Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 63)

— Його син? Hay Dios mío! Ніколи в житті.

Росамарія Ібаньєс була схожа на бомжиху. Обличчя цієї жінки маянського походження було зморщене, як мавпяча срака. Заплутане волосся нагадувало кокосові волокна. Алкоголічні мішки під очима, приплюснутий ніс, пухкі губи. Далеко не королева краси. Вдягнена була в поношений анорак, завеликі джинси «Levis 501», червоні крокси, ніби поцуплені в якоїсь туристки.

Вона вперто трусила головою.

— Я добре знала Робержа. Він ніколи не збочував із прямої стежки. Про секс і не думав, як і про будь-які інші дурниці з жінками.

Її стислу, швидку іспанську насилу можна було розібрати. Жінка казала «муй б’є» замість «муй б’єн» та «сдіа» замість «буенос діас».

— А дитину ви знали?

— Хуана? Звісно.

Жанна подумки відзначила ім’я. Не «Хоакім», а «Хуан». То вона помилилася стосовно особи хлопчика?

— Який він був?

— Дуже вродливий.

— Скільки йому було років?

— Років дванадцять, мабуть.

— У нього були якісь проблеми з руками?

— Ні. Якого роду проблеми?

— Забудьте. Чому Роберж привіз його з собою до Гватемали?

— Хуан страждав на психічний розлад. Роберж не хотів залишати його в притулку в Формосі, що в Аргентині.

— Який розлад?

— Щось подібне до аутизму. Ми так і не дізнались остаточно.

— Він не був... одержимим?

Росамарія пирхнула, видавши своїми товстими губами звук пердіння. Дуже вишукано.

— Селянські дурощі! Аутизм завжди лякав людей. Цей синдром традиційно ототожнювали з одержимістю. Особливо тут, де в кожного в одній кишені живе Бог, а в другій — диявол.

Сидячи на великому блоку піщанику, Жанна робила нотатки в блокноті. Дві жінки всілися в куточку на місці розкопок. Воно нагадувало будівельний майданчик, тільки без будівництва. Суцільні ями. Купи каміння. Недобудовані шматки стін — насправді ж дуже давні, викопані з-під землі. Жовті сигнальні стрічки. Тачки. Лопати. Пластикові тенти, натягнуті в чотирьох кутках території, щоб захистити розкоп та його «скарби» від злив. Жанна перестала писати. У неї запаморочилося в голові. Голод. Утома. Може, й наслідки різниці в часі — досі...

— Усе добре? — запитала Росамарія, нахиляючись до неї, — її подих смердів ромом.

— Так.

— Хочеш кави? — запропонувала вона, переходячи на «ти».

— Ні, дякую.

Стоячи навпроти Жанни, археологиня вперла кулаки в боки.

— Це найкраща кава на світі.

Ева Аріас попереджала її: мая не жартували з предметами національної гордості.

— Гаразд.

— Іди за мною.

Вони обережно пройшли поміж пластикових стрічок, тентів, ям. Аж до польової лабораторії, де на дошках, покладених на козли, лежали купки камінчиків. Праворуч — плитка, кавомолка. Росамарія заметушилася.

Жанна сіла за один зі столів. Утома наростала в ній, ніби каналізаційні випари. Потужні, нудотні, задушливі. Вона почувалася все гірше.

Росамарія принесла каву. Запахло гірким духом паленої землі. Від думки про те, щоб випити це, Жаннин шлунок одразу підскочив до горла.

— Я покажу тобі фотографію, — сказала археологиня, копаючись у залізній шафі.

Тоді поклала перед Жанною попсований чорно-білий знімок, на якому можна було впізнати її, у трохи більш презентабельному вигляді, а також чоловіка років шістдесяти в просторій білій туніці в індіанському стилі. Ніщо не вказувало на його духовний сан, окрім золотого хрестика на шиї.

Жанна нахилилася й роздивилася світлину. Вона подумала була, що знімок зробили з занадто великою витримкою або він припав порохом, але насправді пил в’ївся в лице П’єра Робержа. Попелясте обличчя, як і волосся з бровами. Світлі, водянисті очі були єдиними водоймами в цій потрісканій, виснаженій пустелі. Жанна подумала про анахоретів, монахів-відлюдників, які жили в пустелі в перші століття християнства.

— У вас немає фотографій Хуана?

— Ні. Він не давав себе сфотографувати.

— Чому?

— Боявся. Хуан усього боявся. Ви знаєтеся на аутизмі?

— Трохи.

— Для такої дитини зовнішнього світу в найкращому разі не існує. В найгіршому — це загроза. Ніхто не мав права заходити в кімнату, де він спав. Кожна річ у ній мала своє чітко визначене місце.

— Роберж займався ним? Його вихованням?

— Це була його пристрасть. Він досягнув певних успіхів. Сподівався зробити з нього, так би мовити, нормальну дитину. Щоб хлопець міг навчатися.

Жанна досі дивилася на знімок.

— Ви були поруч, коли сталося вбивство?

— Ні. Я керувала розкопками в Сололі, одному з міст навколо озера. Роберж був у Панахачелі. Коли я почула про цю трагедію, то відразу приїхала.

— Що він сказав?

— Я не змогла з ним поговорити: його вже заарештували.

— Ви пам’ятаєте, за якими доказами його звинуватили?

— Доказів не було. Він сам здався поліції.

— Він зізнався в убивстві?

— Цілком і повністю. Всіма руками й ногами.

— Що сталося потім?

— Його звільнили. Бракувало доказів. Навіть тут, у Гватемалі, зізнання не завжди достатньо. Фліки здогадалися, що він патякає абищо.

Жанну дивувало, що поліцейські не задовольнилися зізнанням. У такій країні і в такі часи цієї заяви мало б вистачити, щоб закрити справу.

Росамарія прочитала Жаннині думки:

— Атітланські фліки були не з тих, хто став би мудрувати. В іншому випадку вони попросили б його підписати зізнання й стратили б його того самого дня. Але Роберж був бельгійцем. А за кілька місяців до того вже виникала проблема зі страченим британським священником. Думаю, столиця наказала їм облишити ґрінґо...

— Роберж продовжив жити своїм життям?

Археологиня тримала чашку двома руками. Її пальці ледь визирали з-за рукавів анорака.

Вона хрипко реготнула, оголивши щелепи, яким бракувало не одного зуба.

— No, mujer, по[52]... Ти реально нічого не знаєш про цю історію! Вийшовши з відділку, Роберж одразу повернувся до диспансеру й вистрелив собі в голову.

Жанна відчула біль у животі. Вогняна стріла, ввігнана по косій просто в черево. Ця новина. Нудота, яка нарешті входила в силу... У Жанни потемніло в очах, тоді чорнота, тоді...

Над нею схилилася Росамарія зі склянкою в руці. У ній була якась густа безколірна суміш.