському адвокаті. Жанна ніколи не бачила цих людей. Вона вигадала їх, уявила, склала з різних деталей довкола єдиної особи, з якою справді зустрілася, — психіатра.