Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 75)

— Гадки не маю. Але між дітьми-аутистами з її закладу та Хоакімом існує зв’язок. Маріон теж загрожувала його таємниці, якось інакше. Я впевнена.

— А Франческа Терсія?

— З нею все ясно. Вона отримала від де Альмейди череп. Ці рештки, вочевидь, належать пращуру лісового племені. Пригадай: череп був із деформаціями. Мабуть, це і є мавпоподібні риси якогось дуже давнього виду гомінідів. Франсуа Тен усе це зрозумів.

— Просто геній, — скептично зауважив Райшенбах.

— Аж ніяк. Він просто побачив скульптуру.

— Яку скульптуру?

— Реконструкцію, яку Франческа Терсія зробила на основі черепа. Тут я помилялася. Я думала, що цей твір належав до особистої творчості мисткині. Насправді ж вона займалась антропологічною реконструкцією, відштовхуючись від черепа, який надіслав палеонтолог. У найкращих традиціях майстерні Вйоті. Вона працювала в себе вдома потай, бо йшлося про справжню сенсацію... Коли я намагалася врятувати Франсуа з вогню, то помітила статую — він украв її з лофта Франчески. Вона горіла, але я розгледіла схожого на мавпу чоловічка...

— Тут та сама заковика. Звідки Хоакім знав про роботу Франчески?

— Хоакім і Франческа були знайомі. Вони обоє з Аргентини.

— Аргентина велика.

— У Парижі не так і багато аргентинців.

Знову запала мовчанка. Райшенбах міркував.

— Отже, маємо три вбивства з канібалізмом, скоєні психом, який уважає себе первісною людиною. Навіженим, чий мотив зводиться до краплі крові й черепа?

— Не простої крові. І не простого черепа. Це докази існування племені, що походить від дуже давнього клану. Наприклад, череп має бути схожим на рештки протокроманьйонців, які знаходили на Близькому Сході та в Європі.

— Як ці?

Жанна скам’яніла. На її ліжко впав череп. Водночас голос пролунав за спиною. У її номері.

На секунду вона втупилася в череп із чорними очницями. Він був неприродно білим і виглядав пластиковим. Муляж.

— Жанно, ти там?

Вона не відповіла флікові. Поволі обернулася на голос.

— Жанно?

— Я передзвоню, — прошепотіла жінка.

На порозі стояв Антуан Феро.

Скуйовджений. Пошарпаний. Змоклий.

Але з цілком непоганим виглядом як на мерця.

64

Знову гроза.

Сутінь надворі розтинали блискавки, створюючи контрастну світлотінь, що на частку секунди змінювала все навколо. Негатив реальності...

Жанна не встигла розтулити рота, як Антуан Феро заговорив. Жінка миттю впізнала тембр із записів. Той шарм. Ласкавість. Доброзичливість. Їй уже давно не було так тепло.

Психіатр поставив свої запитання. Він цікавився, навіщо вона приїхала сюди, у Гватемалу. А перед цим — у Нікарагуа.

Отже, Феро все знав.

Все і водночас нічого.

Замість відповіді — провокація:

— Ви за мною стежите?

— Вам не здається, що ви переплутали ролі? — сказав він, усміхаючись.

— Я за вами не слідкувала.

— Звичайно. Я знаю, що ви шукаєте. Чого я не розумію, то це те, як ви могли вплутатися в це осине гніздо. Моє осине гніздо.

Скінчився час брехні, вдавання, лицемірства.

— Вип’ємо чайку внизу, що скажете? — запропонувала Жанна.

За кілька хвилин вони сиділи на заскленій веранді, слухаючи, як дощ плюскотить на поверхні басейну. Стискаючи чашку в руках, Жанна вирішила викласти повну версію історії. Її історії. Без обману та замовчувань. І розповіла все. Починаючи з прослуховування кабінету і закінчуючи викопуванням щоденника П’єра Робержа. Я сколихну пекло...

Тоді підсумувала: паризького вбивцю звати Хоакім Палін. Прийомний син Альфонсо Паліна, кровожерливого адмірала аргентинської диктатури. Він скоїв три вбивства в Парижі та одне в Манагуа, захищаючи свою таємницю — нащадків племені з незапам’ятних часів, що живуть в аргентинському лісі...

Понад годину Антуан Феро мовчки її слухав. Не торкаючись свого чаю. Схоже, його не шокувала новина про те, що його прослуховували — через банальні «справи сердечні», — і не налякала Жаннина рішучість. Вона ж, зі свого боку, впізнавала обличчя, яке так вразило її на виставці віденських художників. Витонченість, гармонія його рис, яка відповідала його голосу та його дбайливості. Але жінку й досі дивувала деяка м’якість його виразу. Вона не бачила в цьому обличчі волі, необхідної для такого розслідування.

— А ви? — нарешті запитала вона.

Психіатр заговорив. Спокійним, нейтральним тоном, ніби описував випадок одного з пацієнтів:

— Ми вели одне й те саме розслідування, Жанно. Я не такий талановитий і досвідчений, як ви. Але в мене є інформація, якої не було у вас. Яку відкрив мені сам батько. По-перше, їхні імена, Альфонсо та Хоакім Палін. Їхня аргентинська історія. Чи принаймні її частина. Я знав, що після трагедії в сім’ї Ґарсія Хоакім утік із бази Кампо-Алеґре та вижив у лісі — Палін ніколи не говорив про якийсь народ у лісі духів. На мою думку, він не в курсі. Натомість його заворожували злочинні нахили прийомного сина. Альфонсо Палін теж по-своєму серійний убивця.

Батько, син і Злий Дух.

— Інший факт — це те, що Хоакім збирався до Нікарагуа. Його батько знав, що він планує зустрітися там із чоловіком на ім’я Едуардо Мансарена.

— Коли ви зрозуміли, що Хоакім — злочинець?

— Спочатку було попередження батька, у п’ятницю. Потім, у неділю, перша стаття про вбивство Франчески в «Ле Журналь дю Діманш». Я зрозумів, що Альфонсо казав правду. Його син перейшов до дії. Я не міг із ним зв’язатися: він ніколи не давав мені своїх контактних даних. Я знайшов номер Мансарени в Манагуа. Але не зміг із ним поговорити. Тоді наважився на ризикованішу справу. Ввечері я пішов до Франчески Терсії. До її майстерні. Шукаючи зачіпок.

— О котрій годині?

— О десятій.

— Ви могли б перестріти там Франсуа Тена.

— Я лише знайшов той череп. У понеділок уранці я взяв квиток до Нікараґуа. Хотів особисто попередити Мансарену.

— Я зателефонувала в усі готелі в Манаґуа. Прізвище Феро ніде не спливло.

— Я обрав невеличкий пансіон. Назвав інше ім’я. З міркувань безпеки... Мене навіть не попросили показати паспорт. Платив готівкою.

— Як ви вели розслідування? Ви говорите іспанською?

— Не дуже добре. Я шукав Мансарену. Марно. Я не професійний детектив. Я також зв’язався з місцевими психіатрами. Ходив до спеціалізованих закладів. Шукав слідів підлітка, якого лікували від аутизму. Тоді я ще не знав, що Палін і Хоакім не з Нікараґуа.

— Як ви дізналися, що я в Манаґуа?

— Випадково. Я знав, що Хоакім одержимий кров’ю. Пофантазував, які місця могли б його зацікавити. До них входили банки крові. Саме тоді я й дізнався, що директором «Plasma Іпс» був не хто інший, як Едуардо Мансарена. У середу я туди пішов. Якраз тієї миті, коли з будівлі, з отетерілим виразом обличчя, виходили ви. Я подумав, що це галюцинація. На той момент ви були для мене лише симпатичною, трохи розгубленою дівчиною, яку я зустрів на виставці минулого тижня.

Жанна відзначила слова «симпатична» і «дівчина». Дбайливо склала їх до своєї скриньки зі скарбами. І миттю забула про «трохи розгублену».

— Я простежив за вами, — вів далі Феро. — Чекав біля вілли Мансарени. Бачив, як приїхала поліція, швидка. Як ви розмовляли з високою індіанкою. Я нічого не розумів. Пригадайте: ви збрехали мені щодо своєї професії. Представилися директоркою агентства з комунікацій.

Жанна стенула плечима.

— Не хотіла вас відлякати. Чоловіки більше любять стюардес, ніж високопосадовиць.

— Престиж форми... Ви ж носите суддівську мантію, правильно?

— Ні. Слідчі судді не беруть участі в слуханнях.

— Шкода.