Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 74)

Я мушу залишити хлопчика сам на сам зі своєю долею. Я молюся, щоб адмірал захистив його і щоб його душа все-таки повернулася на праведний шлях... Що ж до мене...

Як каже Яків Господу в книзі Буття: «Куди я від Духа Твого піду, і куди я втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду, то Ти там, або постелюся в шеолі ось Ти!»[74]

Жанна знову зупинилася. Цілковито приголомшена. Здогад П’єра Робержа одним махом розв’язував більшість загадок її власного розслідування.

Примітивне плем’я...

Клан, зроджений з пітьми...

Це і був спільний мотив для вбивств Хуана-Хоакіма... КРОВ...

ЧЕРЕП...

Народ, наділений нелюдськими фізичними рисами. Полудень.

Надворі знову почався дощ, який топив увесь світ у сірому болоті. Перевірити. Упевнитись. Переконатись. Жанна дістала мобільний і набрала номер Бернара Павуа.

Чотири гудки, тоді — незворушний голос Будди.

— Ви ще в лабораторії? — запитала Жанна без преамбул.

— Так.

— Минулого разу, коли я вам дзвонила, я промахнулася. Зразок крові, отриманий Неллі, не містив вірусів, мікробів чи паразитів.

— Ця гіпотеза не трималася купи.

— Манаґуанець відправив її Неллі для встановлення каріотипу. Це ж можливо зробити, маючи краплину крові?

— Так. Що мав виявити каріотип?

— Якусь аномалію.

— Якого роду?

— Новий набір хромосом. Або ж дуже давній. Відмінний від людського.

— Не розумію.

— Під час нашої другої зустрічі ви говорили, що в каріотипі неандертальців було 48 хромосом.

— Так, судячи з того, що я читав, але я не спеціаліст.

— Я думаю про такі аномалії.

— Це маячня.

— Пошукаймо краще реальних доказів аналізу, який проводила Неллі. Вирощування клітин in vitro реєструється в комп’ютері, ні?

— Ні. Зберігається лише наступний етап — знімок метафази. Для цього треба завести досьє та прикріпити до нього унікальний номер. Із десяти цифр. Його неможливо стерти.

— Отже, ви можете знайти сліди цих маніпуляцій у цифровій пам’яті центрального вузла?

— Можу знайти тільки список номерів.

— Але в номері міститься дата проведення аналізу.

— Так, дата. І точний час використання програми.

— Неллі отримала зразок 31 травня. Припустимо, що вона почала вирощувати клітини того ж вечора. Скільки днів це тривало б?

— Із кров’ю все проходить швидше, ніж з амніотичною рідиною. Три дні.

— Отже, ввечері 3 червня Неллі повертається до своєї пробірки. І користується комп’ютером.

— Ні. Перед метафазою треба відрахувати ще 24 години роботи.

— Що приводить нас до 4 червня. Того вечора Неллі завела досьє. Зареєструвала зразок під унікальним номером. Сфотографувала хромосоми. Ми могли б пошукати дані з того вечора? Дані, які не відповідали б жодному імені пацієнта? І жодному знімку? На мою думку, Неллі роздрукувала фотографію й стерла зображення.

Жанна почула клацання клавіатури.

— Знайшов номер, — буркнув Павуа за кілька секунд. — Програму використовували о 1:24 ночі. Отже, 5 червня. Але більше нічого немає. Ні імені, ні знімка. Все стерто. Окрім номера, бо це неможливо.

— Неллі зберегла тільки знімок. І загинула через нього.

— Звідки ви знаєте?

— 5 червня — це дата її смерті, близько третьої ночі. Вбивця застав Неллі на роботі, вбив її та забрав досьє.

Мовчанка. Тоді Павуа запитав:

— Що саме мав показати цей каріотип?

— Кажу ж вам, він належить іншому виду людей.

— Це нісенітниця.

— Неллі загинула через цю нісенітницю.

— Чому вона нічого мені не розповіла?

— Бо знала, що ви відповісте. І чекала на конкретні результати.

Цитогенетик нічого не сказав. Мабуть, шкодував, що його партнерка не цілком йому довіряла. Що не допоміг їй з дослідженням. Тоді, можливо, вона не загинула б від руки вбивці... У Жанни не було часу втішати його чи позбавляти ілюзій. Вона подякувала й поклала слухавку.

Тоді набрала аргентинський номер, який дав їй Райшенбах, — тукуманський агрономічний інститут. Даніеля Таєба, директора відділу палеонтологічних розкопок, на місці не було. Жанна залишила свої контакти й попросила, щоб він їй передзвонив. Без особливих надій.

Надворі й далі дощило. Джунглі немов збожеволіли від вітру. Але правда була ще божевільніша... Жанна мусила з кимось про це поговорити. Пояснити вголос те, що щойно зрозуміла.

Райшенбах.

Не встиг флік підняти слухавку, як Жанна вивалила на нього все одразу. Знайдення Хуана, дикої дитини, 1981 року в лісі духів. Його повернення до світу людей. Його навчання. Тоді розслідування, яке провів П’єр Роберж, щоб дізнатися про його історію.

І виявив ось що.

Дев’ятирічного Хуана виховали не мавпи-ревуни, а нащадки первісного племені, що не належить до жодної народності цієї провінції Аргентини.

— Тобі не здається, що це трохи занадто? — недовірливо перепитав флік.

— Цей інакший народ і є мотивом паризьких убивств.

— Та ти що!

— Хуан, дитина-вовк, став Хоакімом, тридцятип’ятирічним адвокатом, який мешкає в Парижі. На позір ніщо не відрізняє його від добропорядного парижанина, але в глибині його душі ховається дика дитина. Канібал, який захищає таємницю свого народу. Коли він дізнався, що ця таємниця під загрозою, то почав діяти.

Райшенбах мовчав. Жанна повела далі:

— Мансарена, директор «Plasma Іпс», заволодів зразком крові представника клану. Він відправив його Неллі Баржак, щоб вона визначила каріотип. Мансарена був одержимий праісторією — і корінням зла в людині. Неллі Баржак отримує зразок 31 травня. Провівши всі необхідні маніпуляції, вона отримала результат у ніч із 4 на 5 червня. Цієї самої ночі до неї приходить Хоакім. Убиває її та забирає зразок і результати аналізу.

— Звідки він дізнався, що Неллі працює над цим?

— Ще не знаю. На мою думку, Неллі була знайома з Хоакімом. Він веде кілька південноамериканських благодійних організацій. Вони спілкувалися. Неллі знала, що він з аргентинського Нордесте. Згадала про цю історію, хоч би й побіжно. І це коштувало їй життя.

— Ми перевіряли всі її дзвінки, всі мейли.

— Був інший канал зв’язку. Можливо, звичайна особиста зустріч. Хоакім зрозумів, що є небезпека. І прийшов поприбирати.

— Навіщо тоді він убив Маріон Кантело?