Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 62)

50

З погляду архітектури Іґлесія і Конвенто де Нуестра Сеньйора де ла Мерсед була на півшляху між романським стилем та бароковою фантазією. У своїй основі це була міцна споруда з товстими стінами. На поверхні — мудрована, як весільний торт, будівля з виткими колонами, вохряною покрівлею, розписами на фасаді, в яких поєднувалися ренесансні янголята й маянські мотиви.

Жанна припаркувала авто на паперті. До неї підійшли індіанки з різним барахлом, прикрасами, брелоками. Кожна тримала на руках по немовляті. Жанна махнула їм на знак того, що її це не цікавить. Вона всміхалася. Вона була брудна, втомлена, розкуйовджена, але почувалася вродливою. Рішучою. Героїчною.

Жінка зайшла під портик та остаточно перейшла до «первинної» частини церкви. Стіни були завтовшки кілька метрів. Плити на підлозі — шорсткі, як скелі. Тут приміщення проявляло своє справжнє покликання — бій. У своїй першій версії церква була збудована як фортеця. Бастіон, що народився в джунглях для опору індіанцям, клімату, язичництву...

Під високим склепінням Жанна повернула праворуч — до монастиря. Ева Аріас казала, що тепер тут живе лише купка єзуїтів бельгійського походження, братів монастиря Святого Ігнатія.

У патіо споруда ставала ще суворішою та жорсткішою. Подвір’я було таке велике, що радше скидалося на античні амфітеатри. На тинькованих стінах проглядали цегляні рани. Склепінчасті крейдяні галереї. Шишкувата бруківка, між якою росли кущики трави. По центру — фонтан без води.

Якийсь індіанець штовхав тачку. Жанна покликала його та запитала, чи може поговорити з єзуїтом, з яким вона вже зв’язувалася по телефону дорогою, — братом Доміціаном. Мая зник. Вона почекала під склепіннями, насолоджуючись запахом каменю та плюща в прохолодному повітрі. Вона почувалася знесиленою, але водночас живою й легкою.

— Ми нічим не можемо вам допомогти.

Із косих тіней колон вийшов молодий чоловік. Пухкенький, у сорочці «Lacoste», з обрезклим лицем. Його біляве волосся та брови робили обличчя безвиразним. Загалом він нагадував білу свічку, яка розплавилась і потекла, утворивши фігурку людини.

Він вимовив те речення французькою, що заспокоювало. А от зміст сказаного — не дуже.

Жанна не стала падати духом:

— Ви навіть не знаєте, для чого я приїхала.

— По телефону ви сказали мені, що ви слідча суддя. Ми не маємо жодного стосунку до правосуддя. Особливо французького!

— Дайте мені пояснити.

— Не завдавайте собі клопотів. У нашій обителі мешкає всього кілька братів. Тут ми ведемо боротьбу власною зброєю. Заради фізичного здоров’я та духовного добробуту селян. Ми не маємо ані найменшого стосунку до будь-якої кримінальної справи.

— Але колись мали.

— То ось у чому річ.

Брат Доміціан із жалістю подивився на Жанну.

— Двадцять п’ять років минуло, а ви приїхали знову копатися в цій старій історії.

— Чому б ні?

— П’єр Роберж провів в Антиґуа заледве кілька годин. Він негайно вирушив у доручену йому місію. До сиротинця на березі Атітлану.

— Звідки він приїхав? Із Бельгії?

— Ні. З Аргентини. З Нордесте.

Перший зв’язок між Центральною Америкою та Аргентиною. Лист Нільса Аґосто, загублений у джунглях Нордесте. Може, Роберж підхопив там ту хворобу? Жанна вся пашіла. І вона не збиралася просто так облишити свою першу солідну зачіпку.

— Що ви про нього знаєте?

— Я не був свідком тих подій. Мені двадцять дев’ять років. Мені розповідали старші брати. Вони завжди шкодували, що прийняли його тут, у Гватемалі. Але наш орден невеликий. І ми не мали інших досвідчених кандидатів. Репресії в ті часи були жахливі. Ладино[51] вбивали священників, розумієте? А Роберж був надійною людиною. Тож ми не могли відмовитися від такого добровольця. Навіть якщо він викликався не з найкращих поривань.

— А з яких же?

— Казали, він від чогось утікав. У нього вже була погана репутація.

— Що ви називаєте «поганою репутацією»?

Єзуїт помахав своїми пухкенькими ручками.

— Чутки. Просто чутки.

— Які чутки?

Доміціан постійно дивився кудись убік, уникаючи Жанниного погляду.

— Які чутки?

— Говорили про якогось демона. Демона, який завжди був із ним.

— Він був одержимий?

— Ні. Це інше. Дитина... з ним була дитина.

— Сирота?

Єзуїт розпачливо зиркав у бік подвір’я. Здавалося, він сподівався на гостя, на бурю, аби тільки втекти звідти.

— То ви не розумієте? — раптом роздратувавшись, мовив він.

— Ви маєте на увазі, дитина була від нього?

Промовиста мовчанка монаха. Жанна на це не очікувала.

Але прийняла цю новину. І подумки наважилася на таку гіпотезу: чи може бути, що старим іспанцем у кабінеті Феро і був сам Роберж? Вона пригадала його голос: «У моїй країні це дуже поширена практика. Усі так робили». Пастор, що спить зі своїми прихожанками?

Окремі деталі збігалися: таємниця між батьком і сином, почуття покинутості в Хоакіма, дитина-катастрофа, небажане чадо, в якого розвинувся аутизм... Але інші аспекти не клеїлись: старий у Феро говорив з іспанським акцентом. Роберж був бельгійцем. Деформація, набута за роки життя в Латинській Америці? Ні. До того ж Робержу в ті часи, за словами Еви Аріас, уже було шістдесят років. Тобто сьогодні йому було б за дев’яносто.

Жанна вирішила почати з чистого аркуша:

— Це був хлопчик чи дівчинка? — запитала вона.

— Хлопчик.

— Ви знаєте його ім’я?

— Ні.

— Скільки йому було років?

— Точно не знаю. Трохи більше десяти, мабуть. Знову-таки, вони не залишилися в Антиґуа. Поїхали туди, де було по-справжньому гаряче. До речі, Роберж добре там попрацював. Слід це визнати. Він прийняв багатьох людей у місії. І протистояв військовим...

— Чому ви згадали про демона? Дитина була одержима?

— Слухайте. Я нічого не знаю. Багато чого говорили. Казали, що та дитина була виплодком зла. Наклалися й маянські повір’я. Найчастіше казали, що П’єр Роберж перебував під владою дитини. Убивство довело, що ці пересуди, можливо, були небезпідставні...

— Що сталося потім? Робержа засудили?

Єзуїт похитав головою на знак заперечення. Це була не відповідь на запитання, а повідомлення Жанні. Він більше не говоритиме. Комунікація обірвалася. Жанна не ворушилась.

— Якщо ви справді хочете дізнатися подробиці всієї цієї справи, — сказав ченець утомленим голосом, — є людина, яка в ті часи була там. Вона зможе розповісти вам про Робержа.

— «Вона»?

— Росамарія Ібаньєс. Археологиня. Дуже близька до Робержа.

— Де я можу її знайти?

— Тут. В Антиґуа. Вона проводить розкопки в районі кає Орієнте. Я намалюю вам план. Це недалеко.

Монах узяв у Жанни блокнот і фломастер, щасливий позбутися чужинки. Його блідий лоб блищав від поту.

— А про вбивство? — спробувала жінка ще раз. — Поїдену індіанку? Ви більше нічого не можете додати?

Доміціан віддав їй записник.

— Церква Сан-Педро. Росамарія Ібаньєс. Вона працює на руїнах монастиря, позаду будівлі.

51