Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 64)

— Що... що сталося? — пробелькотіла Жанна.

— Ти знепритомніла, hijita[53].

— Перепрошую. Я всю ніч їхала за кермом.

Жанна сперлася на лікоть. Вона лежала, повністю простягнувшись, під пластиковим тентом. Відчувала прохолоду вогкої землі через куртку.

— Ковтни це, — сказала Росамарія, простягаючи їй склянку.

— Що це?

— Це атоле. Кукурудзяне борошно з водою, сіллю, цукром і молоком. Це для початку. Потім відведу тебе чогось поїсти...

— Ні... Я маю їхати.

— Куди?

— В Атітлан.

— Ну, привіт. І якого хріна ти там робитимеш?

Жанна насилу підвелася й сіла за одним зі столів, щоб випити мікстуру. Спочатку подумала, що тепер точно зблює. Але ні. Вона зосередилася на купках камінчиків та уламків кераміки, розкладених перед нею. І нарешті відчула, що їй краще.

— А я тобі скажу, що ти там робитимеш, — сказала Росамарія. — Ти зустрінешся з таким собі Анселем. Чистим індіанцем. Дуже мутний тип. Торгує артефактами доколумбової ери по всій країні. Організовує чорні розкопки на ще не досліджених археологами місцях у Петені[54].

Жанна підвела погляд. Мікстура діяла. Сіре світло, ями, пластикові тенти — тепер вона бачила все це інакше. Наче сама земля дихала новою силою.

— Навіщо мені зустрічатися з цим чоловіком?

— Він був дуже близький з Робержем. Не питай мене чому. Злодюжка та священник — незвичайна парочка... Але якщо хочеш по-справжньому детально дізнатися про цю історію, тобі до нього...

Жанна хотіла встати. Росамарія натисла їй на плече, щоб вона сиділа.

— У такому стані ти нікуди не поїдеш. І навіть не думай сідати за кермо. У тебе є машина?

Суддя кивнула.

— Позичу тобі мого водія, Ніколаса. Ладино. «Кахлано». У кожному разі, для того щоб наблизитися до такого чувака, як Ансель, тобі потрібен посередник.

Жанна ще раз отупіло кивнула. Вона почувалася змалілою. Вразливою. Жалюгідною... І водночас певним чином оновленою.

— Ладино, — прошепотіла вона, — це що таке?

Росамарія сплюнула на землю.

— Найгірше поріддя, яке коли-небудь носила земля. На 50 % індіанець, на 50 % іспанець, на 100 % покидьок. Ніколи не можна довіряти власній крові. Це вони, ладино, століттями пригноблюють індіанців. Це вони влаштовували найгірші репресії. Вони крали землі в селян... — Археологиня ще раз плюнула. — Злодії, ґвалтівники, вбивці!

Жанна врешті-решт усміхнулась.

— І такого водія ви мені пропонуєте?

Цієї миті з’явився високий кордубатий тип. За тридцятку, бліда шкіра, лиса макітра. Одягнений як студент зі Штатів. Кросівки «Puma». Лижна куртка кольору кави з молоком. Зелений светр із логотипом Гарвардського університету.

— Познайомся, це Ніколас. Він аж зі шкури пнеться, щоб виглядати як ґрінґо, але в душі це справжній кіче!

— Кіче?

— Це один з етносів, що проживають довкола озера. Найкрасивішого озера на світі, chiquita[55]! Мая живуть біля нього вже три тисячі років. Їх ніщо не змогло змінити. Ні єзуїти. Ні протестанти. Ні ладино з їхньою різаниною. — Росамарія підморгнула Жанні. — Якщо ти щось і знайдеш, то лише на дні цього кратера!

52

Жанна помилилася. Антиґуа розташовувалося не на височині. «Altas tierras» починалися далі. Набагато далі. Набагато вище. Набагато холодніше. Тепер вона трусилася в машині, обіцяючи собі купити в Атітлані светр, шаль, будь-що, щоб витримати ці полярні температури. Не очікувала на таке в тропіках.

Зіщулившись на пасажирському сидінні, вона споглядала краєвид. Схилами вулканів збігали смужки мішаного лісу, напівхвойного, напівлистяного, створюючи різкий контраст із патьоками чорної лави. Низько навислі хмари над ними парували, перетворюючись на туман. У них губилися верхівки вулканів, гір, лісів. Краєвид-мрійник, що витає в хмарах...

Жанна дивилася на індіанців, які йшли дорогою. У кожному селі люди носили різний одяг. Складне, тепле, кольорове плетіння, що вибухало в сірому повітрі, наче бутони квітів, іще мокрі від роси.

— Як, по-вашому, країна розвиватиметься з такими бевзями? Та вони досі живуть у Середньовіччі!

Жанна не слухала. Ніколас від самого початку не припиняв критикувати індіанців — відсталих, лицемірних, тупих, забобонних. Хай він і був кіче, перш за все він залишався ладино, ненависним і зневажливим, який думав про мая не краще, ніж про тарганів під каменюкою.

Облишити ці расистські промови його змушувала лише інша дорога його серцю тема — посередність решти мешканців Центральної Америки. Нікараґуанці застрягли в болоті. Костариканці не мали жодної культури. Панамці були «запроданцями» на зарплаті в Сполучених Штатів. І так далі.

Жанна шукала прихистку в сні. Розбудив її холод. Тремтячи, вона обернулася й покопирсалася в сумці на задньому сидінні. Знайшла трикотажне поло, яке дало б змогу протриматися до першого-ліпшого села, де можна було закупитися чимось теплим.

— Ви бачили цих селюків?

Ніколас показував на поденників, скупчених у відкритому кузові вантажівки, що їхала перед ними. На всіх було народне вбрання. Маленькі пістряві півники, вони із загробним виразом облич сиділи на купах яблук, бананів та інших фруктів.

— Знаєте, чого вони такі набурмосені?

— Їм холодно?

— Та ні. Це молоді подружжя. Вони везуть фрукти. Це обряд ініціації. Перед мандрівкою вони утримувалися від статевих зв’язків.

— Чому?

— Щоб їхня сексуальна енергія передалася фруктам і ті дозріли. Якщо по прибутті фрукти виявляться стиглими, значить, обряд минув успішно. Як вам, хіба не тупість?

Жанна не відповіла. Подумала, що з тривалістю її утримання вона могла б змусити дозріти цілий садок... Але її починало втомлювати зубоскальство водія. Він неначе відчув це. І додав спокійнішим тоном:

— В’їжджаємо в Сололу. Столицю департаменту.

Будинки з саману, бетону, шлакоблоків. Реклама. Сучасні бутики, які своєю пістрявістю, неоновими вивісками, непотребом у вітринах нагадували перекинутий смітник... Попри візуальний бруд, попри вологу сіру погоду, окремі деталі чітко вказували на тропіки. Особливо лавки з вуличною їжею, де працювали підлітки в дірявих светрах, — звідти здіймалися кільця темного диму й ширилися запахи деревного вугілля, пересмаженої олії та кукурудзи гриль, що уособлювали, у зменшеному масштабі, цей куточок світу...

— За кілька кілометрів побачимо озеро.

Одяг знову змінився. Тепер чоловіки носили вишиті бриджі, сорочки в стилі Дикого Заходу й ті самі білі ковбойські капелюхи з широкими крисами. Жінки були блакитні, рожеві, бузкові... Вони носили дрова на спині, дітей на грудях і шаль, обмотану довкола голови, — imago mundi, образ усесвіту.

— Ми на території кіче, — зауважив Ніколас зненацька лекторським тоном. — Самі кіче поділяються на кілька мовних спільнот — усі живуть на берегах озера: какчикелі, цутухілі, кіче... Ну, це складно.

Жанна ввернула запитання:

— Кіче — це ваш етнос, так?

Той не відповів. За поворотом на обрії з’явилось озеро. Абсолютно гладенька поверхня води здавалася шовковистою та сріблястою, як шерсть пантери чи ягуара. Але протилежний берег був так далеко, що зникав уві млі. Не видно було в тумані й трьох вулканів, які мали нависати над озером. Жанна була розчарована. Вона очікувала на дбайливо промальований пейзаж із листівки. Озеро, затиснуте в складках лісу й базальту. А побачила лише однотонний обшир, загублений у хмарах.

Тут панувала неспокійна атмосфера. Здавалося, тут працювало дві сили. Життя. Коріння маянського світу. З його туманами та легендами. Але й смерть. Деструкція та агонія. Жанна знала, що довкола цього кратера військові застосовували проти партизанів-індіанців найжорстокіші методи. Цей краєвид у стилі швейцарських озер був місцем справжнього геноциду.

Ніколас зупинив машину. Запропонував Жанні вийти. Тоді розкинув руки, стоячи лицем до озера.

— Центр маянського світу. Пуп землі та неба! Тут ти знайдеш усе, що шукаєш, juanita. Найтрадиційніші народи Гватемали. Найстародавніших маянських богів. А також містиків, автостоперів, гіпі, наркош... Атітлан — це наше Ґоа!

Жанна не розуміла цього раптового сплеску ентузіазму. Вона нічого не відповіла. Спадала ніч. А з нею й страх. Жанна все менше знала, де вона. І куди прямує. І навіть що саме шукає в цьому кратері...

Вони повернулися до машини. Проїхали вздовж буро-зелених схилів. Тоді знайшли захований у сосновому лісі готель. Дерев’яна будівля в стилі ранчо, повернена фасадом до озера. Справжня туристична цікавинка, але поки що вони не перестріли жодного приїжджого.

Ніколас зупинився перед ворітьми й обмінявся репліками через відкрите вікно зі смаглявим чоловіком років за сорок, схованим за широким капелюхом. Вони розмовляли так швидко і з таким акцентом, що Жанна не втямила ні слова. Вона здогадувалася, що цей ковбой був адміністратором або власником готелю.

Ніколас рушив далі лісовою дорогою в напрямку ранчо.

— Цей чоловік, — сказала Жанна, — був мая чи ладино?

— Juanita, — озвався Ніколас із ноткою захоплення в голосі, — ти не помітила його очей?

— А що з ними?

— Вони блакитні.