Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 68)
— Я ж вам казав: індіанці ніколи не дозволили б поховати його разом з їхніми.
Їй стало шкода отця Робержа, проклятого серед проклятих, святу людину, яка скінчила на звалищі. Жанна рефлекторно здійняла очі до зірок, яскравих, наче дірки від булавки на чорному небі. Трохи нижче праворуч, на рівні пагорба, сяяли інші зірки. Мерехтливі світлячки. Або ж смолоскипи поміж сосен і кипарисів.
— Що це?
— Хлопці з Сантьяґо-Атітлана, — відповів Ансель. — Цутухілі. Прийшли з іншого берега озера навертати панахачельських какчикелів.
— Навертати в що?
— У культ Машимона.
— Хто такий «Маа-ші-моо»? — поцікавилася Жанна, імітуючи вимову Анселя.
Злодюжка всміхнувся в темряві.
— Чорний бог. Чувак, натхнений Юдою, зрадником, який відправив Ісуса на хрест. На ньому їздять, як на віслюку, а довкола нього завжди крутиться з дюжину кралечок, і він весь час їх порає. Носить ковбойський капелюх і хустину на грудях та курить сигару. Під час Страсного тижня його носять вулицями разом із католицькими святими. Це наш покровитель родючості. Такий собі демон, що зринув із парової лазні. Сексуальна енергія, життєва сила, плодючість землі — ось про що його молять.
Жанна так само дивилася на вогні в лісі.
— А цієї ночі вони його вшановують?
— Кожної ночі, chiquita. Ахкуни — шамани — розводять багаття. Палять копал. Підливають «агуардьєнте»[64]. Підкидають тютюну. Від Машимона повністю залежать врожаї та народження в Сантьяґо-Атітлані. Його можна помітити навіть на барельєфах у церквах, між Богородицею і святим Петром. Ну, спускаємося чи як?
Команда рушила. Їм треба було обійти крайні могили та злізти схилом до звалища. Жанна, хоч і була в конверсах, викручувала ноги, продираючись через чагарники. Черпала сили в ірреальності моменту. Кварцове світло. Незворушне озеро. Вогні, розведені для Юди в ковбойському капелюсі...
Опинившись унизу, вони пройшли кладкою через канавку з мутною водою, а тоді ступили просто в нечистоти.
— Це трохи далі, ліворуч.
Вони переступали через огризки брудного паперу, порвані коробки, органічні відходи. Йшли по косій, крокуючи якомога ширше, так, ніби перетинали болото. Навколо сильно смерділо. Сміття. Гнилі фрукти. Падло...
— Майже прийшли.
Жанна стискала зуби. Колючки подерли їй джинси та щиколотки. Вони дійшли до трав’янистого виступу, захищеного кронами дерев, що росли нижче. Могила була там. Насправді — купа каменюк, захищених від сміття поясом бур’янів. Каміння було чорне й матове. Уламки лави.
Ансель видерся на горбочок, над яким нависав схил гори. Простягнув руку Жанні, і вона піднялася за ним. Ніколасу ніхто не допомагав, але за мить він уже стояв біля них. Хвилина мовчання. На краю цього кам’яного ложа стирчала плита з піщанику з написом:
PIERRE ROBERGE
b. MARCH, 18,1922, IN MONS, BELGIUM d. OCTOBER, 24,1982, IN PANAJACHEL, GUATEMALA
Чому англійською? Найважливішою була епітафія, висічена нижче:
ACHERONTA MOVEBO
Латинська сентенція щось нагадувала Жанні, але вона не могла її перекласти.
— Це латина, — виплюнув Ансель. — Це він попросив мене написати таке на його могилі.
— Що це означає?
— Гадки не маю. Якась цитата одного з ваших стародавніх поетів. Дуже стара. Уже й не пам’ятаю чия.
Злодюжка поклав свій ліхтар так, щоб той світив на могилу. Схопив першу каменюку, відкинув на метр чи два і вичавив крізь зуби:
— Ну, недобілосніжко, працювати будем?
Ніколас мовчки послухався. За кілька хвилин вони повністю розчистили насип. Ансель узяв лопату, Ніколас — заступ. Почали копати пліч-о-пліч. Але без жодного спільництва. Вони працювали так, ніби кожен був сам на світі. З їхніх ротів виривалася пара.
Минали хвилини. Яма глибшала, набуваючи обрисів тіла чи труни. Жанна підвела очі. Гладенька, без найменшого ґанджу, дзеркальна поверхня озера. Непозбувне відображення місяця в його центрі. Багаття, що палали над водою, відбитки вогнів, розведених в ім’я Машимона. Жінку знову охопило відчуття вічності. Але поверхня озера також нагадувала їй тонку плівку, яка от-от прорветься й випустить якесь жахіття.
— Madre de Dios![65]
Крик пролунав із могили. Двоє чоловіків притислися до земляної стінки, наче паралізовані тим, що побачили, піднявши кришку. Жанна не одразу роздивилася, що було в труні. Чи принаймні не усвідомила побаченого. Вона нахилилася й схопила ліхтар Анселя, націливши його на тіло. І захиталася. Ледве не впала в могилу, проте встояла.
Труп П’єра Робержа не розклався.
Жанна впізнавала лице з фотографії, тільки висхле та фосфоресцентно-зелене. Чоловіка і його священницьке вбрання — на ньому був римський комірець — вкрив тонкий пушок лишайника, захищаючи його від тліну. Єдине, що змінилося, — це висохле обличчя та порожні очниці, дві кругленькі чорні — чи радше темно-зелені — дірки розміром із м’ячик для гольфу.
Суддя взяла себе в руки, кличучи на допомогу розум і знання. Явище «природної нетлінності» траплялося набагато частіше, ніж можна було б подумати, і було абсолютно непоясненним. Часто, коли викопували труп кандидата на включення до сонму блаженних — якраз для того, щоб оцінити ступінь його розкладання, — знаходили добре збережене тіло. Тоді церковні власті оголошували, що мрець оповитий «запахом нетлінності» — і цей запах нібито не давав решткам зотліти. Якби П’єр Роберж був у списку, то його одразу канонізували б...
Як підтвердження цьому двоє гробарів стали на коліна й почали молитися. З їхніх вуст злітали хмарки пари. Жанні здавалося, ніби вона марить. Люмінесцентний труп, покручений від висихання, двоє мая, що бурмочуть свої літанії, вогні Машимона над їхніми головами...
— Ансель, — загорлала вона, щоб перебороти цей екстатичний стан, — щоденник!
Індіанець не відповів. Він молився, склавши руки на грудях. Ніколас був у такому ж трансі.
— Блядь, — крикнула Жанна, — хапайте щоденник!
Жоден не ворухнувся. Жінка стрибнула до могили.
Спершись на колінопреклонного Ніколаса, вона спробувала дотягтися до обличчя Робержа, спіткнулася й гепнулась у труну.
Під її вагою труп розбився, наче скляний. Шкіра збереглася — проте тіло було порожнистим. Черви зробили свою справу
Двоє мая досі молилися.
— Бля, бля, бля, — бурмотіла Жанна.
Нарешті вона спромоглася розвернутися, спершись спиною об стінку могили, і просунула руку під голову священника. Блокнот у шкіряній обкладинці лежав там, замотаний у целофан. Вона витягла руку — та була вкрита жуками, стоногами, блискучою слюдою. Жанна зігнулася й відштовхнулася п’ятками. Притискаючись спиною до землі, допомагаючи собі ліктями, вона видерлася на поверхню.
Вона вже збиралася йти, залишивши чоловіків читати свої молитви, коли Ансель немов згадав про неї.
— А моє бабло? — заволав він, що свідчило про різке повернення на землю.
Жанна покопалася в кишенях і кинула йому кетсалі. Останнє, що вона побачила, — це дощ із пожмаканих купюр, який лився на труп блискучими папірцями.
Тоді вона повернулася й побігла геть, притискаючи до грудей дорогоцінний трофей.
Як на п’ятницю, 13-те, з неї було достатньо.
57
Назад до готелю.
Жанна зачинила двері номера, спершись на них спиною. Лице досі пашіло від бігу: вона видерлася скелею, промчала через цвинтар, знайшла дорогу й понеслась. Мимо проїжджала рикша... Тепер був час усе очистити. Почати все спочатку. Ніч. Життя...
Душ. Ще менше води, ніж минулого разу. Жанна знову розтерла кінцівки так енергійно, що в жилах нарешті запульсувала кров. Натягнула футболку, кілька поло. Трусики. Спортивні штани. Усе, що знайшла в сумці... Але ніяк не могла відігрітися.
Враховуючи рівень готелю, тут і не йшлося про обслуговування номерів, але в кожній кімнаті був чайник і розчинна кава. Кави не хотілося, але Жанна ніколи не подорожувала без пакетиків зеленого чаю. Вона нагріла води. Чекаючи, поки закипить, стала перед подвійними дверима, що виходили на парк. Здригнулася, відчуваючи, як накочує спогад про події на кладовищі. Зелене обличчя. Розламаний скелет. Молитви мая...
Ці думки перервало клацання чайника.
Жанна заварила чаю. З виряченими очима. Із заціпенілими щелепами. Необережно зробила перший ковток і обпеклася. Нічого. Тепло. Вона хотіла, щоб тепло проникло всередину так чи інакше, поки не розморозить її кістки. Поки не розтопить її жах...
Жінка сіла на ліжку й подивилася на шкіряний блокнот, що лежав на тумбочці. Збиралася його взяти, коли її зупинила інша нагальність. Деталь, яку вона хотіла прояснити. Жанна взяла телефон і набрала номер Емманюеля Обюссона. Друга ночі тут. Дев’ята ранку в Парижі.
— Усе добре? — запитав він своїм теплим голосом, щойно впізнав її.
— Я за кордоном. Через те розслідування.
— Але в тебе все добре?
— Я послухала твоєї поради. Йду по слідах убивці.
— Тоді в цьому плані все гаразд.
Багаття цутухілів над головою. Укритий мохом труп Робержа. Рука, по лікоть занурена в тулуб мерця.