Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 59)

А індіанка була цього вечора в ударі:

— Торгівля кров’ю в Латинській Америці завжди є синонімом експлуатації та злиднів. Бідні країни мають лише дві речі на продаж: дочок і кров. Бразильські лабораторії, які платять донорам, щороку фіксують зростання надходжень перед карнавалом у Ріо. Бразильці продають кров, щоб заплатити за костюм...

Жаннина увага слабшала. До неї ударами батога поверталися спогади про жорстоку сцену, яка щойно розгорталася в неї на очах. Гейзери крові. Горлання вбивць. «Hija de puta!» Ці спалахи діяли на неї як електрошок, і жінка досі тремтіла від них.

— A «Plasma Іпс», — підсумувала Аріас, — експортує свої запаси до США, що анітрохи не покращує ситуацію. Це приблизно рівнозначно угоді з дияволом.

Жанна підвела погляд. Останнє речення дещо їй нагадало:

— На Нільса Аґосто напали фанатики-праворадикали. Як думаєте, це ті самі, що й сьогодні?

Ева проігнорувала запитання:

— Розкажіть мені про людей, що на вас напали. У них були татуювання?

— Принаймні в одного з них. Того, що тримав мене на відстані.

— Що за тату?

— Змія. На руці.

— Це банди. «Мари». Це їхній знак.

Жанна знала це слово. Мари були бандами з жорстокими й кривавими методами, що виникли в Центральній Америці наприкінці громадянських воєн. Найвідомішими були сальвадорські мари: мара 18 та мара Сальватруча. Банди вели безжальну війну. Різні їхні члени самовиражалися через татуювання, стиль одягу, особливі жести.

— Я думала, що мари переважно базуються в Сальвадорі.

— У Гватемалі теж. А тепер і в нас.

Жанна пригадала одну історію. Якось у Сальвадорі держава вирішила закинути гігантські сіті. Поліція арештувала близько ста тисяч молодих людей з тату, але залишила під вартою лише... 5 %. Було допущено безліч промахів. До в’язниці помилково посадили глухонімих, які користувалися жестовою мовою.

— Татуювання має для них велике значення, — вела далі Ева Аріас. — Це своєрідна мова символів.

— Що означає змія?

— Гадки не маю. Кажуть, що кожному тату відповідає вбивство. Або тюремний строк. Про це мало відомо. Деякі тату позначають статус. Як у Росії чи Японії.

— Як це пов’язано з кров’ю?

— Деякі банди з Гватемали вірять у чистоту нашої раси. Що просто сміховинно. Населення Центральної Америки вже чотири століття складається з суміші індіанської та іспанської крові.

— Але ви знаєте ці праворадикальні банди?

— Часто це колишні військові з елітних підрозділів, яких мексиканські картелі наймають для перевезення наркотиків між двох американських континентів. Не сказати, щоб це були чисті душі. І при цьому вони одержимі расою, корінням народів. Справжні нацисти.

Жанна підвелася й стала біля судді. Від велетки ширилася приємна свіжість. Ніби від мармурових статуй у Римі, які, здається, зберігають холод віків навіть під сонячними променями.

— Коли вбивця штрикав Аґосто ножем, — сказала Жанна, — то промовляв незрозумілі фрази.

— Які фрази?

— Він говорив про глиняну людину. Дерев’яну людину. Маїсову людину. Схоже, він накидався на жертву в ім’я цих людей. Це вам про щось говорить?

Суддя розчавила баночку. Кинула її до смітника. У парку фліки натягували жовті стрічки з написом: «PRECAUClON»[45]. Їхні рухи виглядали виснаженими. Кольори форми — вицвілими. Вони зливалися зі злочинністю, з пилюкою, з утомою.

— Звичайно, — нарешті відповіла Ева. — Усе це через мая.

— Чому?

— Їдьте до відділку, підпишіть свідчення. Я заїду за вами через годину.

— Куди ми поїдемо?

— До мене. Повечеряємо, як дві подружки.

48

Вілла Еви Аріас була схожа на оселю Едуардо Мансарени. Тільки скромніша. Тут було те саме нагромадження терас і веранд, які змішувались із садом і відкривали будинок до листя, пекучого повітря, повної комарів ночі... Ще однією відмінністю було те, що хата кишіла дітьми. Жанні представили їх: Летисія, дев’ять років, Антон, сім років, Мануела, тринадцять років, Мінор, чотири роки... Ева повела ватагу на кухню, пообіцявши повернутися за кілька хвилин.

Стоячи у вітальні, Жанна розглядала фотографії, виставлені на бамбуковому комоді. Ева Аріас посеред джунглів, у польовій формі з пістолетом-кулеметом у руці. Ева Аріас, так само у військовому строї, обіймається з іншим партизаном у стилі Че Ґевари. Ева Аріас отримує диплом судді...

Жанна заздрила такому життю, що минало під знаком любові та революції. Ева була справжньою партизанкою, яка боролась і за рідну країну, і за свою жіночу долю. Усе це зігрівало Жанні душу. Не кажучи вже про дитячий галас за кілька метрів від неї. Після пекла палати № 34 вона опинилася в раю...

А головне, вона була жива. Вона знову уникла найгіршого. Ці регулярні зустрічі зі смертю мали свої переваги. Вони надавали кожній секунді блиску. Посилювали смак кожної хвилини. Жанна відчувала в жилах благодатний потік. Кожне відчуття здавалось їй дивовижним. Неоціненним.

— Хотіла б я вам сказати, що то були хороші часи. Але я не така вже й упевнена в цьому...

Ева Аріас повернулася до вітальні. Жанна тримала фото, на якому індіанка сиділа на танку, тріумфально піднявши руки.

— І все ж революція, любов...

— Ви не бачили, що було до того. Диктатура. Репресії. Насильство. Нікому не побажаєш жити під ярмом Сомоси. Я, наприклад, втратила всю свою сім’ю.

Жанна поставила рамку на місце.

— А що сталося із Сомосою?

— Він утік до Параґваю 1978 року. Дружив з їхнім президентом, Альфредо Стресснером. Той захищав його від наших замахів. Не до кінця. У якомусь сенсі його кінець був мало не кумедним.

— Чому кумедним?

— У Сомоси був недолік — я маю на увазі, серед інших: він упадав за жінками. Коли він почав заливати до дружини Стресснера, президент цього не оцінив. Він відкрив кордони сандиністам, а ті вбили Сомосу гранатометами. Як у вас кажуть, «шерше ля фам»[46].

Жанна взяла іншу світлину — Ева та її «Че» у весільному вбранні.

— Мій чоловік, Альберто. Помер два роки тому. Рак.

— Мої співчуття.

— У часи революції ми вважали себе безсмертними, непереможними. Потім на нас чекало жорстке приземлення. Політика, хвороби, корупція — нас наздогнали всі вади людської натури...

— Схоже, ви... дуже сильно любили одне одного.

— Так. Але Альберто любив революцію й політику ще більше. Він був героєм — у найжорсткішому сенсі цього слова.

— Що ви маєте на увазі під «найжорсткішим»?

— Ви не читали «Мемуарів» Генрі Кіссінджера?

— Ні.

— Коли він говорить про свого в’єтнамського візаві, Ле Дик Тхо, з яким він намагався вести мирні перемовини, то каже: «Ле Дик Тхо був із героїв. Що нам важко осягнути, то це те, що такими героями часто рухає маніякальна воля. Вони рідко бувають приємними людьми: їхня непорушність прирікає їх на фанатизм і вони не розвивають у собі рис, потрібних для мирних перемовин». Альберто був такою людиною.

Ева виголосила цитату англійською, а договорила іспанською. Тоді повернулася до розслідування, не дбаючи про те, щоб згладити крутий поворот:

— Ми знайшли охоронців і слуг Мансарени.

— Вони щось знають?

— Ні. Коли сталося вбивство, їх уже не було на місці.

— Маєте дату?

— Судячи з усього, позавчора.

— Чому вони втекли?

— Вони не втекли. Мансарена наказав їм піти. Він чекав на важливого гостя. Таємний візит.