Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 72)
З серпня 1981 року
Хуану набагато краще. Він набирає вагу. Його м’язи розвиваються. Він повернувся до прямоходіння. Homo viator, spe erectus. Ходити прямо людині допомагає надія.
11 серпня 1981 року
Отримав перші книжки із замовлених, серед них щоденник Ітара. Я використовую його методи, черпаю педагогічні вправи. Хуан досягає хороших результатів. Якби не проблема з мовленням, я сказав би, що в нього інтелект п’ятирічної дитини. Поки що.
Помітив учора ще одну деталь. Сидячи в глибині саду, Хуан розхитувався вперед-назад, як зазвичай. Я підійшов ближче: він співав. Мугикав якусь мелодію. Мені навіть здалося, що він вимовляв якісь слова. Чи повернуться до нього спогади про життя до лісу?
21 вересня 1981 року
Час минає. Успіхи численні. Хуан уперше поїв м’яса. Спочатку понюхав його. Потім лизнув. А тоді глитнув усе. Я підійшов, щоб похвалити його. Він підвів голову. Я злякався. Його погляд був одержимий. Ніби сп’янілий від смаку крові. Він ніби дивився на мене з глибин свого тваринного життя...
10 жовтня 1981 року
Тепер дієта Хуана включає в себе шматок м’яса на кожен прийом їжі. Йому так подобається. Правильно це чи ні, а я вбачаю в цьому спогад про людське виховання. В іншому його успіхи вражають, зокрема з дерев’яними літерами. Чи навчиться він колись писати?
Жанна була розчарована. У щоденнику Роберж просто описував прогрес дитини, яка зупинилася в розумовому розвитку через важке життя в лісі. Жінка знала, чим закінчиться цей процес. Хоакім став звичайним юнаком, але колишня дитина-вовк збережеться
Окрім цього, вона не знайшла нічого, що стосувалося б справжньої історії Хоакіма — коли його так назвали? Ні про його рідного батька — чи того, хто називав себе ним у кабінеті Антуана Феро. Ні про обставини, за яких його покинули в лісі.
Ні про його натуру вбивці...
Вона прогорнула ще кілька сторінок.
62
17 листопада 1981 року
Хуан малює! Креслить чорні риски, ікси, ігреки різних розмірів. Можливо, це якийсь алфавіт. Або дерева. Або чоловічки. Можливо, він намагається зобразити світ — мавпячий рід, — який оточував його останніми роками... Але дещо не збігається. Якщо ці фігурки символізують ревунів, то чому одна з них тримає
26 листопада 1981 року
Хуан знайшов краватку і носить її днями й ночами. Ніби щоб відмовитися від свого минулого та показати, що він справді належить до спільноти цивілізованих людей.
Проте йому досі не вдається впоратися з приборами. Коли настає час їсти, він накидається на свою тарілку, як вовк на овечку, і зиркає навколо, наче загнаний звір. Тепер він їсть тільки м’ясо. Ніяких фініків, насіння або чогось іншого.
29 листопада 1981 року
Сьогодні до мене приходив несподіваний гість. У момент, коли я вже відмовився від ідеї дізнатися про справжнє походження Хуана, прийшов чоловік, який підніс мені цю історію на блюдечку. І неабихто! Полковник Вінісіо Пеллеґріні на позивний «Ель Пума», один з очільників військової бази Кампо-Алеґре.
Зовнішність його цілком відповідає посаді. Стрижка «їжачком», рельєфне обличчя — тонкі в нього тільки підстрижені ножицями вуса та оправа окулярів. В усьому іншому це бик, який гучно розмовляє, багато сміється і справляє то дуже тепле, то просто-таки крижане враження.
В околицях він має сумну славу. Ель Пума організував тут моторошну операцію «El vuelo» — «Політ». Техніка полягає в тому, щоби приспати в’язнів, які більше не мають чого розповісти, і поскидати їх із вертольотів у вигини річки, щоб ті втопилися чи пішли на корм кайманам. Кажуть, зазвичай ці тварини не їдять людей. Ті завеликі для них. Пеллеґріні наказав, щоб жертв членували електропилкою і кидали шматки у воду. Потроху каймани приохотилися до людського м’яса. Тоді можна було знову викидати в’язнів непритомними...
Коли він прийшов, я подумав, що настав мій час. Але ні. Пеллеґріні хотів дізнатися про Хуана! Він розпитав мене про обставини, за яких його знайшли. Правда швидко випливла на поверхню: Хуан — із військової бази. Це син Уґо Ґарсії, офіцера, який помер три роки тому разом із дружиною в нещасному випадку, про який Пеллеґріні не схотів розповісти. Хуан — якого полковник називає Хоакімом — вижив і втік до джунглів.
Ель Пума не просив показати йому хлопця. Як і не пояснив своїх намірів стосовно нього. Але пообіцяв повернутися...
Тепер я намагаюся скласти загальну картину. Наприклад, силуети, які малює Хуан, він же Хоакім (я вирішив і далі звати хлопця Хуаном, щоб не збивати його з пантелику), — можливо, не мавпи-ревуни, а солдати з Кампо-Алеґре, професіональні кати. Але до чого тут ніж?
2 грудня 1981 року
Я провів іще одне розслідування. З кращими результатами. Коли знаєш, що шукаєш, знайти легше. У сільському генделику — куди інколи приходять напиватися солдати — я швидко заприязнився з одним капралом, який розповів мені таємницю фортеці. Уґо Ґарсія, знаний пияк, 1978 року сам убив свою дружину, а тоді перерізав собі горло. Їхній син Хоакім ледве встиг утекти. Йому було всього шість років... Отже, Хуану дев’ять. Другий факт: Естевес мав рацію, Хуану завжди велося не солодко.
Споївши офіцера, я витягнув із нього ще одну надзвичайну таємницю:
9 грудня 1981 року
Апетит Хуана безперестанку росте. Я намагаюся варіювати дієту, але він тепер їсть тільки м’ясо. Ще більше хвилює те, що його заскочили на кухні. Він позламував замки на холодильниках. І жер сире м’ясо. Коли йому спробували завадити, вишкірив зуби, наче дикий звір. Звідки в нього цей смак до крові?
Решту часу Хуан малює. Ті самі чорні фігурки. Той самий ніж. Якщо він зображає сцену вбивства своєї матері, чому персонажів так багато? Хуан більше не співає, але мені здається, що він от-от почне вимовляти склади.
17 грудня 1981 року
Хуан мене турбує. У міру того як стирається його тваринна поведінка, проступають риси його особистості. Його власний характер, який не можна звести до наслідків мавпячого виховання і який дуже мене непокоїть. Я кілька разів бачив, як він катує дрібних тваринок, ретельно дбаючи, щоб вони подовше протримались.
Також він поводиться по-справжньому агресивно з іншими сиротами, які бояться та уникають його. Він нападає на них, розставляє пастки. Вчора він поранив дівчинку, затягнувши її на край території сиротинця та штовхнувши у викопану ним яму. У її дно він повтикав заточені бамбукові стебла, і вони пошкодили малій стегно, а могли взагалі вбити. Навіщо він це робить? Схоже, довіру в нього маю тільки я. А ще...
У нього є інша небезпечна пристрасть. Хуана вабить вогонь. Він може годинами спостерігати за полум’ям. Кілька разів його ловили на іграх із сірниками. У цьому плані я теж боюся найгіршого...
Ці нахили крають мені серце. У своїй краватці й чорному піджаку Хуан схожий на маленького Чарлі Чапліна, у якого вселився демон. Я без упину молюся. «А для вас, хто Ймення Мойого боїться, — каже нам Усевишній, — зійде Сонце Правди та лікування в промінях»[71]...
26 грудня 1981 року
Знову приходив Пеллеґріні. Хоче забрати дитину. Каже, що знайшов для нього нових прийомних батьків. Швидше схоже, що він отримав відповідні накази. Той, хто хоче всиновити Хуана, має владу. Мабуть, військовий. А ще я відчуваю, хоч і не можу цього пояснити, що за всім цим ховається якась таємниця.
З січня 1982 року
Цього нового року Господь зробив мені дивовижний дарунок. Сьогодні вранці я знайшов Хуана в церкві біля вівтаря. Він співав. Не мугикав якийсь нерозбірливий мотив, як зазвичай, а по-справжньому співав. Зі словами! Це вперше я чую з його вуст членороздільну мову. Я впізнав пісню. Шлягер кількарічної давнини, якого я вчив дітей зі своєї місії ще в Брюсселі, — «Porque te vas» у виконанні англо-іспанської співачки на псевдонім Жанетт.
Де він вивчив цю пісню? Неважливо. Я впевнююсь у своєму переконанні — а з ним росте й надія, — що аутизм Хоакіма не є незворотним. Ліс просто заглушив його людські якості. Я маю тримати його біля себе. Продовжувати його навчати. Із Божим благословенням. «Але наступає година, і тепер вона є, коли вклонятись Отцеві не тут потрібно буде, а в дусі та в правді»[72].
17 січня 1982 року
Хуан заговорив. Зненацька. Без труднощів. Я знав. Я так і знав. Він володіє мовою.
25 січня 1982 року
Швидкий прогрес. Хуан не відчуває жодних проблем із мовленням — хоча й досі схильний затинатися. З його вуст злітають сформовані речення. Я веду з ним розмови. Він незвичайно користується мовою. Схоже, він не здатен говорити від першої особи. Замість ствердної відповіді повторює запитання. Інколи у відповідь вимовляє певні фрази. Часто це слова з «Porque te vas». Не розумію, що це означає.