Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 83)
— А ви на що очікували? — запитала Жанна. — На індіанців із пір’ям у носі?
— Я не такий досвідчений, як ви, — прикро відповів Феро.
Прибули їхні сумки. Жанна схопила їх іще до того, як Феро встиг щось помітити.
— У мене немає особливо великого досвіду, але я знаю Аргентину. Це країна з великими мріями, добрим серцем і в боргах як у шовках. Ніякої екзотики. Аргентинці — такі самі люди, як і ми з вами, переважно європейського походження, розкидані вп’ятеро більшою за Францію територією. Знаєте, як вони про себе говорять? «У Латинській Америці всі походять від індіанців. В Аргентині всі зійшли з корабля».
Надворі займалася зоря кольору гранатового сиропу. Кожна деталь, кожна поверхня, кожна речовина ніби розжарювалися до червоного. Однак температура не перевищувала кількох градусів вище нуля, а в повітрі плинув запах вогкої землі та морозу. Довколишню глину ще судилося виліпити...
Натхненна, Жанна розсміялася.
— Здуріти можна, правда?
Феро не відповів. Він крокував, втягнувши голову в плечі, оглушений, несучи — все ж таки — обидві сумки. Жанні захотілося його обійняти. Той факт, що вона тут, із ним, що вони йдуть слідами вбивці-людоїда та клану людей-мавп, хоча ще два тижні тому були незнайомі, сповнював її романтичним настроєм.
Вони знайшли таксі. Жанна розпорядилась їхати в центр. Першим ділом треба було надибати готель, щоби прийняти душ і залишити речі. Але вона ніяк не могла зосередитися на цьому нагальному завданні. Краєвид перебирав на себе всі думки. Жанна відчинила вікно, не зважаючи на холод. У неї пересохло в роті, очі втомилися від безміру, шкіру позолотило вранішнє сонце...
Вона вирішила запитати в таксиста:
— Donde se encuentra un bueno hotel?[89]
Водій не обертаючись порадив «Каталінас Парк». І розчепірив пальці, маючи на увазі, що готель п’ятизірковий.
— П’ять зірок? — пробурмотів Феро. — Влетить у копійку!
— Не хвилюйтесь. В Аргентині часто буває зорепад.
Жанна виявилася права. «Каталінас Парк», розташований навпроти парку 9 Липня, був готелем нижчого ґатунку. Будівля сімдесятих років з округлими кутами та дивним навісом, схожим на пластикову ванну, над скляними вхідними дверима.
Інтер’єр відповідав першому враженню. Нескінченні коридори. Вузькі білі двері. Золотисті цифри на них, блискучі, як льодяники. Жанні дістався номер 432. Вона ввімкнула світло й побачила скромну кімнатчину з пофарбованими в пісочний колір стінами. Штори, постіль і килим були в тон.
Жінка ніжно всміхнулася. Кондиціонер видавав пекельний гамір. Електричні лампочки ледве світилися. У ванній, мабуть, уже чекали таргани. Справжній тропічний готель. Лінія екватора знову наближалася...
Жанна стала під душ. Вона все ще була намилена, коли цівка раптом ущухла. Жінка вийшла з кабінки, лаючись. Загорнулася в дірявий рушник. На секунду поглянула на себе в дзеркало. Руде волосся. Ластовиння на плечах. Жанна знову подумала, що виглядає непогано. Дуже навіть непогано... До неї поверталася впевненість у собі.
Вона натягнула боксери, футболку, джинси.
Шукати духа в Едемі...
Цікаво як на наступний етап розслідування...
72
До речі, про рай: Тукуман був столицею глухомані.
Місто являло собою лабіринт без початку і кінця, складений із симетричних рядів кварталів. Від кожного перехрестя розходилася мережа доріг, які своєю чергою утворювали нові, ідентичні перехрестя, і так далі. Геометрія без краю, де неможливо визначити центр. Але це було не місто-привид, заселене вітром і ніщотою. Навпаки — ділове, метушливе, повне магазинів і життя. Цього ранку Тукуман кишів пішоходами, машинами, автобусами.
Жанна з Феро спочатку поїхали до агрономічного інституту. Таєб готував виставку в одному монастирі в центрі міста. Поїхали назад, на площу Незалежності. Жанна вдивлялася в обличчя перехожих. Переважно індіанці. Вона помилилася щодо виключно європейського походження аргентинців. Забула про те, про що всі забувають стосовно Аргентини. Коли іспанці прибули до цих земель, вони не були безлюдними. Всю їхню поверхню вкривали індіанські поселення, невеличкі народи. За західною традицією, ці племена вирізали, забирали в рабство, заражали хворобами, позбавляли будь-яких вигід. Тукуман, торгова столиця, кишів цими відходами колонізації.
Plaza Independencia. Жанна знов опинилася на знайомій території. Велика площа, типова для південноамериканських міст. Пальми. Палац уряду провінції з його колоніальними обрисами та оздобами. Неймовірні собори. Містяни на лавках ніжилися на скупому зимовому сонці, ніби пили світляну настоянку маленькими ковтками.
Найбільше вражала надзвичайна чіткість усього навколо. Під яскраво-синім небом кожна деталь виділялася, наче викуваний з металу візерунок, спершу розпечений до білого, а потім остуджений у холодній воді. Найменша дрібниця, кожнісіньке обличчя ніби скам’яніли між теплом сонця та кусючим крижаним вітром.
Монастир містився на пішохідній вуличці, що відходила від площі. Жанна розплатилася за таксі. Феро тепер жив за її рахунок. Вони пірнули в натовп. Помітили між двома супермаркетами почорнілий від бруду монастир із великою гордовитою афішею: «DE LA PUNA AL CHACO, UNA HISTORIA PRECOLOMBINA»[90]. Наскільки Жанна пригадувала, Пуна та Чако були назвами східних регіонів Аргентини[91]. Вони представилися на вході й попросили про зустріч із Даніелем Таєбом.
Їх повели через музей. Перша зала була присвячена постійній експозиції. Релігійне мистецтво перших століть іспанського завоювання. Розфарбовані дерев’яні Ісусики нагадували ляльку Чакі з жахастика «Дитяча гра». Діви Марії з блідими обличчями й волоссям із кінських хвостів лякали. Статуї довгобородих єзуїтів скидалися на пам’ятники папам римським — фанатичні, жертовні. Чаші, хрести, Біблії, стихарі нагадували старе сільськогосподарське приладдя для сіяння та зрощування віри на новому континенті...
Друга зала була занурена в пітьму. Стіни пофарбовані в помаранчевий колір. Ніші підсвічені зсередини. У них лежали обсидіанові наконечники. Кам’яні знаряддя. Людські черепи. Жанна почитала таблички та знайшла підтвердження слів Пенелопе Констанси: жодного артефакту, старшого за 10 000 років. Американська праісторія була зовсім юна...
— Це ви ті французи, які мене шукають?
В оранжевій сутіні Жанна побачила низького чоловіка з засмаглим обличчям і білосніжною усмішкою. Блискучу, мов навощену, лисину оточував вінець сивого волосся. На плечі Даніель Таєб ніс драбину.
Жанна ледве встигла назвати їхні з Феро імена, як чоловік уже говорив далі:
— Вам пощастило потрапити на нашу виставку. Тут ми зібрали найповнішу колекцію решток...
— Ми не археологи.
Таєб вирячився.
— Ні?
— Я слідча суддя з Парижа, а мій друг — психіатр.
Очі чоловіка ще більше округлилися. Його райдужка постійно змінювала тон — зелений, блакитний, сірий. Вона нагадувала легенькі кольорові скельця калейдоскопа, які перемішуються від найменшого поруху. Жанна здогадувалася, що ці метаморфози відображали жвавий рух його думки.
— Навіщо ви приїхали?
— Ми хотіли б поговорити з вами про Хорхе де Альмейду. Його зникнення може бути пов’язане з кримінальною справою про вбивства, над якою ми працюємо у Франції.
Таєб вигнувся в позі танцюриста.
— Розумію, розумію... — сказав він із виглядом, що свідчив про протилежне.
Зненацька він різким рухом поставив свою драбину. У його руках з’явилася куртка.
— Ходімо вип’ємо кави.
Вони повернулися на площу. Жанна краєм ока спостерігала за науковцем, що дріботів тротуаром, ніби гірське козеня. Таєб, вочевидь, належав до єврейської спільноти Тукумана, досить численної в цій торговій столиці. Здавалося, ніби він підтримує дивні стосунки з власним одягом — джинсами, картатою сорочкою, полотняною курткою. Це проглядало в кожному жесті. Чоловік то засовував руку в кишеню. То поправляв в’язку ключів, прикріплену до ременя. То розпрямляв складку на сорочці. Ці дії виглядали гнучкими, змовницькими, спільницькими.
Таєб обрав невеличку італійську кав’ярню під назвою «Jockey Club». Стійка з чорного мармуру. Обшиті бурим деревом стіни. Столи й стільці зі світлого дерева. Сильний запах обсмаженої кави.
Вони всілися за стійкою на барних стільцях.
— Ну, — сказав антрополог, замовивши каву, — де Альмейда був божевільним.
— Чому ви говорите про нього в минулому часі?
— Його немає два місяці. Два місяці він не подає жодних звісток. Це щось означає, ні?
Жанна ледве розуміла його аргентинський акцент. Він ковтав, випльовував, проціджував слова крізь зуби, вимовляв шорсткі склади, які ніби виросли на полях довкола міста, їм подали каву. Таєб узяв цукорницю й насипав три ложки в крихітну чашечку. Його рухи були меткі, наче в рибини.
— Думаєте, він мертвий?
Антрополог знизав одним плечем, колотячи ложечкою.
— Так йому було на долі написано. Де Альмейда був одержимий.
— Чим?
— Цим регіоном... Нордесте. Чако...
— Ми знаємо, що він зробив там якісь важливі відкриття.
— А то. Так він стверджував. Але так і не спромігся надати хоч найменшого доказу.
— Нам говорили про якісь кістки...
Таєб розреготався.
— Ніхто їх ніколи не бачив. Він ревно оберігав свої знахідки. А може, й узагалі нічого не знайшов. Я особисто так і думаю.