Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 87)

У номері.

Чорний. Нерухомий. Він стоїть, згорблений, біля ліжка. Знову-таки, він схожий на дитину з фото. Його шкіра вкрита трісками, листям і шерстю. Із рота стікає кров. Його очі, жорстокі, налиті божевіллям, обертаються, незрячі. Підліток тремтить, ніби його пронизує холод.

Він не сам.

За ним видніється силует батька. Високий, тонкий, незворушний. Його волосся світлою плямою виділяється в темряві. Уві сні — адже їй це сниться — Жанна боїться, що батько накаже сину напасти на неї.

Але дитина-вовк м’яко наближається. Жанна може розгледіти його потворне обличчя. Почути його дихання. Хрип. Харчання. Ніби щоденне ревіння щось зламало в його дихальній системі. Жанна безживна. Пасивна. Неспроможна ворухнутися...

Хоакім простягає свою перевернуту руку. Його вигнуті кігті торкаються Жанниного обличчя. Він нахиляється до неї. Його дихання відгонить перегноєм, вирваним корінням, кров’ю. Він удихає її запах. Обнюхує її. Вона ще глибше занурюється в сон. Безтурботна. Умиротворена. Розслаблена. Вона щойно зрозуміла, що він не зашкодить їй. Він її шанує. Він їй поклоняється...

Вона його богиня. Його Венера.

І тому вона недоторканна...

77

7:45.

Жанна підскочила на ліжку. Цифри світилися на екрані її мобільного. Година, о котрій вона домовилася поснідати з Феро та Бето. Вона вскочила в джинси. Натягнула футболку. Два поло. Вибігла з кімнати.

Сонце вже встало. Біле, холодне, безжальне сонце. Жанна потерла плечі, щоб зігрітися, й постукала у двері Феро. Тиша. Постукала гучніше. Нарешті психіатр відчинив: гніздо на голові, набрякле обличчя.

Він теж проспав.

Двоє довбнів...

— Майже восьма, — різко сказала Жанна. — Провтикаємо баржу.

— Я... я збираюсь.

— Чекаю на тебе в ресторані, у головному корпусі, — кинула вона, несвідомо переходячи на «ти». — Бето, мабуть, уже на нас чекає.

— До... добре.

Жанна пройшла вздовж номерів. Вона досі почувалася сповненою сном, образами, розмитими почуттями...

Бето в ресторані не було. Жанна усвідомила, що навіть не має його мобільного. Змусила себе не хвилюватися. На столику стояли термоси. Кава. Молоко. Гаряча вода. Жанна налила собі кави не сідаючи. І відмовилася від хліба, викладеного скибками на стійці.

Восьма ранку.

Баржа відпливала через тридцять хвилин. Де в біса Бето? Невже кинув їх? Ззаду почувся якийсь звук. Феро, більш-менш у формі. Він спустився разом із речами.

— Випий кави, — владно мовила Жанна. — Я сходжу по свою сумку. Тоді підемо шукати Бето. До його брата.

— Ми ж не знаємо, де це!

— Знаємо. За двісті метрів. Він залишив мені вказівки. Про всяк випадок.

За кілька хвилин вони вже йшли головною вулицею Кампо-Алеґре. Уздовж неї шикувалися запилюжені бетонні та дерев’яні халупи під бляшаними дахами чи пластиковими тентами. Тут сірість була не кольором, а епідемією. Вулицю перебігали, квокчучи, кури. Собаки, свині, коні... Селище було пожвавленішим, ніж уночі, але все одно уповільненим. Його серце ледве билося.

Хата двоюрідного брата Бето була третьою справа на другій вуличці ліворуч. Куб із дощок на піщаному подвір’ї. Жанна кілька разів постукала у двері. Ніхто не відповів. Але гід не змився. Його «ленд крузер» досі стояв на парковці мотелю.

— Бето?

Жінка зняла металевий дріт, що слугував замком, і штовхнула двері. За ними побачила хаос із усього можливого начиння, посмугований сонячними променями, які пробивалися між жалюзі. Каструлі, мачете, мотузки, ящики, сувої тканини, сковорідки, ганчірки, мішки з арахісом, миски, пляшки... Усе це висіло чи купчилося, утворюючи складний, багатоманітний, майже дивовижний лабіринт... У стилі блошиного ринку.

— Бето?

Всередині хатина справляла враження тінистого, теплого, затишного прихистку. Пахло тирсою.

Жанна помітила гамак.

— Бето?

Він лежав там, із капелюхом на обличчі, захований у тканині. Підлогу заливала чорна калюжа. Труп, ніби обтяжений смертю, натягував гамак, так що той ледве не торкався підлоги. Жанна підійшла ближче. На горло Бето падала смужка світла. Воно було розпанахане від вуха до вуха. Вбивця різав глибоко, з розмахом, перетявши і сонну артерію, і яремну вену. Жанна анітрохи не сумнівалася в тому, хто це скоїв.

— Я більше не можу.

Голос Феро прозвучав за її спиною. Він тремтів, ніби його судомило. Жанна, навпаки, не рухалась. Її кров здавалася густішою, повільнішою. Хоакім. Він хоче, щоб ми стикнулися з ним сам на сам. Без допомоги й спорядження. У лісі духів...

Психіатр схопив її за плече й різко розвернув.

— Ви чули, що я сказав? Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!

— Заспокойся.

Раптом вона зрозуміла ще дещо. Хоакім не хотів, щоб до лісу духів потрапили «вони». Він чекав на неї і тільки на неї. Феро був наступним у його списку. За першої ж нагоди дитина-вовк прибере його з дороги.

Чоловік відпустив її плече й неясно змахнув рукою, опустивши голову.

— Так, я заспокоюсь. І нікуди більше не поїду.

— Як хочеш.

— Ви поїдете далі сама?

Жанна глянула на годинник.

— Баржа відпливає за десять хвилин, — сказала вона, прямуючи до дверей.

— А він? Ви залишите його тут? Не повідомивши фліків?

Вона розвернулася в бік Феро на порозі халупи.

— Яких фліків? Поки індіанці зв’яжуться з найближчим поліцейським відділком, мине три дні. Не буде ніякого розслідування. Ніхто не пов’яже Бето з нами. Ми приїхали вночі. Ночували в різних місцях.

— А машина? А спорядження?

— Кидаємо все тут. Повертайся до Формоси автобусом і...

— Ні.

Він наздогнав її на ґанку. Жанні захотілося закричати йому, щоб він повертався до Франції. До своїх туманних теорій про людську душу. І дав їй довести свою справу до кінця.

Але тепер Феро дивився на неї, насупивши брови.

— Що у вас на обличчі?

Він із цікавістю простягнув руку. Відгорнув пасмо волосся.

— Кров. Ви поранились?

— Де? — запитала Жанна, мацаючи лице.

— Ви торкалися трупа?

Вона не відповіла. Навіть зануривши все обличчя в рану Бето, вона не змогла б так заляпатись. Кров гіда давно згорнулася. Слід на її лиці взявся звідки-інде. Вона крутнулася й забігла до хати. Схопила дзеркальце, що висіло на стіні. Подивилася в нього. На лівій скроні виднівся чорнуватий слід. Жанна відкинула волосся. Не просто слід. Відбиток. Неповний відбиток долоні: безіменний палець, мізинець...

Дуже маленької долоні.

Долоні підлітка.

Жанні перехопило дихання, і вона усвідомила очевидне. Її сон не був сном. Коли вона відчула себе Венерою у своєму номері, коли бачила, як над нею схилився вкритий брудом Хоакім і почав її гладити, це була реальність.

Дикий хлопчик приходив до неї, вбивши Бето.

Жанна досі тримала дзеркало, другою рукою притискаючи пасмо волосся до голови. Вона помітила, що відбиток на її скроні був перевернутий. Спершу бік долоні. На чолі. Тоді пальці, обернені донизу... Жанна пригадала ту сцену в пітьмі. Хоакім, за один подих від її обличчя. Його скривавлена рука — рука вбивці-людоїда — на її лобі.