Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 76)
Вони замовкли. Обоє здивовані, куди повернула їхня розмова. Вони фліртували в самому розпалі жахіть...
— А потім? — запитала Жанна, різко посерйознішавши.
— Знайшов інтернет-кафе. Пошукав на вас інформацію. Ви знаменитість у своїй галузі. Я зрозумів, що ви мною маніпулювали.
— Я не маніпулювала вами. Це збіг обставин.
— Ви з’явилися в моєму житті, — Феро клацнув пальцями, — ось так. І тут я дізнаюся, що ви — слідча суддя. Я подумав, що ви з першого ж вечора хотіли витягти з мене інформацію, скориставшись своїми чарами.
— Чарами?
— Не треба себе недооцінювати.
Знову цей грайливий тон...
— Що ви робили потім?
— У вечір убивства я загубив ваш слід. Наступного дня дізнався більше про Едуардо Мансарену. Це було просто: про нього писали всі газети. Тим часом я почитав французьку пресу та виявив, що Хоакім скоїв ще два вбивства в Парижі перед Франческою. Але в Манагуа я не мав жодних перспектив. У мене не було жодного сліду, жодної зачіпки, нічогісінько. А знайти Хоакіма та його батька в цьому місті було неможливо. Я зрозумів, що помилився. У мене не було ні засобів, ні навичок для їх пошуків.
— Чому ви поїхали до Гватемали? Слідкували за мною?
— Ні. Це ще одна випадковість. У четвер увечері я пішов до посольства Франції. Там познайомився з культурним аташе на ім’я Марк, який радо мені допоміг.
— Ми могли б перетнутися там.
— Саме так. У розмові він згадав одну француженку, яка щойно поїхала до Антиґуа. Вибачте, але та жінка, за його словами, мала трохи... істеричний вигляд. Я здогадався, що це ви... На світанку я полетів до Гватемали, до столиці. Винайняв авто та погнав в Антиґуа. Там обнишпорив усе місто. Воно не дуже велике. Нарешті помітив вас. Ви виходили з церкви Нуестра Сеньйора де ла Мерсед.
— Я мала істеричний вигляд?
Феро всміхнувся.
— Радше героїчний. Відтоді я не зводив із вас очей.
Психіатр замовк. Настав час обирати. Друзі чи вороги?
Союзники чи суперники?
У глибині душі Жанна торжествувала. Вона була не одна. Вона продовжить розслідування разом із наймилішим паризьким психіатром. Який до того ж не скупився на компліменти...
Силкуючись не видати свого настрою, жінка запитала крижаним суддівським тоном:
— Ваші висновки?
— Батько й син поїдуть далі. До Аргентини. Тут вони все прибрали в плані крові. Там поприбирають усе, що стосується черепа.
— Я згодна.
Жанна кивнула на сумку Феро. Муляж лежав там.
— Що ви знаєте про цей череп?
— У майстерні Франчески я знайшов контактні дані палеонтолога, який відправив його їй.
— Хорхе де Альмейди.
— З мобільного він не відповідав. Я зв’язався з його лабораторією в Тукумані. Зміг поговорити з асистентом директора лаби, Даніеля Таєба.
— Вам пощастило.
— Я дізнався, що де Альмейда здійснив кілька експедицій у ліс духів і щоразу привозив дивні знахідки. Досі не повернувся з останньої поїздки. Мій співрозмовник казав, що останніми місяцями він був дуже схвильований. Думав, що здійснив революційне відкриття.
— Цей череп?
— Так. Й інші викопні рештки.
— Чим ці кістки такі революційні?
— Вони належать архаїчним
— Це неможливо, — заперечила Жанна, пригадуючи хронологічний виклад Ізабель Вйоті. —
— Те ж саме сказав мені дослідник. Але є дещо божевільніше. Де Альмейда стверджував, що визначив справжній вік цих решток. Зокрема й черепа.
— І що?
— Йому немає й двадцяти років.
Жанна не зрозуміла. Чи радше не хотіла розуміти. Однак вона вже не одну годину передчувала це.
Антуан Феро підсумував, ставлячи жирну крапку:
— Ці протокроманьйонці досі існують, Жанно. Вони виживають у лісі духів.
III
Плем’я
65
Вона повернула головуй глянула в ілюмінатор. Крило літака хилилося до величезного міста, що прозирало крізь хмари, — Буенос-Айреса. В інший час Жанна залюбки насолодилася б цим видовищем на повну: під час своєї студентської пригоди вона закохалася в столицю Аргентини з першого погляду. Але зараз її відволікали інші думки. Її мозок захопила неймовірна гіпотеза, яка виникла наприкінці її перебування в Центральній Америці, — існування первісного племені в глибині лісу Нордесте просто у XXI столітті.
На це вказували всі ознаки. Навіть, можливо, докази... Але Жанна не могла прийняти таку можливість. Заважав здоровий глузд. У журналах і на телебаченні час від часу розповідали про цілковито відрізані від цивілізованого світу племена. Про аборигенів, які нібито ніколи не бачили «білої людини». В Амазонії. У Папуа-Новій Гвінеї. Але Жанна достатньо помандрувала, щоб знати, що такі відкриття тепер неможливі. Не в добу супутників. Вирубування лісів. Непомірного видобування копалин...
Не давав спокою ще один факт. Якщо в лісі духів і справді жив якийсь народ, це не було звичайне архаїчне плем’я. Це були жорстокі, кровожерливі, злі представники людства. Людоїди, які поклоняються темним божествам і чий спосіб життя ґрунтується на варварстві й садизмі. Схиблені вбивці, які приносять у жертву Венер під час церемоній у найкращих традиціях фільмів жаху.
Її роздуми перервав удар приземлення.
Висадка. Паспортний контроль. Багаж. Напередодні Жанна з Феро вирішили об’єднати зусилля. Не сперечаючись. І не думаючи про небезпеку такої пригоди. Вони просто постановили, що наступним етапом буде Буенос-Айрес. Повернулися до міста Гватемала машиною Феро: Ніколас так і не об’явився. Того ж вечора вони поїхали до аеропорту Ла-Аврора й сіли на літак до Маямі. Кілька годин поспали в готелі аеропорту, а вранці їм удалося купити квитки на рейс авіакомпанії «Aerolíneas Argentinas» до Буенос-Айреса о 7:15 ранку.
Між тим вони встигли поділитися своїми біографіями. Жанна виставила себе в кращому світлі, приховавши всі моторошні деталі свого життя. А саме (в хронологічному порядку): вбивство старшої сестри, одержимість злочинами, матір-маразматичку, її власну депресію, неспроможність підтримувати стосунки з чоловіками понад кілька місяців... Антуан Феро вдавав, що повірив цій прикрашеній версії, вочевидь, здогадуючись про деякі замовчування. Зрештою, невисловлене було його роботою.
Сам він мав нічим не примітну історію. Але завжди був обдарованим. Заможне дитинство в Кламарі. Закінчив школу в сімнадцять. Отримав диплом лікаря у двадцять три. Випустився з інтернатури у двадцять шість, тоді став доктором медичних наук. Пізніше Феро викладав в інтернів у лікарні Святої Анни, де також працював психіатром. П’ять років тому переорієнтувався на приватну практику, а в лікарні проводив прийоми лише один день на тиждень. Він розпочав практику не заради грошей, а заради того, що він називав «інтимною зоною». Він щодня споглядав, перекопував і лікував звичайні неврози парижан.
В усьому іншому нічого незвичайного. У свої тридцять сім Антуан Феро не мав ні дружини, ні коханки, ні навіть колишніх. Принаймні так казав. Єдиною його пристрастю була робота. Він жив заради психіатрії, психоаналізу й славнозвісного «механізму батька», про який він уже говорив Жанні.
Жанна вислухала Феро. Що більше він говорив і метушився, то менше був схожий на чоловіка її мрій. Він здавався молодим, гарячковим, безладним. А головне — несвідомим. Він не усвідомлював, у що вв’язався. Озброєний своїми теоріями та знаннями психіатрії, він так і не збагнув, що відтепер довкола нього вирувало справжнє життя — зі справжнім убивцею й справжніми жертвами. А Жанна на цьому зналася. Тепер вона побоювалася, щоб Феро не став замість козиря тягарем на решту розслідування...
Вони вийшли з аеропорту Есейса. Пошукали таксі. Перші ж кроки на свіжому повітрі приголомшили Жанну. Десята ранку. Сонце. Невимовна чистота повітря... У червні в Аргентині зима. Але зима тут залишається сонячною.
Зовсім поруч із Жанною якийсь флік вимовив кілька слів із наспівним теплим місцевим акцентом. Ніби з його вуст вирвалася коміксова бульбашка. Хмарка зірочок, блискіток, іскор... Зненацька, попри розслідування, попри присмак смерті на кожному кроці, Жанна відчула невимовну радість. По інший бік світу...
Таксі. У міру того як воно просувалося трасою, понад лісом поволі зринало місто. Пласке й сіре, як море. Воно виблискувало, мерехтіло, пульсувало. Точніше, поміж зелених клубів вимальовувалися світлі райони, білі будинки. Такі ж маленькі, поцятковані вікнами. Видовище нагадувало ефірно легке, витончене місто з цукрових кубиків.
Проспект 9 Липня. Головна вісь Буенос-Айреса демонструвала повний каталог архітектурних стилів столиці. Грандіозні споруди, у яких поєднувалися стилі, епохи, матеріали. Густі благородні листяні дерева: типуани, сикомори, лаври, що відкидали на фасади свої невагомі тіні. Усе місто вібрувало. Ніби в промінні зимового сонця дзенькали металеві тарілки.