Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 60)
— Він сказав, хто це?
— Прямо — ні. Лише розповів довіреній особі про двох людей. Батька і сина.
Ева Аріас повела далі:
— Він також говорив про колосально важливі для людства дослідження. Якесь божевілля... У всякому разі, нам точно відомо одне: вбивця чи вбивці Едуардо Мансарени не мають нічого спільного із сьогоднішніми фанатиками. — Жанна мовчала. Це було очевидно. — Ходімо, я приготувала тамале.
Вони всілися на веранді поміж садових пальм і пташиних криків. Жанну здивувала невелика кількість комарів. Вона вже помітила це напередодні. Поки що це був єдиний приємний сюрприз від країни...
Ева Аріас виклала на столику тортильї, авокадо, овочеві банани, сметану і славнозвісні тамале. Жанна знала цю страву: варене м’ясо загортали в пальмове листя з кукурудзою, помідорами та рисом.
— Пригощайтесь.
Жанна послухалась, накладаючи наїдків собі на тарілку, їй хотілося відсвяткувати той простий факт, що вона жива. За дві години до того їй погрожували вбивці. Тепер вона з апетитом глитала коржики. Події, настрої змінювалися надто швидко.
— Ось що я хотіла вам розповісти, — заговорила Ева Аріас. — Екстремісти, які вбили Нільса Аґосто, вочевидь, із Гватемали. Мая. А в мая складні стосунки з кров’ю. Часто кажуть, що вони були мирними, протиставляючи їх ацтекам, прихильникам людських жертвоприношень. Але мая також убивали людей. Вони виривали їхні серця як дар сонцю, проливали їхню кров, щоби втамувати спрагу землі. Ще вони практикували самопожертвування. Кожен мусив принести богам у жертву власну кров шляхом різних, більш чи менш болючих, ритуалів. Страждання було каналом комунікації з богами.
— Як це пов’язано з тим, що сталося сьогодні?
— Ніяк. От тільки мая не люблять переливань крові. Особливо коли вони робляться в промислових масштабах. Це профанація священного акту.
— А ці слова, які вимовляв убивця, — дерев’яна людина, глиняна людина, маїсова людина?..
— Відсилка до священної книги мая, Пополь-Вух.
Ці склади пробудили в Жанні інший спогад, анітрохи не пов’язаний із темою. «Popol Vuh» — так називалася німецька група, яку слухала її мати наприкінці сімдесятих, поруч із «Сап», «Tangerine Dream», Клаусом Шульце... Вона й досі пригадувала цю пливку, повну синтезаторів музику, яка інколи звертала в бік перкусійного шаленства...
Жанна спробувала повернутися до культури мая та випробувати свої знання:
— Це кодекс?[47]
— Ні-ні. Ви плутаєте епохи. Кодекси — це паперові стрічки з кори, на яких скриптор малював сценки та символи. Рідкісні зразки, що дійшли до наших днів, датовані приблизно XII століттям. Пополь-Вух — це рукописна книга. Створена, вочевидь, на світанку іспанського завоювання. Написана мовою кіче, але записана латинською абеткою. Один священник-домініканець знайшов її на початку XVIII століття.
— Про що в ній ідеться?
— Про історію світу. Про створення людини. Спочатку боги виліпили чоловіка з глини, але він був м’яким і слабким та не міг рухатися. Тоді вони створили дерев’яних чоловіків та очеретяних жінок. Вони розмовляли як люди, але не мали душі. Боги знову знищили ці статуетки та створили чотирьох чоловіків і чотирьох жінок із маїсу. Зробили їм кров із води. Ці створіння були ідеальні. Занадто ідеальні. Мудрість робила їх небезпечними. Тоді Серце неба дмухнув їм парою в очі, і їхня мудрість поменшала. Маїсова людина стала пращуром мая.
— Це не пояснює, чому вбивця згадував цих персонажів.
— Тому що завезти сюди погану кров означає наразитися на ризик спричинити регрес. Для мая дерев’яні люди, які вижили, — це мавпи. Ці фанатики не можуть дати Аґосто та Мансарені бруднити маїсових людей. Але, знову-таки, це все безглуздо. Адже нікараґуанці не мая.
— Думаю, Мансарена та Аґосто повідкривали центри у Гватемалі.
— Ваша правда.
Жанна задумалась. Усе це віддаляло її від Хоакіма та його мотиву. Жінка не вірила, що він знищував жертв зі свого списку в ім’я якоїсь там расової чистоти.
— Мені говорили про заражену кров. Тобто по-справжньому. Кров, яку «Plasma Іпс» завезла з північного сходу Аргентини. Що ви про це думаєте?
— Я в це не вірю. «Plasma Іпс» — це солідний бізнес, який продає товар у Штати. Якби проблема була, Мансарена негайно відреагував би.
На знак того, що ця тема закрита, Ева Аріас скрутила собі тортилью та вмочила її в сметану. Жанна була вже на третьому тамале. Мусила пригальмувати. Інакше після вечері піде й усе виблює...
— А ви, Жанно Коровська? Що на цій каторзі робите ви?
У Жанни був набитий рот. Вона не відповіла одразу — це дозволяло підшукати презентабельну версію подій.
— Знаєте, — повела далі Ева Аріас, — у Парижі працює вповноважений офіцер у справах Центральної Америки. Мій друг. Ми разом учились. Я подзвонила йому. Він був у курсі вашого розслідування. І коли я кажу «вашого», це проста ввічливість. Бо мій друг не знав вашого імені й, вочевидь, справу доручили не вам.
Жанна вирішила не доїдати свого тамале. Краще було викласти всі карти на стіл:
— Я не маю жодних офіційних повноважень у цій справі, це правда. Але суддя, який її вів, про якого я вам говорила, був моїм другом. Я мушу довести розслідування до кінця в пам’ять про нього.
— Він був вашим хлопцем?
— У мене немає хлопця.
— Я так і думала.
— Що ви маєте на увазі?
Жаннине обличчя вже почервоніло. Ніби Ева Аріас згадала про її потаємне каліцтво.
— Жанно, не сприйміть мої слова за образу, але очевидно, що в Парижі вас нічого не тримає. Що ви взялися за це розслідування, вирушили в цю поїздку якраз для того, щоб забути Париж і вашу самотність.
— Думаю, розмова звернула кудись не туди. — Француженка встала й різко підвищила тон: — А ще я думаю, що це не ваші справи!
Велетка всміхнулася. Важкою, серйозною усмішкою — але також поблажливою:
— Не будьте такою індіанкою. Індіанці дуже образливі.
— Нам більше немає про що говорити.
Ева Аріас узяла авокадо й одним рухом розрізала його.
— А я маю що вам сказати. Нікараґуанці мають дуже догідливу вдачу. Один із журналістів, з яким я зв’язувалася через вашу канібальську справу, передзвонив мені сьогодні вдень. Він нічого не знайшов у своїх архівах, але зателефонував колегам у сусідніх країнах: Гондурасі, Гватемалі, Сальвадорі...
Жанна зблідла.
— Він щось знайшов?
— Гватемала. 1982 рік. Убивство молодої індіанки. З підтвердженими ознаками людоїдства. Це сталося в районі Атітлану. Знаєте? Начебто найкрасивіше озеро на світі... Та сама індіанська хвалькуватість.
1982-й. Саме цей рік цікавив Едуардо Мансарену. Хоакіму тоді було, мабуть, років десять. Його перше вбивство? Але чому у Гватемалі?
— Що ви знаєте про цю справу?
— Небагато. У ті часи вбивство залишилося непоміченим. Бачте, у Гватемалі ситуація була навіть гіршою, ніж у Нікарагуа. У вісімдесятих там спалювали індіанців живцем та виколювали їм очі, просто щоб навчити їх життя. Тож пожерта дівчина... Якщо поїдете туди, то нічого не знайдете. Ні архівів. Ні свідчень. Нічого. Але я знаю, що ви все одно поїдете...
Жанна схопила сумку. Буркнула вже спокійнішим голосом:
— У кожному разі, дякую за наводку.
— Сюрпризи ще не закінчились.
Жінка зупинилася на порозі веранди. Ніч за її спиною повнилася криками та шарудінням листя.
— У плані?
— Той мій журналіст каже, що поліції вдалося знайти вбивцю-канібала.
— Що?
Ева Аріас мовчала, витримуючи інтригу. Жанні здавалося, ніби її серце б’ється в усьому тілі. У грудях. У горлі. У скронях.
— Хто це був?
— Один священник.
49
Одного дня в Перу якийсь фотограф-репортер сказав їй: «Коли за кордоном у тебе виникає проблема, останнє, що спадає на думку, — це зв’язатися з посольством. Але це завжди найкраща ідея».
Жанна пригадала цю пораду. Орендувати авто о восьмій вечора в Манагуа — місія неможлива. Але не з допомогою аташе з питань культури при французькому посольстві, такого собі Марка, на якого Жанна натрапила, зателефонувавши за наданим Міністерством зовнішніх справ номером. Він знав директора агентства «Бюджет», міг подзвонити й попросити його відчинити контору. Марк міг усе.
Жанна не знала, як висловити свою вдячність цьому молодому чоловікові, який не поставив жодного запитання. Тепер вона їхала на північний захід країни за кермом «міцубісі лансера». Мандрівка обіцяла бути довгою. Їй треба було проїхати через усе Нікарагуа, потім Сальвадор, перш ніж нарешті опинитись у Гватемалі. Загалом понад тисячу кілометрів...