Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 61)
Маршрут був простий: одна-єдина дорога. Панамериканське шосе, яке перетинає Центральну Америку з півночі на південь. Міфічний шлях, що бачив усі війни, всі революції цих маленьких, охоплених полум’ям країн. Це була не автомагістраль на чотири чи вісім смуг, а проста траса з білою лінією посередині. Стрічка, натягнута крізь джунглі, долини, гори, сільськогосподарські угіддя, міські нетрі, завжди вірна своїй меті — з’єднувати два американські континенти.
Ніч була темна. Жанна шкодувала, що не бачить краєвиду. Вулкани з їхніми задимленими кратерами. Озера з їхньою перламутровою поверхнею. Стіни джунглів із вузлами ліан... Замість усього цього вона не зводила очей з монотонної асфальтової нитки, вчепившись у кермо, мружачись від фар зустрічних авто.
Вона намагалася підбити підсумки розділу «Нікарагуа». Результат був слабеньким. А то й ніяким. Їй не вдалося запобігти вбивству Едуардо Мансарени — смерть Нільса Аґосто, ніяк не пов’язану з Хоакімом, вона навіть не рахувала. Про самого Хоакіма нічого не дізналася. Не знайшла Антуана Феро. У підсумку Жанна отримала лише одну нову зачіпку. Тінь зачіпки... Цю тему зараженої крові з Аргентини, у правдивості якої вона навіть не була впевнена. Як і в сліду, яким вона йшла тепер. Убивство з канібалізмом, скоєне священником 1982 року неподалік озера Атітлан...
Але Жанні подобалося це відчуття втечі. Вона забувалася. Танула. Розчинялася в цьому розслідуванні. Ідеальним унаочненням цього процесу був її банківський рахунок, який мусив витримати серйозний удар під час сплати за готель. У кордобах, доларах чи євро, сума була чималенька.
Жінка зосередилася на дорозі. Найдивовижнішим було життя, налипле обабіч траси СА1. Анархічне, складене з неймовірних магазинчиків, халуп із шин та руберойду, загиджених забігайлівок. Там продавали все підряд: гіпсових лебедів, садових гномів, хромовані бампери, гігантські гарбузи... Усе було позолочено електричним освітленням цих халабуд, схожих на маленькі ясла з пап’є-маше.
Також перед Жанниним поглядом пропливали іржаві вивіски, релігійні плакати — «JESUCRISTO SALVA TU ALMA!»[48], — рекламні білборди з купою карикатур на курчат і півнів. У нікараґуанців, схоже, була якась фіксація на курях. А головне, їй доводилося постійно обганяти, ухилятися, підрізати. Вантажівки. Пікапи. Легковушки. Мопеди. Вози. Усе це — на повній швидкості, у якомусь безповоротному пориві.
Північ. Кордон Сальвадору. Двісті кілометрів за чотири години. Непогано, якщо враховувати стан та завантаженість дороги. Настав час перейти до другого етапу. Залишити машину. Кинути ключі в поштову скриньку «Бюджета». Перейти кордон пішки. Знайти нове авто в Сальвадорі. Особливий атракціон «Центральна Америка», де не можна було винайняти один автомобіль на кілька країн.
Жанна вистояла першу чергу, на виїзді з Нікарагуа, та отримала печатку в паспорт. Тоді пішла до такого самого пропускного пункту з боку Сальвадору. Їй здавалося, наче вона йде на межі двох світів. Спалахи прожекторів вихоплювали з темряви навколишній хаос: припарковані вантажівки, забиті до краю автобуси, багнисті калюжі, заправку, лавки з тортильями, продавців сендвічів, поснулих «бекпекерів», самотніх міняйл, розгублених роботяг...
Ще одна черга. Ще одна печатка. Жанна знайшла агентство «Бюджет» — одну з багатьох будочок з опущеними ролетами. Постукала: її запевнили, що на неї чекатиме агент. Він і справді був на місці. Сонний. З хиткою ходою. Але, на її подив, усе пройшло як треба. Жанна підписала договір про оренду, вписала дані своїх прав, узяла ключі та заволоділа іншою автівкою. Новесенькою «тойотою RAV4».
Марк казав їй: «У Сальвадорі найкращі дороги в Центральній Америці». Такими вони й були... якщо, звісно, були завершені. Жанна проминала розкопи дантівських масштабів, де екскаватори піднімали шматки гір, перевертали їх, переміщали, і звідусіль тачками вивозили червону землю. Жанна проїжджала вздовж цих проваль тимчасовою дорогою, помічаючи привидів у дощовиках, майках чи з голим торсом, озброєних кирками, лопатами, кельнями, у масках та стьобаних рукавицях. Примар, чиї тіла волали в ніч про рабство з інших часів...
Більше вона за всю поїздку Сальвадором нічого не побачила. Ні Сан-Міґель. Ні Сан-Вісенте. Ні Сан-Сальвадор. Ні Санта-Ану... Мандрівка минула в апокаліптичному потопі. Постійні зливи, важкі, жирні, пекучі, затоплювали землю. У Жанни було враження, ніби вона кермує підводним човном, шукаючи шляху на поверхню. Думки втрачали стрункість. Вона думала про кров. Заражену кров «Plasma Inc»... Кров маянських жертвоприношень... Кров Нільса Аґосто, яка плямувала ніч... Багряні струмені, залізну рідину, густі потоки, що текли трасою й заливали канави...
Шоста ранку.
Кордон Гватемали. Та сама карусель, що й попереднього разу. Залишити машину. Перейти кордон пішки. Отримати печатки. Орендувати нове авто — знову «міцубісі», позашляховик... Жанна поміняла в якогось беззубого вусаня свої долари й кордоби на кетсалі — Гватемальську валюту. Їй залишалося ще 200 кілометрів до міста Гватемала, тоді ще 50 до Антиґуа, колишньої столиці країни. Саме там розташовувався монастир священника-вбивці.
Сонце не змусило довго на себе чекати. Коли Жанна знову вирушила в путь, його мідяний диск уже здійнявся над джунглями. Першим, що вона побачила у Гватемалі, був ліс, який парував. Підніжжя дерев ховалися в густому сріблястому тумані, що піднімався до середини стовбурів. Крони, кущі, рівнини розчинялися в цій млі, нагадуючи розмиті, червонуваті, димчасті пейзажі китайського живопису.
Була п’ятниця, 13 червня. Жанна сподівалася, що це не принесе їй нещастя... Тепер вона мандрувала в минуле. Тут жили мая, безтурботний корінний народ, чиє позачасове існування контрастувало з позашляховиком, який мчав трасою. Чоловіки носили пістряві болеро та білі ковбойські капелюхи. Жінки ходили босоніж. Кожна була вдягнена в традиційну вишиту туніку, віпіль, усіх кольорів веселки. Жанна колись читала про це вбрання: воно символізувало маянську космогонію. Усесвіт, населений незліченними богами, який працює циклічно, немов коліщатка годинника без циферблата й стрілок.
Жанна мимоволі пригальмувала. Щоб роздивитись їхні обличчя. Те, що вона побачила, принесло їй якусь неясну втіху. Ці люди не ходили землею, вони
Вона доїхала до Гватемали приблизно опівдні. З неба знову лило. Місто не приховувало слідів своєї історії. Як воїн пишається шрамами. Стихійна урбанізація. Безладне розростання агломерації внаслідок конвульсивних переселень, своєю чергою спричинених землетрусами, циклонами, незапам’ятними повенями... Набубнявіла, хаотична, струмениста столиця...
Жанна пірнула в це болото й спробувала зорієнтуватися. Марно. Годі було розібрати, падає багнюка з неба чи б’є з-під землі. Жінка без упину думала про фразу, яку Жорж Арно помістив на початку свого роману «Плата за страх». Одна з найсильніших відомих їй сентенцій: «Нехай у цій книжці не шукають географічної точності: це завжди пастка; наприклад, Гватемали не існує. Я знаю це, я там жив». Саме таке почуття панувало над нею цієї миті. Ні міста, ні країни. Тільки пекло. Така собі суміш людей, злиднів і бруду, з якої, можливо, щось колись і зродиться, але яка поки що перебувала в стані магми, органічної маси...
Жанна з полегшенням виїхала на дорогу в напрямку гір. Сама лише думка про висоту давала надію на такі речі, як «повітря», «очищення», «квінтесенція»... За кілька кілометрів краєвид кардинально змінився. Із болотистих рівнин, багнистих земель жінка потрапила в гірську атмосферу з її ялиновими лісами, далекими верхівками та благодатною прохолодою. Де-не-де траплялися також острівці тропічного галасу, ніби щоб нагадати, що це за місце...
О другій дня Жанна в’їхала до Антиґуа. Місто Гватемала було пеклом. Антиґуа було «раєм зеленим, коханням дитячим»[49]. Збережене місто, яке в XVII столітті було столицею всієї Центральної Америки. Тут час ніби відмотали на два-три століття назад. Жодної сучасної будівлі. Жодної багатоповерхівки. Бруковані вулиці, де машин їздило як кіт наплакав, і то зі швидкістю слимака. І церкви. Повсюди. Всіх можливих стилів, всіх епох. Білі, жовті та червоні, барокові й неокласичні, з прямими лініями, як асьєнди[50], чи, навпаки, з візерунками, наче декорації до мексиканської оперети.
Небо низько нависало над містом, так само налите дощем. Антиґуа здавалося потонулим через темну димку навколишніх вулканів. Ця похмура погода не в’язалася з сонячною архітектурою церков і пофарбованими в синій, рожевий чи бузковий колір стінами будинків. Вулиці ж були такі прямі, що нагадували блокфлейти, які грають мелодії квітів і кольорів.
Жанна виїхала на площу Майор.
Дерева, розсаджені в шаховому порядку, склепінчасті галереї з усіх чотирьох боків, візерунчасті ковані ґрати на кожному вікні — здавалося, з одного з цих балконів, із яких спадали троянди та квітучий олеандр, от-от зіскочить Зорро. Жанна кинула погляд на план міста й зрозуміла систему. «Авенідас», проспекти, перетинали місто з півночі на південь, а вулиці — «каєс» — смугували його зі сходу на захід... Жінка легко знайшла потрібну їй церкву — Іґлесія і Конвенто де Нуестра Сеньйора де ла Мерсед. Саме в цьому монастирі мешкав колись П’єр Роберж, священник бельгійського походження, — цю інформацію надала їй Ева Аріас, — який з апетитом зжував шістнадцятилітню індіанку.