Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 67)
— За скільки ви викопаєте священника?
Ансель завмер. Ніколас напружився.
— Мая такого не роблять.
Ніколас, схоже, вперше був згоден із карликом. Ансель тремтів від злості. Його права нога смикалася. Жанна злякалася, що він схопить мачете й розрубає їй голову. Але на його обличчі знову заграла усмішка. Це лице, здавалося, аж променилося хитрістю.
— Це коштуватиме тисячу доларів, neña[63]. Розкопувати могили — це мені знайомо.
— П’ятсот.
— Вісімсот.
— Шістсот.
— Сімсот. І твоя недобілосніжка поїде з нами. Мені потрібна буде допомога.
Жанна кинула запитальний погляд на Ніколаса. Той кліпнув на знак згоди. Не міг дозволити собі здутися перед Анселем. Суддя вивернула кишені. Триста доларів.
— Отримаєте решту, коли щоденник буде в мене.
— Заїдьте по мене опівночі.
— Дякую, — пробурмотіла Жанна. — Ви міцний горішок. Ансель знову засміявся. Попри всі очікування, у нього були блискучо-білі зуби.
— Ви знаєте, як тут розпізнають нефрит?
— Це зелений камінь, правильно?
— У цій місцевості багато зелених каменів. Берете ніж. Шкрябаєте камінчик. Якщо залишаються сліди, це не нефрит. Якщо лезо не залишає подряпин, це нефрит.
— На вас ніщо не залишить подряпин, еге ж?
— Як і на всьому, що тут є дорогоцінного.
Опинившись надворі, Жанна знову зиркнула на Ніколаса. Той виглядав розлюченим. І пригніченим. Вона зрозуміла сенс. Якщо вона хотіла, щоб водій брав участь у цій пригоді, це коштуватиме їй на сімсот доларів більше.
55
Дорогою назад Жанна знайшла банкомат — мабуть, єдиний у місті. Вона вставила свою картку «Visa» й спромоглася зняти еквівалентну п’ятистам доларам суму в кетсалях. Уже непогано. Вона порахувала, що після купівлі квитків на літак і перебування в «Інтерконтиненталі» на її рахунку більше нічого не залишилося. Треба було якнайшвидше зателефонувати в банк, щоб перевести кошти з ощадного рахунку — всі її відкладені три тисячі євро — на поточний... Знову-таки, жінка подумала, що ці витрати докладаються до її зникнення, дематеріалізації. Бідніючи, вона наближалася до власного єства.
Жанна забрала купюри. Поклала їх до сумки. Вирішила, що заплатить Ніколасу своїм годинником «Cartier» — колись він коштував їй дві тисячі євро. Їй не подобалася ця прикраса. Вона заплатила за неї сама, і годинник, висячи на зап’ясті, постійно нагадував, що, власне, ніхто ніколи не робив їй такого подарунка.
Жанна домовилася зустрітися з Ніколасом о 23:30. Не хотіла з ним вечеряти. Не хотіла розмовляти. Вона хотіла просто зосередитися, перш ніж утілити свою свіжу фантазію — викопати труп померлого двадцять п’ять років тому священника і вкрасти його поховальну «подушку» — особистий щоденник.
Вона нарешті прийняла душ. Із нього текла цівка ледь теплої води. Але активно розтерши все тіло, вона спромоглася зігрітися. Надворі кричали папуги. Здавалося, вони джерґочуть для Жанни, підспівують її омиванню.
Жінка поглянула на себе в дзеркало. Розсудила, що виглядає непогано. Дуже навіть непогано. До неї повернулися барви. Вона подумала про Джуліанну Мур. Про сцену з «Коротких історій», фільму Роберта Олтмена, у якій акторка стоїть із голим лобком, сварячись із чоловіком і сушачи спідницю феном. Тепер Жанна усвідомлювала, наскільки красивою була ця сцена, яка колись її шокувала. І наскільки красивою була вона сама. Сяйво її шкіри, рудий відтінок волосся — просто з імпресіоністських картин. Якби вона була знайома з Оґюстом Ренуаром... Її думки знову попливли. Кінець XIX століття. Абсент. Тома...
У пориві самовпевненості Жанна подумала, що могла б повернути його. З’їсти його з кісточками. Але вона його більше не хотіла. Новий поворот. Антуан Феро. Тепер вона забувала і його... Він залишився в Нікарагуа? Чи покинув розслідування й повернувся в Париж? Чи, може...
Жанна змусила себе перестати думати. Зачесалася. Намастила тіло кремом. Вдяглася. Уперше від самого ранку вона зігрілася — у цій крихітній ванній, заповненій парою і її власним теплом. Нудота минала. Їй було самотньо. Їй було страшно. Але, хоч як це дивно, Жанна почувалася не такою вразливою, як у Парижі. Ні мігрені. Ні панічних атак. А ще усвідомила, що більше не п’є «Еффексор». Вона наражалася на справжню небезпеку. І це в певному сенсі було добре.
Жанна спустилася до ресторану. Порожньо. Всілася на заскленій веранді, що виходила на озеро. Надворі нічого не було видно. Занадто яскраве освітлення в готелі все затьмарювало. Дерев’яні столи. Свічки, вставлені в чорні пляшки. Жовтавий тиньк на стінах. Досить-таки похмуро.
Жанна вибрала страву навмання — її назва означала буквально «фарширована по-чорному». Їй принесли порізане на шматки курча, що плавало в перченому соусі, набите цибулевими кільцями, вимоченими клаптями свинини та яєчними білками. З рисом. Жанна змусила себе щось проковтнути. Страва була пряна. Жирна. З гіркуватою ноткою землі й корінців. Один цей смак змусив її пригадати голос Вогника: «За маїсову людину!» Й апетит випарувався.
— Подобається?
Жанна підскочила. Поруч із нею стояв Ніколас.
— Намагаюся набратися сил.
— Ти ж знаєш, що ми зробимо цієї ночі? Знаєш, що це означає для індіанця?
Жанна знизала плечима. Майже роздратовано. Чоловік сприйняв цей жест за зневагу. Ладино був цього вечора в маянському настрої.
— Ти читала «Тентен і храм сонця»?
— Колись давно.
— Інки хочуть принести в жертву богам Тентена і його друзів. Але Тентен прочитав у газеті, що цього дня має бути затемнення. Він просить, щоб їх стратили в точний час і вдає, що звертається до сонця, а те різко зникає. Нажахані індіанці звільняють героїв.
— І що?
— В «Апокаліпсисі», недавньому фільмі, Мел Ґібсон знову порушує це питання. Ті самі наївні індіанці, нажахані сонячним затемненням...
Жанна схрестила руки на грудях і перейшла на «ти»:
— До чого ти ведеш?
— Усе це має реальне підґрунтя. Цей факт загубився в колоніальній історії, але про нього розповів один Гватемальський письменник, Авґусто Монтерросо. Його оповідання називається «Затемнення».
Жінка зітхнула. Вона зрозуміла, що не уникне цього.
— Воно про місіонера XVI століття, Бартоломе Аррасолу. Мая взяли його в полон і збираються стратити. Тоді чоловік пригадує, що має відбутися сонячне затемнення. Він трохи говорить місцевою мовою. Він погрожує індіанцям, що змусить сонце потемніти, якщо його не відпустять. Індіанці недовірливо спостерігають за ним. Скликають нараду. Місіонер, досі зв’язаний, спокійно чекає, поки його звільнять. Він упевнений у собі. У своїй вищості. У своїй культурі та пращурах. Через кілька годин його безживне тіло з вирваним серцем спочиває під чорним світилом, а індіанці повільно, невиразним тоном перераховують список усіх затемнень, які маянські астрономи передбачили на майбутні століття.
Тиша. У цій залі не було навіть жодного комара: всі вони полетіли деінде, в долини, шукати благодатного тепла тропіків.
— Не розумію, в чому мораль.
Ніколас нахилився до неї. Чорні очі. Вузьке біле обличчя. Лисий череп. Орлиний ніс і тонкі губи. Тепер Жанна впізнавала під західним нальотом індіанські риси. Це обличчя ніби висікли з вапняку, з якого будували піраміди його предки.
— Мораль, — сказав він шиплячим голосом, — у тому, що ви дарма приймаєте нас за дурнів. У VI столітті наші календарі були такі ж точні, як у вас зараз. Одного дня влада в нашій державі перейде до рук індіанців. Як у Болівії. А потім, трохи пізніше, вам доведеться відповісти перед нашими богами за свої злочини. У Пополь-Вух написано: «Наш народ ніколи не буде знищено. Його доля тріумфуватиме над чорними днями...»
Тож Ніколас був чистим мая. Попри прикид лижника і світлу шкіру. Попри його расистські міркування. Він злився на свій народ за те, що він підкорений, забобонний, пасивний. Він постійно кипів від гніву...
Раптом Жанні здалося, що сама ніч була індіанкою.
І тремтіла від глухої холодної злості.
Що Жанна знайде на її краю?
56
Кладовище Сололи розташовувалось у горішній частині містечка, високо над озером. Жанна ніколи не бачила такого місця. Усі могили були розфарбовані в яскраві кольори. Склепи нагадували пістряві кабінки для перевдягання, як на пляжах Довіля. У стінах стояли урни з кремованими тілами — такі самі барвисті плями, фарбовані квадратні плити, пластикові квіти. Справжній феєрверк.
Ансель, «нефритовий чоловік», ішов упевненою ходою, тримаючи перед собою величезний ліхтар та освітлюючи алейку його променем. На плечі він ніс лопату й заступ. Уже з того, як він їх тримав, у ньому можна було впізнати знавця ексгумацій та розкопок. За ним обачними кроками йшов Ніколас. Жанна вже віддала йому годинник.
— Це тут.
Вони дійшли до краю цвинтаря. Земля раптово закінчувалася прірвою. Залите місячним сяйвом озеро перед ними нагадувало величезну алюмінієву термоковдру. Поза тим над запаморочливим кратером, що дав життя світу мая, чували щільні тіні вулканів. Жанна зрозуміла, що її так захоплювало: це видовище містило в собі цілу вічність. Тут не було жодної брижі на озері, жодної соснової голочки, жодного подуву вітру, які змінилися б із незапам’ятних часів...
— Треба спуститися.
Скеля закінчувалася крутим урвищем. Унизу виднілася земля, вкрита сміттям, сухими деревами, непролазними чагарниками.
— Робержа поховали там? — запитала Жанна.