Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 77)

Жанна помічала не тільки це. Поміж цих вулиць, будівель, ґанків поверталися спогади. Запах козолисту, принесений теплим весняним вітром. Синьо-бузкова димка жакаранд із легшими за бавовну листками. Гул машин на площі Сан-Марін, який зливався з самою ніччю під гігантськими лавровими деревами...

Жанна з пам’яті назвала водію готель, розташований у районі Ретіро на північному сході міста. «Ховстен», вулиця Арройо. Більше за все минулого разу її вразила сама вулиця. Артерія, що ховалася під кронами, ніби річка у верболозах, та ще й звивалася, що досить рідко побачиш у цьому місті, розпланованому за подобою шахівниці.

Вулиця Арройо, 932. Жанна розплатилася з таксистом. Феро не поспішав діставати гаманець. Холод здивував їх. У затінку температура не перевищувала кількох градусів вище нуля. А Жанна так і не купила светра... Ця зимова атмосфера дуже відрізнялася від того, що вона бачила під час своєї першої мандрівки. Але вулиця була така сама гарна. Споруди, що височіли понад кронами дерев, виглядали напрочуд благородними. Кам’яні стіни, округлі кути, фігурні балкони — елегантність і краса на кожному поверсі...

У готелі були вільні дві кімнати. На одному поверсі, але не суміжні. Тим ліпше. Вони не на забавки приїхали. Навіть якщо у Гватемалі ця ідея здалась їм такою природною. Тепер усе це було так далеко...

Жанна прийняла душ. Після добрих десяти хвилин під гарячими струменями вона вийшла з кабінки розігріта, перероджена і вдяглася, натягнувши кілька легких футболок і поло. Вони з Феро домовилися зустрітись у фоє опівдні.

Мета була зрозуміла.

Відшукати слід адмірала Паліна та полковника Пеллеґріні.

66

Жанна дала водію адресу редакції «Кларін», лівацької газети Буенос-Айреса, — вона купила примірник дорогою до готелю. Жінка сподівалася, що в неділю там чергує хтось, хто пустив би їх до архіву.

Офіс редакції розміщувався на проспекті Корр’єнтес, на сході, у районі Сан-Ніколас. Таксі проминуло безлюдний діловий центр міста, де на своєму окрайці газону височіла вежа Монументаль. Довкола відкидали холодні тіні споруди в американському стилі. Увесь квартал виражав несамовиту, трагічну самотність, яка навівала мало не метафізичну тривогу.

Машина пірнула у вужчі, більш людні вулички. Інший бік Буенос-Айреса. Темні ґанки, заґратовані балкони, вузькі вікна, прикрашені квітучими вазонами. І всюди — сонце. Низьке. Мляве. Слабке. Але завжди на місці. Тут хтось відчинив вікно, і зблиснула шибка. Там проїхало авто. А ось мерехтить сталева статуя на газоні. Жанна пригадала туманні міркування Емманюеля Обюссона стосовно цитати Рембо: «Вічність! Це море, що пішло із сонцем». А Буенос-Айрес — це «холод, що пішов із сонцем»...

Вони доїхали до проспекту Корр’єнтес, довгої вулиці, обрамленої темними прямокутними будівлями. Усе тут було таким різко контрастним, що здавалося намальованим у монохромній палітрі. Жанна вгадала: у редакції були чергові. Архіви зберігалися в залі без вікон, освітленій трубчастими лампами та заставленій столами з комп’ютерами.

Поклацавши мишкою, Жанна відкрила архіви газети. Феро стояв за її спиною, уважний, мовчазний. Вона не знала, чи достатньо добре психіатр володіє іспанською, щоб слідкувати за тим, що відбувається. Почала пошуки з адмірала Альфонсо Паліна. Без особливих результатів.

Офіцер обіймав високі посади в сумнозвісній Школі механіків BMC Аргентини (ESM А), головному центрі ув’язнення, тортур і ліквідації під час «брудної війни». Потім наглядав за іншими нелегальними в’язницями в Буенос-Айресі: Авто-моторес Орлетті, Ель-Банко, Ель-Олімпо... У статті стверджувалося, що це він запровадив практику ставити в цих центрах музику, щоб заглушити крики в’язнів. 1980 року очолив Міністерство інформації Аргентини. Тоді йому віддавав накази особисто Хорхе Рафаель Відела. Палін мав би очолювати список військових злочинців, звинувачених демократичними урядами, наступниками диктатур, але після Фолклендської війни 1982 року офіцер остаточно зник.

Після цього про нього не написали жодного рядка. Вочевидь, адмірал переховувався. Жанна не дивувалася. Все вказувало на те, що він давно перебрався до Європи. В Іспанію чи Францію.

Єдиною знахідкою була фотографія Паліна з кількома іншими офіцерами. Усі вони стояли струнко, вдягнені у форму. Деякі носили окуляри й скидалися на мафіозі. Чоловіки на фото нагадували радше карикатури на самих себе.

Жанна повернулася до Феро.

— Котрий?

Психіатр, стривожений, тицьнув пальцем. Палін відповідав вигаданому Жанною образу. Високий, худий, висхлий, ніби мертве дерево, чоловік. У вісімдесятих він мав уже сиве, але густе, зачесане назад волосся. Холодні блакитні очі та дві різкі зморшки на обличчі нагадували щипці для морозива. Жанна спробувала уявити його набагато старішим, у цивільному, в кабінеті Феро. Доволі стрьомний пацієнт...

Вона роздрукувала знімок, тоді запустила інший пошук. Вінісіо Пеллеґріні. На цьому імені комп’ютер розбушувався. Видав ціле море статей. Схоже, полковник був задіяний у всіх можливих судах, скористався всіма можливими амністіями, тоді повернувся на лаву підсудних за нинішнього уряду, який не жартував зі злочинцями часів диктатури. Пеллеґріні мав брудні руки. Брудні та по лікті в крові. Але йому не бракувало й блиску. Цей чоловік, хоч і перебував під домашнім арештом, був справжньою зіркою в Буенос-Айресі.

Жанна почала читати, тоді згадала про Феро. Обернулася й побачила його спантеличений погляд. Мовний бар’єр, але й незнання політичної історії країни. Вона й сама вже загубилася. Якщо вони хотіли справді зрозуміти щось у цій плутанині, спершу слід було освіжити пам’ять. Зануритися в останні три десятиліття в Аргентині. В історію цих військових хунт, які розсунули межі жаху.

В архівах «Кларін» містилися тематично згруповані матеріали. Жанна обрала папку «Правосуддя, диктатури та реформи». Розгорнула ряд статей і почала перекладати вголос для свого компаньйона.

Факти.

Березень 1976 року. Генерал Хорхе Рафаель Відела, головнокомандувач наземних підрозділів збройних сил, скидає Ісабель Перон, останню дружину Хуана Домінґо Перона, на той час президентку республіки. Відтоді ще кілька генералів змінюють один одного при владі. Відела, у 1976— 1981 роках. Роберто Віола, кілька місяців. Леопольдо Ґальтієрі, з 1981 до 1982 року включно, призвідник Фолклендської війни, змушений піти у відставку після поразки Аргентини. Він поступається місцем Рейнальдо Біньйоне, змушеному, своєю чергою, зректися влади 1983 року — нарешті на користь демократичної республіки.

Отже, впродовж семи років у країні панує терор. Мета генералів зрозуміла: остаточно викорінити будь-яку непокору. Для цього влаштовують масові вбивства. Прибирають не лише підозрюваних, а й їхнє оточення. Відоме висловлювання генерала Іберіко Мануеля Сен-Жана, на той час губернатора провінції Буенос-Айрес: «Спочатку ми вб’ємо всіх заколотників, потім тих, хто з ними співпрацював, і тих, хто їм симпатизував; після цього — байдужих і, насамкінець, боягузів».

Починається ера зникнень. Військові в цивільному роз’їжджають на зелених «фордах фальконе» без номерних знаків. Викрадають чоловіків, жінок, дітей без жодних пояснень. Це може статися на вулиці, на робочому місці, вдома в підозрюваного. О будь-якій годині дня і ночі. Свідкам наказують: «No te metas» («Не втручайся»). Так за примусової байдужості інших зникають тисячі людей.

Найдивовижніше — це метод остаточної ліквідації. Після того як сотні, тисячі «subversivos» піддали тортурам, їх треба позбутися. Йдеться про «El vuelo». В’язнів нібито вакцинують перед переведенням до іншої в’язниці. Перший укол анестетика забирає в них будь-яку волю до опору. Їх, обдовбаних, саджають у вантажний літак. Другий укол, уже в повітрі, повністю присипляє їх. Тоді військові роздягають жертв, відчиняють люк і викидають голі тіла у води Атлантичного океану. Так зникають тисячі затриманих. Падають із висоти 2000 метрів. Розбиваються об поверхню води. У кожній в’язниці кілька днів на тиждень відведено під цей «морський наряд». Військові вважають, що знайшли спосіб уникнути міжнародного правосуддя. Немає тіл. Немає доказів. Немає скандалу...

А проте саме ці зникнення викликають бунтівні настрої в Буенос-Айресі. З 1980 року розгнівані матері вимагають правди про те, що сталося з їхніми дітьми. Якщо вони мертві, то хочуть принаймні забрати тіла. Ці жінки стають славнозвісними «Madres de Plaza de Mayo» — «Матерями площі Травня». Тими, яких військові називають «божевільними площі Травня». Жінки щочетверга протестують перед Каса-Росада, президентським палацом. І стають символом нації, яка, не поборовши диктатури, хоче принаймні поховати своїх мерців.

Цей протест збігається з крахом військової хунти, яка вплутується у Фолклендську війну 1982 року. Кілька тижнів і декілька потоплених суден по тому британська армія розбиває Аргентину. Генерали передають владу 1983 року, подбавши про амністії для самих себе, щоб уникнути будь-яких переслідувань із боку правосуддя.

Їхня стратегія працює не ідеально. Демократична влада створює Національну комісію з розслідування зникнень (CONADEP), яка широко оприлюднює інформацію про ті жахіття під гаслом «Nunca más» («Ніколи знову»). У звіті йдеться про 30000 зниклих. Офіційно цю цифру скоротять до 15 000. Визначають способи тортур. Очолює список «picaña», електрошок, який застосовують до різних частин тіла: повік, ясен, пахв, геніталій... У свідченнях трапляються й інші методи: систематичне сексуальне насильство над жінками, ампутації електропилкою, опіки від цигарок, видалення органів, запихання живих гризунів у вагіну, калічення геніталій бритвою, вівісекція без наркозу, виривання нігтів на руках і ногах, собаки, навчені кусати та ґвалтувати жертв...