Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 86)

— Але ніхто їх ніколи не бачив?

— Сеньйоро, це казочки неписьменних індіанців. Вони обожнюють такі історії. Говорять про зниклих за загадкових обставин лісників. Крадіжки... Я вчився в університеті Ресістенсії, і ніщо не...

Жанна більше не слухала раціональних аргументів Бето. Міфи живляться давніми, реальними фактами, тільки спотвореними, роздутими людським розумом. Можливо, легенди Кампо-Алеґре були зачіпками, що вказували на реальність архаїчного народу. Клану, що живе в ярмі Ероса і Танатоса, сексуальних та вбивчих поривів. Із чіткою перевагою на користь Танатоса, бога знищення.

— Скільки мені це коштуватиме?

— Сеньйоро, — проворкував чоловік, — питання не в грошах.

Відповідь означала якраз протилежне. Жанна одразу задумалась. Їй доведеться повторити тукуманську карусель. Банк. Кеш. Зняти з рахунків усе до останнього євро. Не розмірковуючи. Не озираючись.

І, можливо — це вперше спало їй на думку, — не повернутися додому.

75

Пальмове пекло.

Тепер у цьому й полягав увесь краєвид. Сотні, тисячі, мільйони пальм. Куди сягає око. Нескінченне гілля, гостре, наче штики. Висушені. Випалені. Обвуглені. Вістря, що кололи очі. Леза, що різали плоть. Розтинали артерії. Щоб піднести кров верховному господарю — сонцю...

Під цим буянням простягалася непролазна хаща кущів, гілок, ліан. Тонке й сіре, наче павутиння, плетиво, крізь яке проходило невидиме розпечене повітря. Земля була кольору цегли. Небо — яскраво-синє, з групками хмар із чіткими контурами, наче на картинах XVII чи XVIII століття. Ватто. Пуссен. Ґейнсборо... Копії хмар, чиї оригінали зберігалися тут, законсервовані в аргентинській лазурі.

Жанна, засліплена, рахувала ознаки життя — людського чи звірячого. Їх було небагато. Стовпи електромереж, покручені конвекційними явищами атмосфери. Кілки тинів. Нанду, аргентинські страуси, що трюхикали джунглями. Або ж — на самій дорозі — роздуті від спеки трупи ящірок.

Фінансові маневри зайняли кілька годин. Тим часом Бето підготував автомобіль — «джип ленд крузер», який явно виїжджав не в першу свою експедицію, та й узагалі, можливо, в останню. Чоловік також зібрав спорядження для ночівлі в джунглях. Намет. Польова кухня. Мачете. В’ялена яловичина. Сушені овочі. Арахіс...

О четвертій дня вони виїхали з Формоси не озираючись.

Стан дороги все погіршувався. Ґрунтовка тремтіла. Вигиналася. Підскакувала. Ніби жила власним життям. Джип не підкорявся її рельєфам. Він брав їх приступом. Вібрував. Співав. Дзвенів у відповідь. На перкусії — барахло для експедиції в багажнику.

Бето, нечутливий до одноманітності пейзажу, гамору, спеки, не змовкав. Він описував рідкісні цікавинки регіону. Викладав політичні проблеми провінції. Розповідав про ремесла індіанців...

На цій темі Жанна зупинила його. Вона хотіла дещо перевірити:

— Місцевий етнос називається «матако», так?

— Ніколи їх так не називайте. Це зневажливе прізвисько, яке дали їм іспанці. Матако — це дрібна тваринка, що живе в хащах. Самі вони кличуть себе по-різному, залежно від племені. Тоба, пілаґа, вічі...

— Які вони?

— Небезпечні. Вони завжди опирались іспанському вторгненню. Формосу завоювали останньою. Її столиці немає й ста років...

— Який спосіб життя вони ведуть?

— Традиційний. Полювання, риболовля, збиральництво.

— Вони використовують анато?

— Що?

— Рослину, з якої виділяють червоний пігмент, щоб обмащувати тіло.

Очі скаута засяяли з-під капелюха.

— Звичайно! Тут її називають інакше, але нею користуються під час церемоній.

Тепер усі факти збігалися. І затягувались у вузол — чи радше в петлю.

— Індіанці, — знову заговорила Жанна, — інколи ходять до лісу духів?

— Лише на узлісся. Вони бояться.

— Привидів?

Бето неоднозначно скривився, ілюструючи складність відповіді.

— Ні, в більш... символічному плані. Для них ліс із його embalsados — це образ самого світу.

— Як це?

Бето постійно відривав руки від керма, жестикулюючи, і хапався за нього останньої миті, перш ніж «ленд крузер» готовий був злетіти з дороги.

— Проведіть дослід. Поставте індіанцям запитання одного ранку. Отримаєте одну відповідь. Наступного дня поставте те саме запитання. Отримаєте іншу відповідь, їхнє сприйняття світу рухоме, розумієте? Як сам ліс і його землі, що безперестанку змінюють форму та місцерозташування.

Близько сьомої вечора — коли вже споночіло — Жанна попросила зупинитися: нагальна потреба. Із ніччю повернувся холод. Жінка подумала, що провінція Чако розташована на тій самій відстані на південь від екватора, що й Сахара — на північ. Тут зима була така ж двоїста — пекуча вдень, крижана вночі.

Жанна наважилася зайти під найближчі дерева. Її вже трусило. Вона присіла між кущів, коли пролунав крик, від якого в неї кров застигла в жилах. Хрипкий, низький, жахливий рев. Водночас близький і лункий, що ніби дзвенів у всій хащі.

Жанна швидко встала поміж високих трав. Це був крик із квартири Феро. Крик, про який етолог Естевес розповідав П’єрові Робержу. Крик мавп-ревунів. Для цієї місцевості не було нічого банальнішого — але Жанні здалося, наче сам Хоакім дихає їй у спину.

Вона поквапилася до машини. Бето, досі в шортах, але закутаний у парку, сьорбав мате, спершись на капот автівки. Феро потягувався й розминав ноги. Їхні обличчя були вкриті червоною пилюкою. Жанна здогадувалася, що й сама так виглядає.

— Ви чули це?

— Звичайно, — відповів Бето із соломинкою в зубах.

— Це мавпи-ревуни?

— Їх тут тьма-тьмуща.

Бето, схоже, анітрохи не злякався. Як справжній екскурсовод, він додав:

— Вони занесені в Книгу рекордів Гіннеса як «найгаласливіші тварини на світі», а...

Жанна оглянула двох своїх бойових товаришів. У своєму капелюсі ґаучо, неначе купленому в аеропорту в магазині «дьюті фрі», та в костюмі першовідкривача а-ля Індіана Джонс, Бето і близько не походив на місцевого провідника, хитрого й спритного. А Феро...

Пливу річкою разом із ними, а тоді лишаю їх на березі та пірнаю в ліс...

76

Кампо-Алеґре було містом-привидом.

Чи радше привидом міста.

Вони доїхали до нього близько півночі. Запилюжені вулиці-ґрунтовки. Халабуди зі шлакоблоків та бетону. Рахітичні, виваляні в багнюці пси, що, сп’янілі після сонячного дня, тепер ловили дрижаки. Солдати, не менш брудні, ніби чекали на зміну караулу, яка ніколи не настане.

Усе це вимальовувалося у світлі скляних ліхтарів, що стояли на порогах. Але тут панувала не стільки півтемрява, скільки розпорошена, могутня, загрозлива порожнеча. Кампо-Алеґре, місто, в якому, здавалося, більше ніхто не жив. Місто без жодного сенсу. Яке міг зруйнувати один порив вітру. Чи могла затопити багнюка.

У кінці головної вулиці розміщувався мотель.

Прямий ряд номерів, збудованих із фарбованої цегли. Різкі шквали час від часу здіймали в повітря пилюку, ворушачи пальмові гілки, немов ніч кашляла й відпльовувалась.

— Виглядає не так і погано, — зауважив Бето, паркуючись. — Усередині має бути затишно.

Вони вийшли з джипа. Температура ще більше впала. Близько нуля. Кожна часточка ночі ніби кусала шкіру. Навпроти готелю довкола жаровні стояла групка закутаних жінок. Їхній рід діяльності не залишав жодних сумнівів. Кричущий макіяж, що виднівся з-за хмарок пари з уст, робив їхні обличчя схожими на розфарбовану глиняну маску.

Гід повідомив, що ночуватиме неподалік, у хатині свого двоюрідного брата. Домовилися зустрітися зранку о 7:45. Баржа на Параґвай відпливала о 8:30.

Жанна зняла номери в напівсонному стані. Реєстрація. Паспорти. Оплата. Ключі. Вона рухалася на автоматі. Думки були сплутані. Вона відмовилася від перспективи вечері з Феро, навіть нашвидкуруч. Побажала йому на добраніч і пішла до себе.

Чотири сірі стіни. Просіле ліжко. Подерта постіль. Слабенька люстра. Ванна кімната обмежувалася пластиковою душовою кабінкою. Жанна глянула на мобільний. Повідомлень не було, але зв’язок поки ловив. Вона не покинула меж цивілізованого світу. Не цілком.

Жінка з вдячністю стала під цівку води, яка змила з тіла пилюку. Тоді вимкнула світло й повалилася на ліжко. Ледве заплющила очі, як під повіками попливли пальми, чагарники, колючки... Плетиво, що керувалося логікою вогню, посухи, жорстокості. Тіло досі тремтіло від вібрації джипа. Ця нескінченна савана ніби оселилася в Жанни під шкірою...

Утім, вона почувалася добре. Виснажена. Заніміла. Сп’яніла. Усе здавалося далеким. Небезпека. Хоакім. Загадка лісу... Ці тривожні речі більше не панували над її розумом. Вона вже й сама не знала, до чого прямує... У чому Жанна не сумнівалася, то це в тому, що ця поїздка змінює її життя. Гартує її душу. Карл Юнг писав: «Невроз — це недуга душі, яка шукає свого сенсу». Можливо, Жанна знайшла свій сенс... Дотепер вона зосереджувала сили на Еросі. На пошуках кохання. А знаходила в основному смерть. Насильство. Танатоса. Саме робота судді надавала її життю найбільше зв’язності.

Жанна зіщулилася під ковдрою. Думки попливли. Вона пригадала останні самотні ночі в Парижі. Коли вона слухала ті записи. Коли мастурбувала в пітьмі... Вона знову відчула сором, гіркоту тих годин... Але це було в минулому. Вона не торкалася себе всі ці дні. Її загострена свідомість більше не зупинялася на цих непевних місцях. В епіцентрі кошмару Жанна почувалась омитою. Очищеною. Перевтіленою в пошуках зла.

Перед нею стояв Хоакім.