Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 84)
— Ви могли б розповісти все спочатку?
Антрополог досі розмішував каву.
— Колись Хорхе був справжнім світилом в УБА. Університеті Буенос-Айреса. На його докторську дисертацію про міграцію
Констанса вже говорила про ці сумнівні теорії. Таєб одним махом ковтнув свою каву.
— І все ж йому вдалося зібрати кошти на першу експедицію, — вів далі він. — 2006 року. Кількамісячна пригода.
— Він щось знайшов?
— Кажу ж вам: він нічого не хотів показувати. Але стверджував, що зірвав великий куш. Це його слова.
— Він поїхав в експедицію й наступного року, так?
— Так. Пропадав там іще на місяць довше. Тоді повернувся, набагато тихіший. Навіть занадто тихий.
— Занадто?
— Він здавався... наляканим. Точно. — Антрополог задумався. — Схоже, його налякало те, що він бачив.
— Він так і не розповів, що це?
— Ні. Казав, спершу треба провести аналізи. Зв’язатися з потрібними партнерами. На його думку, відкриття було таким гучним, що він мусив діяти обережно. Радше схоже було, наче він підхопив болотну лихоманку.
— Ви так і не дізнались, у чому була річ?
Таєб відповів не одразу. Паузу заповнило шипіння кавоварок. Брязкіт чашок. Гамір голосів. Чоловік замовив іще одну каву. Схоже, він проглядав власні спогади, втупившись очима в одну точку.
— Звичайно дізнався. Він не витримав. Він нібито знайшов докази, які повністю змінюють наше уявлення про американську праісторію. Нібито людина з’явилася тут не десять, а триста тисяч років тому!
— Отже, він знайшов рештки протокроманьйонців.
Антрополог задер одну брову зі зненацька недовірливим виглядом. Так, наче Жанна приховала від нього свої знання з палеонтології.
— Я не дуже на цьому знаюся, — додала вона. — Просто навела довідки.
— Усе так, — підтвердив Таєб, киваючи. — Хорхе стверджував, що викопав череп підлітка, схожий на черепи архаїчних
Принесли ще одну каву. Цукорниця, цукор, ложка...
— Такі речі фізично
— А чом би й ні?
— Справді, чом би й ні? Однак потрібні докази. Поки що в жодній науковій праці не обґрунтовано ані найменшого факту, який натякав би на таку можливість.
Отже, Даніель Таєб і сам припускав, що його заперечення розвіялися б, якби йому дали конкретні докази.
— Повернімося до розкопок де Альмейди.
— Він хотів поїхати втретє. Але ні наша лаба, ні УБА не погодилися його фінансувати.
— Він вклав власні кошти?
— Саме так. Хотів іще раз перевірити деякі факти. І ось результат. Як крізь землю провалився. Анічогісінько. Просто ще один навіжений, що приніс себе в жертву заради своєї мети.
— Ви відрядили пошукову експедицію?
— Звичайно. Але де саме його шукати? Як і всі дослідники, де Альмейда приховував місце своїх розкопок. Його слід губиться в крихітному селі, Кампо-Алеґре, за 200 кілометрів на північ від Формоси.
— Вам про щось говорить назва ліс духів?
— Ні. Це десь там?
Жанна нарешті вирішила випити свою каву. Ледь тепла. Таєб досі замислено калатав ложечкою. Він ніби читав у кавовій гущі, але не майбутнє, а минуле. Жінка відчувала, що може витягти з нього ще щось. Суддівська інтуїція. Їй навіть не довелося запитувати:
— Найкумедніше те, що де Альмейда не просто стверджував, ніби знайшов сліди перших людей на континенті. Він казав, що знайшов коріння зла.
— Коріння зла?
— За його словами, розкопки привели його до якогось святилища. Такого собі місця злочину. Довкола черепа й скелета підлітка лежали інші кістки. Вони належали дорослим років за сорок. На цих кістках були незвичайні відмітини. Їх ламали, шкребли, дробили кременем. Ну, ви уявляєте.
— Той підліток був канібалом?
— Так. Але є ще одна деталь... Де Альмейда нібито провів ДНК-аналіз цих решток — що, скажу одразу, не витримує жодної критики: неможливо виділити генетичний матеріал із таких давніх кісток, але нехай...
Жанна подумала, що тут не було ніякого дива — з тієї простої причини, що кістки пролежали там зовсім недовго.
— Результати виявилися за межами розуміння.
— Чому?
— Кістки жертв і підлітка належали до однієї спорідненої групи. Наш протокроманьйонець зжер власну родину. Своїх братів. Або батька. Madre Dios! Де Альмейда казав, вони хавали одне одного!
Кав’ярнею пронеслося шипіння.
Торохкотіння чашок і тарілок не змогло заглушити слова Феро:
—
73
Тукуман і Формосу відділяють 1200 кілометрів.
Близько двадцяти годин дороги.
Чоловік, який здав їм автівку — «тойоту ленд крузер стейшн вегон V8», — попереджав. Не варто очікувати на приємну поїздку. Асфальтована дорога часто перетворювалася на просту ґрунтовку. Інколи навіть на одноколійку. Якщо в такому разі назустріч їхала вантажівка, починалася гра в російську рулетку.
— Я можу здати вам своє авто лише до Формоси, — сказав він наприкінці. — Там уже шукайте місцевих. Це дупа світу.
Жанна знала цю країну. Якщо аргентинець ужив такий вираз, то Формоса справді била всі рекорди ізольованості та бідності. Платила знову Жанна. Вона вже не думала про свій банківський рахунок. Розплачуватися довелося готівкою. Аргентинці не люблять карток. Безмежне царство безконтактного розрахунку знайшло свою межу якраз в Аргентині. Жанна мусила шукати банк. Заповнювати бланки. Зв’язуватися зі своїм відділенням у Парижі. Це зайняло все пообіддя.
Їм підготували позашляховик. Збили лічильник до нуля. Познайомили з водієм — вони цього не просили, але в Аргентині робочий час людини коштує дешевше за оренду авто. Тож тут машини здають разом із водіями, щоб наглядати за справжнім скарбом — двигуном на колесах.
Тепер вони мчали на повній швидкості. Феро заснув. Він постійно сповзав Жанні на плече. Щоразу вона м’яко відпихала його, відчуваючи його тендітну кістляву фігуру через сорочку. Підліток у шкільному автобусі. Жінка пригадувала схожу сцену з роману Франсуази Саґан «Чи любите ви Брамса?». Це історія жінки «в літах», яка крутить роман із молодим чоловіком. Невже й на неї це чекає? Ні. Серйозність їхньої поїздки — щоб не сказати, її суїцидальний характер, — повернула її мізки на місце. У цій справі Жанна була передусім суддею. Слідчою з холодною головою, яка йшла до кінця своєї місії...
Час від часу вона відводила очі від краєвиду та роздивлялася водія в дзеркалі заднього огляду. Чоловік був метисом. Напівіндіанцем, напівєвропейцем. На його обличчі читалися всі перипетії аргентинської історії. Повільне змішування крові. Потоки міграції. Його лице було мапою. Часовою стрічкою. На ньому відображалися завоювання, баталії, шлюби цієї країни...
Жанна занурилася в роздуми. Може, вона й помилялася, але їй здавалося, що слова Таєба відзначають певний поворот. Принаймні тепер неймовірна гіпотеза набирала очок. Архаїчний народ. Клан канібалів. Плем’я, засноване на кровозмішенні, інцесті, батьковбивстві... Плем’я, яке ховалося в непрохідних лісах. І яке тисячоліттями уникало будь-яких контактів з еволюційно «розвинутим» людським видом.
Неможливе набувало реальних обрисів.
І це неможливе породило монстра — Хоакіма.
На узбіччі з’явилася заправка.
Після кількох годин ніщоти два бензинові насоси й потерта халупа здавалися неабиякою подією. Жанна вийшла, щоб розім’яти ноги та випорожнити міхур. Вона впізнавала призабуте відчуття. Уже знайоме їй з Перу, Чилі, Аргентини. На цих пустельних землях заправка була оточена не гуркотінням дороги, а ореолом тиші. Тиша огортала її, як імла огортає острів. Або як храм сповнюють священні пахощі...
Повернувшись до машини, Жанна побачила двох індіанців, що сиділи навпочіпки на ґанку заправки. Незворушні, з волоссям до плечей. Від них ширився запах свіжоскошеної трави та кислого молока. Їхні обличчя виділялися в електричному світлі, наче маленькі темні панцирі. Риси нагадували скульптури з кактусового стовбура. Скульптури, призначені відлякувати. Особливо очі — такі вузькі, що здавалися двома ранами, — викликали глухий, ніби прихований жах. Жах, про який сам не здогадуєшся.
Один із них сьорбав мате через металеву соломинку, вставлену в чорне горня. Біля нього стояв термос, який забезпечував постійний доступ до окропу. Жанна пригадала, що в Нордесте yerba mate[92] — традиційний напій.