Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 73)

Поки що його думки сплутані. Він розповідає крихти спогадів про життя в лісі, фрагменти з його життя в казармі. Але все це накладається. Його розум — як розгорнута книжка, в якої злиплися сторінки.

Іноді він приписує мавпам людські характеристики. Говорить про них як про наділених мовою істот. А іноді, навпаки, пов’язує зі своїми «батьками» ритуали та звички, що стосуються його життя серед дерев. Одне безсумнівно: у своєму житті він знав лише страх і небезпеку. Побої та покарання в прийомній сім’ї. Подряпини й укуси серед мавп.

З лютого 1982 року

Нарешті відтворив історію втечі Хуана. У прийомних батьків, Ґарсія, трапилася гаряча нічка. П’яний як чіп батько почав бити свою дружину. Наскільки я розумію, стосунки між цими двома непросипенними п’яницями були вкрай напружені. Посеред ночі батько схопив штик зі своєї гвинтівки й перерізав жінці горло. Потім розчленував її на кухні. Саме цю сцену так часто малював Хуан (Уґо Ґарсія зв’язав свого сина на кухні, заткнувши йому рота, і змусив спостерігати за «виставою»). Але що то за натовп довкола «жертви»? Пізніше офіцер намагався підпалити себе за допомогою бензину. Не обов’язково бути психіатром, щоб зрозуміти, звідки походять піроманські нахили Хуана...

Нарешті на світанку Ґарсія перерізав собі шию від вуха до вуха, забувши про сина, що задихався в диму: на кухні досі горіли деякі речі. Хуану вдалося виплутатися. У паніці він збіг сходами, перетнув подвір’я казарми та втік до лісу. Біг до повного виснаження. Тоді повалився під деревом. Після цього — провал. Хуан зовсім не пов’язує цю втечу зі своїм життям у мавпячій зграї.

7 лютого 1982 року

Сьогодні вночі ми у світлі ліхтарів заскочили Хуана в курятнику. Він перерізав курям горло моєю бритвою та пив їхню кров. Нашкрябав на стінах ті самі фігурки, які зазвичай малює, гидкою сумішшю крові й екскрементів...

Волонтери бояться. Дехто вже поїхав з диспансеру. Про Хуана ходять чутки, ніби він «син диявола». Я зачинив його в темному сараї як покарання. Хочу, щоб він зрозумів, що йде хибним шляхом. Звідки він черпає ці ідеї? Ці нахили?

9 лютого 1982 року

Після двох днів «карцеру» я забрав Хуана в плачевному стані. Він випорожнявся по всій хижці, обписав стіни своїми екскрементами. На його сорочці та штанах були засохлі плями сперми. Його перші полюції... Отже, у нього починається статеве дозрівання. Але до чого звернений його сексуальний потяг?

Мені спало на думку дещо жахливе. Це той кривавий бенкет викликав у нього перше сексуальне збудження. Я постійно молюся. Бог, який давно покинув нашу місію, не зможе забути Хуана. Мені соромно писати такі речі, але я вважаю, що це Він нам таки заборгував. Урятувати дитину в ім’я всіх тих, кому він дав загинути тут...

24 лютого 1982 року

Хуан спокійніший. Я починаю задумуватися про якусь близьку до сказу інфекцію. Але медичні аналізи нічого не показали. Чи варто провести детальніший огляд? Це можливо лише в Буенос-Айресі.

3 березня 1982 року

Знову приходив полковник Пеллеґріні. Це вже офіційно. «Хоакіма», як він його називає, всиновить одна важлива особа. Вочевидь, наближена до влади людина. Я мушу тікати разом із Хуаном. Мушу врятувати його душу.

11 березня 1982 року

Хуан до крові покусав хлопчика-каліку, який живе в нас уже кілька місяців. Ми попіклувалися про його рану. Якщо Хуан страждає на якусь хворобу, чи є ризик зараження? У мені прокидається ще одна підозра, пов’язана з його жагою до м’яса. Канібалізм...

Того ж дня я знайшов святилище неподалік від місця, куди Хуан повів свою жертву. Дивна халабуда з кісток тварин, каменів, гілок. Деякі частини нагадують літери його абетки. Схоже, Хуан дотримується правил якоїсь церемонії. Де він про них дізнався?

13 березня 1982 року

Приходив Пеллеґріні. Пакет документів готовий. Прийомний батько — адмірал Альфонсо Палін, член військового уряду Аргентини. Кат, який належить до найнебезпечніших людей у країні. Навіщо Паліну всиновлювати Хуана, а не когось іншого? Його диктатура щодня залишає сиротами сотні дітей. Чому він обрав Хуана? Чи його, власне, цікавить історія хлопчика? Його жорстокість?

Я зв’язався з орденом Святого Ігнатія в Брюсселі. Якщо захочу, можу негайно поїхати в іншу місію, до Гватемали.

21 березня 1982 року

Якщо в мене й залишалися сумніви, ця ніч повністю їх розвіяла. ХУАН — КАНІБАЛ. Його знайшли на цвинтарі за диспансером, де ми ховаємо мерців. Хуан викопав кілька тіл — найсвіжіших — і частково поїв їх. Мені боляче описувати, що я бачив. Хлопчик розтрощив каменюкою черепи, щоб дістатися до мізків і висмоктати їх. Порозбивав кістки кінцівок і виссав звідти кістковий мозок. Звідки він знає ці техніки? Чи вже куштував людської плоті?

Тікати. Їхати з місії. Врятувати Хуана. Тут постійно наростає атмосфера ненависті. Боюся, що місцеві вирішать лінчувати дитину, яку тут уважають «одержимою»... Я стою перед дилемою: щоб спробувати врятувати Хоакіма, чиї вчинки чимраз жорстокіші, я мушу покинути дітлахів із сиротинця, хворих у диспансері, всіх цих невинних істот. Але хіба не в цьому сенс нашої місії? Я повторюю собі слова Ісуса: «Лікаря не потребують здорові, а слабі! Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння»[73].

63

Жанна відклала читання. У неї тремтіли руки. Замало фактів, щоб з’єднати кожну деталь цього щоденника, минуле, з фактами її розслідування, сьогоденням. Але деякі очевидні паралелі волали з-поміж рядків. Історія Хуана, попри всі провали та білі плями, давала чудову передісторію до вбивств, які залили кров’ю французьку столицю...

Одинадцята ранку. Набурмосений день досі тонув у тьмяному акваріумному світлі. Тим ліпше. Жанна повернулася до щоденника. Прогорнула кілька сторінок, на яких Роберж викладав деталі своєї поїздки до Гватемали. Тоді записи продовжувалися з того місця, де зупинилися, — жовтень 1982 року, місія Сан-Авґусто, Панахачель, Гватемала.

День трагедії.

Вранці 18 жовтня 1982 року Хуан зник. Його знайшли наступного дня в подертому одязі, у стані повної німоти. «Майже такому ж, як і на початку», — пише священник у розпачі.

Потім у напівзгорілому сараї знайшли поїдене тіло молодої індіанки. Убивця намагався замести сліди у вогні...

Канібалізм. Піроманія. П’єр Роберж анітрохи не сумнівався в тому, хто злочинець. Як і в тому, чим усе скінчиться: Хуана, який і тут зажив слави «диявольської дитини», швидко звинуватять. Арештують. Ув’язнять. Або стратять. Роберж не хотів такого фіналу. «Я знаю, що мені лишається робити», — писав він насамкінець 22 жовтня.

Єзуїт зізнався в убивстві та зв’язався з полковником Пеллеґріні, щоб той забрав хлопця з Атітлана. Певним чином це означало перемогу зла. Робержу не лише не вдалося зцілити Хуана, а й довелося доручити його кривавому кату. З очевидних причин: відтепер Хуану-Хоакіму був потрібен захист від правосуддя. Його кар’єра вбивці тільки починалася. А його прийомний батько в Аргентині міг забезпечити йому імунітет від закону.

План Робержа провалився. Ніхто йому не повірив. Його арешт відбувся за особливого збігу обставин: ладино мусили пригальмувати з релігійними переслідуваннями, інакше втратили б міжнародну підтримку. Священник опинився на волі. У відчаї він вирішив накласти на себе руки й забрати свої таємниці в могилу. Тим часом йому вдалось особисто передати Хуана Альфонсо Паліну.

Тепер Жанна зрозуміла: старим іспанцем у кабінеті Антуана Феро був адмірал-кат. «У моїй країні це дуже поширена практика. Усі так робили». Він мав на увазі всиновлення військовими дітей їхніх жертв.

Перед самогубством єзуїт хотів завершити свою сповідь. Упродовж тижнів і місяців, збираючи підказки, чоловік зрозумів загадку Хуанової долі.

Божевільну загадку.

24 жовтня 1982 року, Сан-Авґусто

Настав час мені завершити історію Хуана. Записати його таємницю чорним по білому. Я перечитав свої аргентинські нотатки і зрозумів, що був дуже наївним. Якщо зібрати докупи всі запитання про його життя, що накопичилися за цей час, вимальовується одна-єдина відповідь.

Звідки взялися жорстокість, кровожерливість, лють Хуана? Ця жага до людського м’яса? Ці ритуали, які він точно відтворює, ніби вже їх бачив? Цей дивний алфавіт, що нагадує якусь первісну мову?

Це не аутизм і не загадковий вірус. ЦЕ НАВЧАННЯ. Виховання, яке йому прищепили в джунглях. Культура, що походить не від прийомних батьків і не від мавп-ревунів.

У лісі Хуан натрапив не на вірус.

Він натрапив на якийсь народ.

Неможливо далі розвинути цю гіпотезу. Який клан міг прищепити йому такі традиції? Якесь примітивне плем’я? Ніхто ніколи не розповідав мені про інші народності в районі Кампо-Алеґре, окрім тоба, пілаґа та вічі. А вони вже давно ведуть таке саме життя, як і інші аргентинські селяни.

Тоді хто? ЩО? Чому я ніколи не чув про таких істот? Якщо вони існують, чому нікому з місцевих вони ніколи не траплялися? Одне безсумнівно: від самого прибуття до місії Хуан малює тих варварів. Ці чорні риски, схожі водночас на людські силуети та знаки таємної мови.

«Ліс кусає тебе» — ось у чім послання.

Ліс ховає дикий народ — напівлюдей, напівзвірів.

Певним чином я шкодую, що поїхав із Кампо-Алеґре й не можу вирушити на пошуки. Піти слідами Хуана до «lа Selva de las Almas». Але вже пізно. Для мене. Для Хуана.