Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 85)
— Що він робить?
Феро, скуйовджений, заспаний, мав пом’ятий піджак і ще більш пом’яту пику.
— П’є мате.
— Що це таке?
— Трав’яний настій. Дуже гірка штука. Типова для Аргентини.
Індіанець передав горня сусідові, який і собі сьорбнув із байдужим виразом обличчя.
— Так можна й герпес підхопити, — глузливо і водночас гидливо зауважив психіатр.
Жанна починала вважати його занадто тупим. Принаймні занадто вузьколобим, щоб оцінити велич Аргентини. Вона подумки попрощалася з двома індіанцями, які навіть не глянули на французів. Жанна бачила ту велику пустку, яка жила в них. Свобода без назви й без кордонів, спільна і для них, і для цього пейзажу. У них не було пересторог буржуазного життя. Їхній дух ніщо не обмежувало. Вони були на «ти» з богами, з нескінченністю. Єдиними межами для них були обрій і зміна пір року.
Знову в путь.
Асфальт уже давно поступився місцем ґрунтовці. Жанна перебралася на переднє сидіння. Нерівності дороги не давали жодного перепочинку. Щойно машина розганялася, з’являлася вібрація, що проникала в плоть і кістки. Тоді покриття раптом ставало піщаним. Починалося ковзання сипкими борознами, яке навівало моторошне почуття, ніби випадаєш із власного тіла.
Жанна дістала мапу. Їй хотілося вивчити маршрут. Одна-єдина траса в східному напрямку хилилася на південь, окреслювала велику петлю, тоді повертала на північ, звиваючись через провінцію Сантьяґо-дель-Естеро. Жанна уявляла крихітні села, які з’являтимуться що сто кілометрів...
Вона прокинулась о другій ночі. Нічого не видно. Зиркнула на лічильник. 700 кілометрів. Вона розплющила очі інстинктивно. Ніби передчувши наближення головної події цієї ночі — перехрестя. Неподалік від села Ав’я Терай авто звертало з ruta[93] 89 на ruta 16. Водій, прилиплий до керма, повернув праворуч. Цей єдиний поворот більш-менш збігався із в’їздом до іншої провінції — Чако. «Полювання» однією з індіанських мов...
Жанна знову витягла мапу. Тепер вони прямували до Ресістенсії. Тоді почнеться ruta 11. Ще 200 кілометрів — і нарешті Формоса... Із глибин її сонного мозку зринув жарт. У Буенос-Айресі жартували, що розв’язати проблему пенсій дуже просто: варто просто відправляти старих у мандри. Взимку — до Вогняної Землі. Влітку — до Формоси. Там вони помруть відповідно від холоду або від спеки. Ще в Аргентині ходила одна легенда, згідно з якою в Нордесте можна працювати лише вночі, настільки там удень пекельно спекотно...
Мапа випала з Жанниних рук. Вона знову піддалася дрімоті. У пітьмі з’явилися Альфонсо Палін і Хоакім. Хоакім досі був дитиною з фотографії. Зі шкірою, вкритою шматками кори, листям, шерстю, що прилипла через слину й бруд. За ним стояв його батько. Видно було його сріблясту шевелюру, а трохи далі, в тіні, — дивний вигин, обриси м’язів... Альфонсо Палін був кентавром. Напівлюдиною-напівконем. І батько, і його син були міфічними створіннями...
74
Формоса з її пальмами і нещодавно перефарбованими будинками нагадувала курортне містечко. Якщо перетнути її всю, то на межі міста можна спіткнутись об сіру, болотисту річку Параґвай, що зливається з обрієм. Вдалині на її хвилях колихалося кілька кущиків, нагадуючи, що це не море, а межа між двома світами — небом і водою. Якщо Тукуман був розташований посеред дупи світу, то Формоса — на її
Водій висадив їх перед готелем «Інтернасьйональ», єдиним призначеним для іноземців. Приємно дивувала температура. У червні спека Нордесте слабшала. Між 20 і 30 градусами. Метис так само мовчки заніс їхні речі до лобі готелю й зник. Він збирався відразу вирушити у двадцятигодинний зворотний шлях. Без жодного перепочинку. Здатність долати такі відстані належить до генетичної спадщини аргентинців. Простір, самотність, розтягнутий час течуть у їхніх жилах.
Жанна зняла два номери й заплатила наперед. Вони заселилися. Кімнати були такі ж, як і все місто. Просторі. Тропічні. Пустельні. Жанна ввімкнула кондиціонер. Відгорнула штори й подивилася на річку, що текла попід вікнами. У ясну погоду, мабуть, звідси видно береги Параґваю, країни в глибині неба. Але тепер, в імлистому світлі дня, ця земля набувала ірреальності недосяжної Атлантиди.
Жанна попросила Феро дати їй спокій хоча б на годинку. Достатньо, щоб знайти іншу машину з іншим водієм. Вона подзвонила на рецепцію. Чи є в місті туристичний центр? Ні. Всі туристичні агентства тут обмежувались однією людиною, яка мала лише ім’я без прізвища — Бето. Жанна набрала його номер. Чоловік підняв слухавку на другому гудку, наче тільки й чекав що на цей дзвінок. Жанна виклала йому свій план. Бето був вільний. Він був готовий. Він був згодний. Чи можуть вони зустрітися, щоб детальніше поговорити про майбутню поїздку? Без проблем. Він буде на рецепції готелю за п’ять хвилин. Жанна побила рекорд швидкості організації мандрівки.
Вона все-таки виділила собі кілька хвилин на душ і перевдягнулася, перш ніж спускатись у фоє. Бето вже чекав на неї. Першою Жанниною асоціацією був бойскаут на схилі літ. Чоловік років сорока з гаком був убраний у широкополий капелюх та сорочку й шорти кольору хакі. Картину доповнювали великі ручиська, натягнуті до колін шкарпетки та весела фізіономія.
Чоловік поцілував її в щоку. Жанні це не сподобалося, хоча в Аргентині так було заведено. Вона запропонувала йому сісти в ресторані готелю. Була перша дня. Народу було багато, але вони знайшли вільний столик. Жанна попросила на рецепції мапу північно-східних провінцій Аргентини. Розгорнула й попередила Бето: вона не хоче ні до водоспаду Іґуасу, ні до руїн місії Сан-Іґнасіо (у провінції Місьйонес), єдиних туристичних цікавинок регіону. Розташованих, знову-таки, кожна більш ніж за тисячу кілометрів.
Скаут зняв капелюха.
— Ні?
— Ні. Мені треба в Кампо-Алеґре.
— Але там немає на що дивитися!
— І все-таки мені треба саме туди.
— Навіщо?
— Мені потрібно до лісу духів.
— Він непрохідний.
— Краще скажіть, як туди доїхати.
Бето зітхнув, тоді тицьнув пальцем у мапу.
— Ми тут, у Формосі. Якщо я везтиму вас туди, треба буде їхати трасою 81. Коли я кажу «траса», то це лише про людське око. Насправді це ґрунтовка, найчастіше непроїзна.
— А потім?
Бето пересунув палець.
— Їдемо так двісті кілометрів. Ось тут, у цій самій точці, Естаніслао-дель-Кампо, спускаємося на південний схід лісовою дорогою до Кампо-Алеґре.
— За скільки туди можна доїхати?
— Більш ніж за пів дня.
— А до лісу духів?
Чоловік почухав коротку щетину.
— Я маю навести довідки. Мене про таке ніколи не просили. Думаю, єдиний доступний шлях — це річкою. Бермехо. Знаєте, що це означає? «Багряна». Її так назвали за колір. Здається, нею до Параґваю ходить баржа.
— Баржа, чудово.
— Не поспішайте, ви її ще не бачили.
— Нас зможуть висадити в лісі?
Бето розреготався.
— Баржа не зупиняється! Ми говоримо про гектари заплавних земель. Заплутана мережа боліт та «yungas». Абсолютно безлюдна територія.
— «Yungas»?
Бето вимовляв це слово як «жунґас», але Жанна здогадувалася, що воно пишеться через «Y».
— Субтропічні ліси. Переважно затоплені. Кишать кайманами, піраньями, сипучими пісками. Навіть лісники не потикаються в ті місця. Справжня срака. Це землі, які постійно змінюються, розумієте?
— Ні.
— Плавучі острови, сяк-так поєднані між собою. Їх називають «embalsados». Ви йдете певним шляхом. Запам’ятовуєте якийсь орієнтир. А коли повертаєтесь, усе вже інакше. Дерева, суша, вода вже не на своїх місцях.
Жанна подивилася на зелену зону на мапі. Лабіринт води, флори та фауни, який постійно змінював свою топографію. Можливо, в цьому секрет виживання племені манів...
— Тут є якісь назви, ось. Це села?
— Сеньйоро, ми в Аргентині. Ви бачите назву на мапі. Зазвичай це означає, що на місці вже нічого нема. Вказівник, загрузлий у болоті. Чи руїни монастиря.
— А Кампо-Алеґре?
— Так, там іще є кілька хат. Але відома переважно назва військової бази, закритої з дев’яностих років. Навіщо вам туди?
Заскочена зненацька, Жанна пробелькотіла щось про книжку на тему останніх незайманих куточків світу.
— У вас є пристрої для зйомки?
— Лише фотоапарат.
Бето виглядав скептично налаштованим. Жанна досі розглядала мапу. На ній було позначено назву «Selva de las Almas». Жінка раптом задумалась, чому на сеансі гіпнозу Хоакім, а до нього й Роберж у своєму щоденнику, переклав це словосполучення як «ліс манів», тобто духів. «Душі» та «духи» означали трохи відмінні речі...
— Є різні легенди, — ніби відповів на її запитання Бето. — Духів цього лісу називають по-різному. Almas (душі). Espíritus (духи). Fantasmas (привиди). Насправді йдеться про зовсім інакше поняття... Індіанці кажуть, що цей ліс «ненароджений». Це світ із часів до людини. «Ненароджені» духи мандрують на embalsados, бо вони й самі «заблукані душі».
— Відомо, як виглядають ці духи?
— Деякі індіанці вірять, що це велети. Інші говорять про карликів. Є сучасніша версія, що стверджує, ніби це душі в’язнів із бази, яких військові викидали з літака і яких зжерли каймани.
Тепер Жанна розуміла, чому Роберж узагальнив усі ці повір’я словом «мани». В античності давні римляни називали ним душі людей, відділені від тіла. Їм поклонялися раз на рік, під час особливої церемонії. Тоді мани поверталися з підземного царства через щілину, навмисно облаштовану в кожній могилі...