Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 66)
— Другом. — Чоловік поклав руку на серце. — Справжнім другом.
— Як ви познайомились?
— Я потрапив у скруту. 1982 року хлопці з G2[62] знайшли в моїй майстерні барельєфи, запакували мене й кинули за ґрати. Вони б мене кокнули, якби Роберж не втрутився.
— Чому він це зробив?
— Бо ми були знайомі. Час від часу ходили на пиво. А ще він не міг дивитися, як проливають кров, хоч би чия вона була.
— Що він їм сказав?
— Що знахідки з храму перебувають під опікою єзуїтської археологічної місії. Тоді в районі Тікаля їх було кілька. Показав їм дозволи, щось таке. Сказав, що доручив мені артефакти, тому що боявся, що їх викрадуть з диспансеру. Військові не повірили жодному його слову, але Роберж натякнув, що не здасть їх, — вони залишили барельєфи собі. Усе відбулось як у тому французькому романі, де каторжник обкрадає священника, який потурбувався про нього...
— «Знедолені».
— Точно, «Знедолені».
— А потім?
— А потім ми стали нерозлучними.
— Ви пам’ятаєте дитину?
— Ще й як! І його чорну душу. Справжній диявол.
— Ви маєте на увазі, що хлопчик був аутистом?
Ансель плюнув між шин.
— Аутистом, ага, хрін там. Це був демон у плоті.
Повертаємося до старої доброї забобонної версії.
— Ніколи не дивився людям в очі, — повів далі злодюжка. — Справжній лицемір. Навіть Роберж йому не довіряв. Завжди боявся, що він скоїть щось жахливе. Ми інколи говорили про це. Він казав, що малого послав йому Господь. А я думаю інакше: цього виплодка підкинув йому диявол.
Контрабандист говорив дивним голосом. Упевненим, але надламаним, припорошеним, ніби іржавим.
— Роберж ніколи не розповідав його історії?
— Ні. — Ансель провів рукою по недоголеному підборіддю. — Але було дещо дивне...
— Що?
— Роберж боявся, що по хлопця прийдуть... Завжди був насторожі. Не розумію, хто хотів би забрати в нього таку потолоч...
Жанна не наважувалася дістати блокнот.
— Ви кажете про його диявольську природу. Наведіть, будь ласка, приклади.
Її співрозмовник стенув плечима — він так і не витягнув рук із кишень.
— Завжди сидів у своїй комірчині. Виходив лише ночами. Справжній вампір. Одного дня Роберж сказав мені, що малий бачить у темряві.
— Ви не пригадуєте, у нього були якісь проблеми з руками?
— Ще й як! Одного дня я був свідком його нападу. Він качався по землі. Ревів, наче ягуар. Раптом заповз під палі однієї халупи. Носився навкарачки, а руки перевертав в інший бік. Срана макака!
Перший конкретний факт, що поєднував минуле із сьогоденням. Прокляту дитину з 1982 року та нинішнього убивцю-канібала.
— Розкажіть мені про вбивство юної індіанки.
— Точної дати вже й не згадаю.
— Можна без дат.
— Та дівчина жила неподалік Санта-Катаріна-Палопо, на березі озера. Ніхто не знає, що саме сталося, але знайшли її по шматках. І пів тіла було з’їдено...
— П’єр Роберж розмовляв із вами про це вбивство?
— Ні. Я вже потім дізнався, що він одразу ж зізнався в ньому.
— А що особисто ви про це думаєте?
Ансель знову сплюнув. Довкола нього висіли на стінах та лежали на поличках металеві деталі, бампери, номерні знаки. Світло лампочки вкривало ці блискучі залізяки золотою плівкою — можна було б подумати, наче це дорогоцінні, унікальні предмети.
— Фігня. Роберж і мухи не вбив би.
— Чому тоді він зізнався?
— Покривав свого демона.
— Це Хоакім убив дівчину?
— Який Хоакім? Малого звали Хуан.
Жанна несвідомо переплутала імена. Попри цю розбіжність, вона знала —
— Хуан, — пробурмотіла вона, — вибачте. Звідки ви такі впевнені, що то був він?
— Він робив жахливі речі. Одного разу його спіймали в курятнику — він пив кров птахів. І жер їх живцем. Монстр.
Жанна підступала до вбивці. Вона фізично відчувала його близькість... Жінка швидко пригадала подальші події. Звільнення Робержа. Його самогубство. Одна деталь не давала їй спокою.
— Мені казали, що він убив себе вогнепальною зброєю. Де він її дістав?
Ансель розреготався.
— Ви не до кінця усвідомлюєте тогочасні обставини. Ішла війна, се-ньйо-рі-то. — Він виділив кожен склад в останньому слові, ніби наголошуючи на Жанниній наївності. — Роберж переховував у диспансері поранених партизанів. У його садку був закопаний цілий арсенал.
— Припустимо. Ви говорили з ним перед тим, як він укоротив собі віку?
— Ні. Але він залишив мені листа.
— Ви зберегли його?
— Ні. Він просив зайнятися його похороном. Більше ніхто не хотів брати це на себе. Єзуїт, який виніс собі мізки, — навіть тоді це бентежило людей. Він пояснив, як його слід поховати. Що написати на могилі.
— Епітафію?
— Ага, якусь фігню латиною. Вже й не пригадую.
— Де його поховали?
— На цвинтарі Сололи. Точніше, поруч. Місцеві не хотіли, щоб біля їхніх мерців лежав священник-самогубця. — Ансель перехрестився. — Це приносить нещастя.
— І це все?
— Ні. Він просив мене про дещо реально дивне.
— Що?
— Поховати з ним його щоденник. «Ключ до всього», як він сказав. Я повинен був покласти його йому під голову.
Жанна запитала не роздумуючи:
— За скільки ви його викопаєте?
— Chela, ти не зрозуміла. Я ж тобі сказав, блокнот поховали разом із ним.