Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 82)

— Який він із себе?

— Не дуже високий. Стрункий. Дуже смаглявий. Латиноамериканський типаж.

— А обличчя?

— Схожий на батька. — Феро стиснув собі щоки великим і вказівним пальцями. — Лице ніби затиснуте лещатами. Дуже запалі щоки.

— А його психічний стан? Він аутист чи ні?

— Ні, не в традиційному значенні цього слова.

— Ви самі на останньому записі діагностували йому аутичний розлад.

Антуан Феро похитав головою.

Дев’ята вечора.

Освітлення в ресторані було занадто яскраве. Різке біле світло, що падало зі стелі вертикально, надаючи кожній речі агресивної реалістичності. Стейки в тарілках стікали кров’ю. Сяяли розчервонілі від холоду обличчя. На скатертинах блищали прибори. Довкола відлунням цих спалахів наростав гамір голосів. Паризька брасерія в годину пік, посилена південноамериканською експресивністю.

— Я помилявся. Я вже тоді про це знав. Таке роздвоєння неможливе. Одна аутична особистість і одна, скажімо так, нормально структурована. Не може такого бути.

До них підійшов офіціант. Жанна кинула оком на ламіноване меню — під кричущим світлом воно здавалося намащеним оливою.

— Салат капрезе, — попросила вона.

— Мені також.

Два салати з томатами, моцарелою й базиліком посеред аргентинської зими: обоє мали смак до іронії. Єдиним виправданням могло слугувати те, що це був італійський ресторан — піцерія «П’єґарі», схована під дорожньою розв’язкою, за двісті метрів від готелю.

— На мою думку, — заговорив психіатр, — Хоакім страждає на шизофренічний розлад. У його випадку це щось більше, ніж розлад ідентичності. У дорослій психіці справді міститься... інша душа. Особистість, яка, можливо, страждає на синдром Асперґера.

— Що це таке?

— Ганс Асперґер — один із відкривачів аутизму, як і Лео Каннер. Але його прізвищем називають лише специфічний тип розладу, описаний у його працях. «Розлад розвитку», але не «високого рівня». Такі діти не страждають на розумову відсталість і навчаються правильно висловлюватись.

— Чого не скажеш про Хоакіма.

— Його «цивілізована» особистість прекрасно володіє мовленням. Хоакім розмовляє французькою, іспанською, англійською. А його дикунська половина продовжує опановувати мовлення, користуючись ним на кшталт аутиста.

— Тобто цей синдром Асперґера належить до аутичного спектра?

Феро розвів руками.

— Згоди серед спеціалістів немає. Але питання не в цьому. Питання ось у чому: звідки в нього цей розлад? Був у нього з народження? Чи розвинувся через травматичний досвід?

— Ви маєте на увазі його життя з лісовим народом?

— Або навіть раніше, під час різанини в сім’ї.

Принесли капрезе. Обоє не звернули ані найменшої уваги.

— Я вважаю, — вів далі психіатр, — що це відбувалось у два етапи. Спочатку спричинена трагедією в Кампо-Алеґре паніка стерла з Хоакімової психіки будь-які сліди людського виховання. Його мозок став чистим аркушем. Потім на цій незайманій території відбилося навчання архаїчного народу.

— Ви маєте на увазі, що його поведінка, хоч як її назви, перш за все викликана перебуванням серед клану в заплаві?

— Саме так. Його аутизм — лише ілюзія. Хвороба полягає в іншому. До речі, чи справді це розлад? Чи просто результат особливого виховання? Дитина-вовк виросла серед дикунів. І стала носієм, уособленням цієї доісторичної культури. Пригадайте його ритуали. Вибір жертв — Венер. Наскельне письмо. У цьому плані він унікальний. Ось чому я маю з ним поспілкуватися.

Жанну здивувала логіка Феро.

— То ви сподіваєтеся спіймати його живим?

— Звичайно. Я маю його лікувати.

— Ви хотіли сказати, вивчати його.

— Вивчати, щоб вилікувати. У мене не залишилося жодних сумнівів, Жанно. Ми прямуємо до колосального відкриття в галузі антропології! Через Хоакіма. Через плем’я з лісу духів!

Щоб угамувати його, Жанна розповіла про свою розмову з Пенелопе Констансою. Аргументи справжньої спеціалістки, що заперечували знахідки де Альмейди.

— Це вона так каже, — не погодився Феро, насупившись. — Революційні відкриття завжди бентежать людей. Особливо у вузькій царині. Це закон парадигм, і...

— Парадигми тут ні до чого. Ліс духів — це заплава. У такому болоті не може зберегтися жодних викопних решток.

— Але це не викопні рештки! У цьому революційність знахідок. Черепу немає й двадцяти років! Той архаїчний народ і досі існує!

Жанна знову дала задню:

— Усе це ще треба довести. Череп може виявитися просто пошкодженим, хоч йому й приписують усілякі небилиці. Ми не бачили каріотипу, встановленого Неллі Баржак. Ніщо не свідчить про те, що ці знахідки справді відрізняються від 23 пар хромосом сучасної людини.

— А ті вбивства? Думаєте, хтось став би вбивати людей в ім’я якоїсь фантазії?

— Убивають завжди через фантазії. Ви плутаєте реальність і переконання вбивці. Може, Хоакім і вважає, що захищає якусь таємницю. Таємницю свого народу. Але є висока ймовірність, що всього цього не існує.

— А його життя в лісі? Modus operandi вбивств? Переконання вашого єзуїта?

— Це все непрямі докази. Ніщо з цього не свідчить про правду беззаперечно.

— Ви говорите як суддя.

Він схрестив руки на грудях і замовк, набурмосений.

— Феро, — заговорила Жанна примирливим тоном (вона називала його на прізвище, бо ненавиділа ім’я Антуан), — кожен закуток Землі дослідили, вивчили, описали. Тепер уже неможливо знайти невеличке плем’я, що ховається в лісі. Тим більше доісторичне. Я впевнена, що є інше пояснення.

— У кожному разі, — просичав психіатр крізь зуби, — ключ до загадки схований у лісі.

— Тут я з вами згодна.

Чоловік поклав прибори і знову розвів руками.

— Що тоді? Їдемо туди?

Жанна всміхнулася. Уперше це запитання прозвучало вголос. Заглибитися в ліс духів. Кинутись у вовчу пащу — хоч би ким той вовк був.

— Думаю, в нас немає вибору, — відповіла вона, щоб применшити серйозність цього рішення. — Але спершу маємо заїхати до Тукумана. Поговорити з Даніелем Таєбом, начальником лабораторії. Пенелопе Констанса сказала, що він найкраще знає Хорхе де Альмейду. Принаймні його дослідження.

— Це далеко?

— Тисяча кілометрів на північний захід.

— Полетимо?

Жанна знову всміхнулася.

— Я вже забронювала квитки.

71

Понеділок, 16 червня, рейс 1712, «Aerolíneas Argentinas». Вилетіли затемна, о шостій ранку.

Приземлилися на світанку.

Жанна споглядала крізь ілюмінатор справжнє обличчя Аргентини. Суходіл, але безкраїй, ніби море. Пласка й безмежна. Обрій тут був прямою, що прилягає до неба. Кажуть, у цій країні дороги повертають лише в одному напрямку — донизу. За горизонтом.

Жанна розглядала поля, пасовиська, ліси, що прозирали крізь хмари. У світанковій сутіні всі кольори здавались яскравішими. Річки текли багряними потоками. Рівнини мінилися смарагдовими тонами. А над ними засніжені гори проштрикували небо своїми білосніжними вершинами. Цей контраст між кригою і родючими землями дещо нагадав Жанні. Провінцію Тукуман називали «аргентинським Едемом». За тисячами кілометрів посухи й пилюки простягалася найбільша в країні сільськогосподарська зона, яка годувала добру частину всього населення.

Посадка. На злітній смузі почуття безмежності ще більше посилювалося. Краєвид відкривався на всі 360 градусів. Хоч куди обернешся — погляд губився, переслідуючи невловиму лінію горизонту без жодних орієнтирів. Жанну охопило дивне почуття. Якесь... горизонтальне запаморочення.

Сам аеропорт був зовсім інакшим. Кишенькового формату. Приміщення для видачі багажу нагадувало якийсь передпокій. Зала очікування — вітальню. Вихід — звичайний коридор. Феро спостерігав за іншими пасажирами. Схоже, його розчарувала їх банальність. Інженери. Торговці. Студенти...