Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 65)

Водій згадав про цю деталь так, наче описував одне з див світу. Він знову став чистісіньким ладино, який мріє про білу шкіру й американську сучасність.

53

У своєму номері — кімнаті, обшитій деревом, наче корабельна каюта, вікна якої виходили на парк у вигляді джунглів, — Жанна перевірила автовідповідач і смс-ки. Їй залишили кілька повідомлень. Райшенбах, який просив її терміново зв’язатися з ним. Та інший виклик. Від того, від кого вона чекала найменше, — Тома.

Їй захотілося розреготатися. Тома, її велике кохання. Чоловік її життя. Партнер, заради якого вона була готова пожертвувати всім. Тома-позер. Брехун. Мудак. Мабуть, його шлюбні плани просувалися не так добре, як він очікував, раз він згадав свою стару добру Жанну... Вона прикинула неймовірну відстань, яка відділяла її від цього чоловіка, від цього періоду її життя. Не пригадувала навіть до ладу рис його обличчя. А якщо покопатися в пам’яті, зринали тільки його вади: егоїзм, лицемірство, боягузтво, скупість...

Зрештою, єдиний подарунок, який він колись їй зробив, — це, хоч і непрямо, нинішнє розслідування. Чи мала Жанна йому за це подякувати?

Вона витерла повідомлення, номер і спогад про цього чувака, тоді набрала Райшенбаха. У Парижі була друга ночі. Не страшно. Флік не спав. Жанна коротко переповіла новини, пропускаючи чимало фактів. У неї не було часу вдаватися в подробиці.

— Навіщо ти мені дзвонив? — запитала відразу по тому. — Маєш новини?

— Одна деталь. Люди Батіза топчуться на місці, а от я дещо знайшов. Мені не виходила з голови твоя історія з UPS. Якщо Неллі Баржак отримала посилку, пов’язану з убивствами, то чому б іншим теж її не отримати? Я пішов до Маріон Кантело й Франчески Терсії.

Жанна іронічно зауважила:

— А ти ризикуєш як на фліка, якого відсторонили.

— Маріон нічого не приходило. А от інша, Франческа, 6 квітня 2008 року отримала посилку «Fedex» на свою особисту адресу.

— Від Мансарени?

— Ні. З агрономічного інституту в Тукумані, що в Аргентині.

Неллі Баржак і Нікарагуа. Франческа Терсія і Аргентина. Два окремі біноми. Між якими обов’язково має існувати зв’язок.

— Ти визначив, хто відправник?

— Його ім’я було зазначено в накладній. Хорхе де Альмейда.

— Хто він? Агроном?

— Ні. Я подзвонив їм. Це було не так і просто. Я не розмовляю іспанською, але в моїй групі є бразилець, який трохи шварґоче...

— Окей. Що дізнався?

— В інституті діє лабораторія палеоантропологічних розкопок. Агроінженери позичають дослідникам землерийні машини, різне обладнання, я до кінця не зрозумів. Коротше, де Альмейда — палеоантрополог.

Жанні сяйнула блискуча думка.

— Скільки йому років?

— Не знаю. Десь тридцятка.

Франческа Терсія вивчала палеоантропологію в університеті Буенос-Айреса. Можливо, Франческа й Хорхе давно знайомі. Ще з універу. Жанна пригадала групове фото з УБА, яке вона поцупила з майстерні в Монтреї. На тій світлині хтось обвів маркером голову юнака з веселою фізіономією й написав згори: «Те quiero!» А якщо той закоханий був Хорхе де Альмейда власною персоною?

— Ти зміг поговорити з де Альмейдою?

— Не зміг би, навіть якби хотів. Він зник.

— Тобто?

— Під час експедиції. Я не зрозумів де.

— Окей. Можеш знайти мені його фото?

— Подивлюсь... Ти не хочеш сама подзвонити?

— Ти ж не захотів дати мені номер, коли я тебе про це просила. Тепер викручуйся. Я маю довести до кінця свою частину розслідування.

— Добре.

— Дякую тобі, Патріку. Ніщо не зобов’язувало тебе...

— Франсуа Тен був і моїм другом.

— Порий ще на ту посилку «Fedex». Дізнайся, що де Альмейда відправив Франчесці.

— Так і планувалося, товаришко.

— Розраховую на тебе, — підсумувала Жанна, а тоді поклала слухавку.

Вона йшла до ванної, коли задзвонив стаціонарний телефон в її номері. Ніколас. Він чекав її на рецепції. Була вже восьма вечора, а, як він стверджував, що пізніша година, то небезпечнішою ставала їхня поїздка.

54

Ансель жив у Панахачелі, на березі озера Атітлан. Це було трохи менше за Сололу місто, розташоване на пагорбі. Лабіринт крихітних будиночків із бетону та цегли під бляшаними дахами. Їм довелося залишити машину на в’їзді й найняти тук-тук — брязкітливу велорикшу, — яка могла проїхати найвужчими вуличками. Ніколас виглядав пригніченим через те, що мусив кинути «міцубісі» на парковці. Він дав кілька кетсалів якимось дітлахам, щоб ті наглянули за автівкою, але не схоже було, щоб він їм довіряв. Усе тут викликало в нього огиду й презирство.

Вони вирушили нагору слабко освітленими вулицями. Тут були всі атрибути тропічного міста. Анемічні лампочки. Плутанина дротів над головами. Кругленькі чорняві жінки, які стояли за глиняними дисками, перевертаючи тортильї регулярно, немов за годинником. Похмурі, зморщені чоловіки, що сиділи групками на призьбах будинків і плели змови, не розтуляючи рота. Не бракувало нічого, крім спеки. Цієї ночі було так холодно, що від кожної речі здіймалася хмарка пари. Місто диміло, наче вогке багаття...

Тук-тук їхав далі лабіринтом вулиць. На верхівці містечка він попрямував донизу новим маршрутом. Жанні здалося, що вона помітила далеко внизу поверхню озера. Рідке небо, чиї зірки були крихтами місячного сяйва...

Ніколас скреготів зубами. Його гидливий вираз обличчя затуляла серйозніша пелена — занепокоєння. Тепер вони їхали через «población». Нетрі. Бетон і цегла поступилися місцем шлакоблокам, пластиковим тентам, висушеній глині. Халупи притискалися одна до одної, щоб не розвалитися. Вулиці текли, несучи сміття, стічні води, собак, свиней, дітей. На витолочених подвір’ях виднілися розібрані двигуни, шини, наполовину вгрузлі в калюжі. Усе було червоним. Усе було кривавим. Живцем оббілований квартал. Організм, у якому вулиці були кишками, стічними жолобами вічного проносу...

Час від часу Ніколас наказував рикші пригальмувати, щоб запитати шлях у pobladores[56], як і стріха відповідали йому. Жанна не розуміла їх: акцент, ніч, холод — усе затуманювало її сприйняття. Зупинки тривали всього кілька секунд, але цього вистачало, щоб звідусіль вискакувала, ніби зграйка кажанів, ватага дітей, які простягали руки, чіплялися за їхній транспорт, просили подачки чи викрикували образи. Жанна починала заражатися страхом Ніколаса. Потім тук-тук рушав, відганяючи її побоювання. До наступної зупинки.

Нарешті вони приїхали. Ансель жив у збудованій з підручних матеріалів автомайстерні, подібній до всіх тих халабуд, які вони вже бачили. У глибині світилася гола лампочка, надаючи цій запаскудженій лавці лахмітника вигляду печери Алі-Баби. Жанна інакше уявляла собі барліг розкрадача маянських храмів.

Ніколас вийшов із рикші.

— Почекай на мене тут.

Він попрямував до майстерні. Жанна залишилася сама. Ні торговців. Ні шпани. Уже непогано. У світлі ліхтарів їй було видно на вулиці лише окремі моторошні деталі. Маленька дитина, яка тупцяла в калюжі чорної багнюки. Голодні пси з вимащеним латеритом черевом, що шукали якогось стерва. Підмостки з напівзамороженими м’ясними тушами, які залишили набратися душку. Жанна цокотіла зубами. Страх. Холод. Голод. Вона так і не купила собі светра.

Жінка злізла з рикші й наважилася ступити на поріг халупи. Ніколас говорив із низьким кремезним чоловіком, оберненим спиною до входу. Усе, що вона почула, був різкий і водночас хрипкий голос механіка, який казав:

— No me gustan los gringos...[57]

Хороший початок. Жанна вирішила вступити в гру, попри чинні сексистські правила:

— Y el dinero? Те gusta?[58]

Жанна посилила свій Гватемальський акцент. Ансель витримав паузу, тоді обернувся. У сяйві лампочки вималювався дуже чорнявий добродій, такий самий вшир, що й на зріст, одягнений у закаляний комбінезон і розтріпаний светр. Руки в кишенях. Ноги колесом, наче дві дужки.

Він мовчки підійшов до Жанни. Вона очікувала побачити старшого чоловіка, але цьому не було й п’ятдесяти років. Його обличчя було зжужмлене. Під смаглявою шкірою вгадувалися переламані кістки. Лице смугували шрами, більш-менш повертаючи його риси на місце. Єдиним прямим елементом був погляд. Розкосі індіанські очі, що пронизували Жанну, немов канцелярський ніж.

— Chela[59], мені достатньо продати шматочок статуї, щоб оплатити таку лялю, як ти.

Жанна збагряніла від образи. Ніколас підійшов, стискаючи кулаки. Ансель зненацька всміхнувся.

— Жартую, compañera[60]. — Він управно сплюнув, і слина приземлилася посеред купи шин. — Меа culpa[61].

Жанна ковтнула, збита з пантелику.

— Ну?

— Ну, скажи, що тебе цікавить. Я не можу опиратися таким бомбам, як ти.

Він послав їй цілунок рукою. Ніколас ступив іще один крок, але Жанна жестом зупинила його.

— Я шукаю інформацію про П’єра Робержа.

Ансель свиснув.

— Давня історія.

— Ким він вам був?