Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 58)
Жанна здогадувалась як. Гіпотеза Фройда була міфом. Едіпів комплекс — жадання матері, вбивство батька — завжди існував у глибині людської душі. Одного разу, можливо, одного-єдиного разу людина перетнула цю межу, а потім розкаялась. Ці докори сумління й витворили наші суспільства, заклали основи наших релігій. І, на ще глибшому рівні, саме цей перехід до дії сформував у нашій душі цензора свідомості: Супер-Его. Ми сховали в собі цю катастрофу. Наш мозок перебудувався в «суддю-наглядача», щоб це ніколи більше не повторилося. Тож неважливо, відбулася ця подія насправді чи ні. Важила тінь, яку вона відкинула.
Цей первородний міф про вбивство, інцест і канібалізм був закарбований у душі кожного. Кожна дитина проживала цю прадавню історію у світі фантазій. Усяка малеча несвідомо переходила до дії, тоді відступала, стримувала себе. І ставала дорослою. Фройд навіть стверджував, що пам’ять про це варварське вбивство збереглася в нас фізіологічно, у кожній клітині. Така собі генетична спадщина, що називалася «філогенетична пам’ять». Ще одна приваблива ідея. Первородний гріх, врізаний у нашу плоть, вміщений у наших генах...
Жанна глянула на годинник: п’ята вечора. Час було повертатися до розслідування. Головним — і єдиним — запитанням, яке вона мусила собі поставити, було таке: що ця справа мала спільного з «Тотемом і табу»? Божевілля Хоакіма — з міфом про колективне вбивство?
Жанні дещо спало на думку. Дещо ще божевільніше. Вірус із лісу був якось пов’язаний з едіповим комплексом. Можливо, хвороба викликала якийсь регрес, повернення до примітивності, вивільнення дикуна, і не давала людському мозку грати свою роль цензора...
Суддя хотіла перечитати кілька абзаців, але вже темніло. Вона не могла розрізнити слів на сторінці. Жанна встала. У неї паморочилося в голові. Треба було щось з’їсти.
Потім вона поїде до лікарні Л. Фонсеки.
І допитає чоловіка, який мав справу з цією хворобою, — Нільса Аґосто.
46
Поки вона купила собі «кесійо» — тортилью з плавленим сиром — і доїхала до лікарні, вже запала ніч. Лягла на місто великим пласким каменем. Жанна попросила висадити її трохи далі, щоб повернутися пішки й змішатися з вечірніми відвідувачами, які стояли в черзі перед ворітьми. Через паркан було видно одноповерхову будівлю, схожу на карантинну зону. Неясно, кого тут захищали — пацієнтів усередині чи перехожих надворі.
Жанна пройшла перший блокпост без проблем. Залишався другий. Охоронці біля палати Нільса Аґосто. На місці їх не було. Пішли вечеряти? Вона не стала дошукуватися відповіді. У тропічних країнах слід сприймати речі такими, якими вони є...
Жінка прослизнула до палати. Сморід поту, лихоманки, ліків. Заслабке електричне світло. Задушлива спека. Суцільне гниття, що миттю сягало самого нутра. Жанна раптом відчула себе також слабою, ніби лягла в іще теплу постіль смертельно хворого.
У коридорі було двоє дверей. Палата справа була забита дошками. Жанна постукала у двері ліворуч. Ніхто не відповів. Вона відчинила двері й побачила бадьорого Нільса Аґосто. Жінка очікувала на пацієнта при смерті. Забинтованого, неначе мумія. Та на лікарняному ліжку сидів гарний молодик із зачесаним назад волоссям — у латиноамериканському стилі.
Побачивши Жанну, він підскочив, а тоді розслабився. Його усмішка видавала його стан. Тепер суддя впізнавала цю знайому їй слабкість. Вона не раз допитувала поранених свідків у лікарні. Насильство лишало сліди і на їхніх тілах, і на їхніх душах.
Жанна вибачилась і запитала:
— Señor Niels Agosto?
Той відповів, кліпнувши очима.
— Soy Jeanne Korowski, jueza in Francia[43].
Той відповів, піднявши брови. Жанна подумала, що він, можливо, втратив голос. Його могли вдарити ножем у горло. Паперовий халат затуляв йому шию. Жінка ступила ще один крок. Вона збиралася продовжити пояснення, коли її паралізувала темрява.
Усе раптово згасло. Палата. Коридор. Парк. Лише небо за вікном роздирав місяць. Не встигла Жанна подумати, що в цих країнах точно не все гаразд, як її міркування перервав різкий звук. А тоді — ні думок. Ні рефлексів. Тільки страх.
Вона повертає голову. Помічає в пітьмі зелену змію та червоний вогник. Наступної секунди її притискають до стіни. Це змій. Монструозне татуювання, помережане візерунками та завитками. Кожне кільце, кожна лінія оживають через рух міцних м’язів під ними. Змія вб’є її. Задушить її, як удав. Під її вилицею зблискує в темряві лезо, сяйливе, наче крапля ртуті.
— Hija de puta, no te mueves![44]
Жанна переводить погляд. Помічає якийсь рух у пітьмі. Червоний вогник — це бандана, обмотана довкола макітри другого нападника, що накидається на хворого в ліжку. Її приголомшує вигляд Нільса Аґосто, якому от-от настане кінець. Нільса Аґосто, який не кричить. Не рухається. Ніби вже поглинутий смертю та смиренням. Смиренням, успадкованим від поколінь жертв, яких переслідували, різали, обкрадали в Нікарагуа...
Вогник хапає Нільса за щелепи, щоб той добре бачив обличчя свого вбивці.
— За глиняну людину!
ЧВАК! Нападник всаджує ніж в око Аґосто. Б’є фонтанчик крові. Такий короткий, такий скупий, що одразу ж випаровується в ночі.
— За дерев’яну людину!
ЧВАК! ЧВАК! Убивця двічі вганяє лезо в горло Аґосто. Знову бризки. Повільніші. Важчі. З його шиї вивергається чорна течія, утворюючи калюжу на халаті. Запах заліза. Спека у спеці. Палату сповнює запаморочливий жертовний дух. Жанна більше не думає про Змія. Чи про лезо, що притискає її голову до стіни. Ніч стає рідкою. Ніч розтікається ріками крові...
— За маїсову людину!
Вогник знову всаджує ніж у горло. Булькотіння крові. Хрускіт хребців. Скрип леза об кістки. Убивця хрипко скрикує та врізається глибше, по зап’яток увігнавши руку в зяючу плоть.
Нарешті він відрізає голову та кидає її, спльовуючи, на підлогу.
— Нам не потрібна кров недолюдків!
Коли голова вдаряється об підлогу, Жанна заплющує очі.
Коли вона розтуляє повіки, вбивць уже нема.
Вона опускає погляд.
Голова докотилася до її ніг.
47
— Порвався один із двох 20 000-вольтних кабелів живлення. О 18:15. Таке може статися. І стається досить часто. У США. У Європі. Як і всюди, передбачається, що в такому випадку мають автоматично ввімкнутися три запасні генератори. Із трьох запрацювали тільки два. Таке теж може статися. Але це саботаж. Я впевнена.
Ева Аріас стояла перед Жанною, яка втислася в крісло, у коридорі головного корпусу лікарні. Індіанка привела її сюди, мабуть, для того, щоб вона не бачила вдруге незграбності фліків на місці злочину.
Босонога суддя тримала баночку пепсі «макс» так, наче це була граната і вона збиралася відірвати чеку. Жінка здавалась одержимою несправністю енергосистеми. Вона неодмінно хотіла переконати Жанну, що «таке могло б статись абсолютно будь-де». Що між цією аварією та рівнем розвитку її країни не було жодного зв’язку.
— Саботаж, — повторила вона. — Такий був план убивць. Це теракт.
Жанна змахнула рукою, мовляв, облиште свої кабелі. Вона попросила чаю, бо колись читала, що найкращий спосіб утамувати спрагу — це випити чогось теплого. Ніколи не можна вірити журналам. Тепер вона косилася на крижану баночку в руці судді.
— Чому, на вашу думку, його вбили?
— Через кров.
Жанна була згодна, але хотіла вислухати версію індіанки.
— Нільс Аґосто був керівником мобільних відділень «Plasma Іпс». Відповідав за імпорт у нашу країну. Іншими словами, це він упорскував іноземну кров у вени нікараґуанців.
— Це злочин?
— Ту кров — так.
— Яку кров?
— Недавні запаси. З Аргентини. Мавпячу кров.
Що далі, то краще. Їй казали про заражену кров. Тепер це взагалі була кров тварин... Насправді ж вигадки неосвіченого, відсталого народу. Жанна втрималася від коментарів. Взагалі-то її напад зневаги був лише компенсацією за щойно пережите.
Ева Аріас ніби прочитала її думки:
— Це чутки. Начебто «Plasma Іпс» завезла тваринну кров і змішала її зі своїми запасами.
— З погляду медицини ця теорія не тримається купи.
— У це вірять на вулицях. Та й потім, усе, що стосується Едуардо Мансарени, пахне смаленим.
Жанна зрозуміла, що, прибравши Нільса Аґосто, вбивці зайнялися б і Едуардо Мансареною. Цю справу зробив хтось інший. Вона подумала, що, можливо, в цих забобонах є зерно істини. Якщо Нільс Аґосто завіз кров, заражену вірусом, хворобою, що перетворює людину на дикого звіра, це могло дати поштовх цим чуткам.
Ева Аріас надпила з баночки. Її гнів, схоже, спадав. Коли вона з’явилася на місці злочину, Жанна подумала, що та її живцем з’їсть. Француженка приїхала лише напередодні, а наслідки її приїзду вже нагадували землетрус. По вбивству на день.
— Упередження щодо крові старі як світ, — повела далі суддя. — Під час Другої світової німецькі солдати в Північній Африці помирали, але не давали влити в себе єврейську чи арабську кров. А от американські солдати — білі — повідомили Червоному Хресту, що відмовляються від переливання чорної крові, яка вважалася небезпечною.
Жанна мовчала. Її здивував цей історичний відступ. Вона із соромом усвідомила, що не надто високо оцінювала загальну культуру Еви Аріас. Вона підсвідомо вважала суддю селянкою, яка щойно вибилася в люди. Та сама зневага...