Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 57)

— Коли це сталося?

— Тиждень тому.

Отже, напад авторства Хоакіма можна виключити — та й потім, це не його стиль.

— Чому його хотіли вбити?

— Це екстремісти. Це...

Пекінеска завагалася. Жанна почекала ще. Нарешті секретарка повела далі, зарившись носом у серветку:

— Це через кров. Пішли чутки. Казали, що Нільс Аґосто привіз із-за кордону погану кров. Що «Plasma Іпс» отруює наші лікарні, клініки. Це брехня! — Жінка підвела погляд. — Ми ніколи б не імпортували заражену кров. До того ж у нас є дуже суворі протоколи, які...

— Ці екстремісти — хто вони такі?

— Праворадикали. Які хочуть захистити чистоту нашої раси.

Ще одна дотична кримінальна справа.

— Нільса Аґосто серйозно поранили?

— Так. Його кілька разів штрикнули в живіт і...

— Він може говорити?

— Думаю, так, але...

— Лікарня Фонсеки — це де?

— На заході, на Леонському шосе і...

— Учора, коли я приходила, ви сказали, що Мансарена зайде до офісу. Це неправда, так?

— Едуардо сидів удома. Він боявся.

— Нападу?

— Так. І ще чогось.

— Чого?

— Не знаю. Ніхто не знає.

Жанна залишила маленьку жіночку наодинці з її горем. І вийшла надвір, на сліпуче сонце. Його світло било в очі мідним канчуком. Жанна підкликала таксі. Назвала лікарню. І зупинила роздуми на час поїздки.

За п’ятнадцять хвилин вона розглядала лікарню крізь хмару пилюки, що здіймалася від тротуару. Одноповерхова будівля за піщаними нетрями, так само оточена парканом. Це місце радше скидалося на в’язницю чи військовий дослідницький центр. Суддя попрямувала до будки охоронця. Перший блокпост. Перша невдача. Відвідувачі повинні були показати підписане лікарем направлення або видану адміністрацією лікарні перепустку. Жанна знала тропіки: щоб добути один із цих документів, знадобиться кілька годин. Вона розчинилася в пилюці. Доведеться працювати по-дикунськи.

Жінка затесалася в юрбу, що тягнулася вздовж паркану. Відвідувачі. Стихійні торговці. Продавці рецептурних ліків. Жанна з легкістю дістала направлення. Помітила ксерокс за сто метрів. Склала підробне направлення на своє ім’я — воно надурило б будь-якого охоронця. Повернулася. Показала документ. Пройшла до лікарні.

Нільс Аґосто лежав у 34-й палаті, в кінці галереї центрального корпусу. Жанна зайшла до відкритого коридору, посіченого тінями, і зупинилася. Вона мала б про це подумати. Біля дверей палати чатувало двоє озброєних фліків. Аґосто, жертва «політичного» нападу, мав право на особисту охорону.

Випробовувати удачу зараз — не варіант. Її виженуть і миттю попередять Еву Аріас. Жанна вирішила не падати духом. Вона була в Нікарагуа. Дисципліна тут не надто сувора. О шостій годині звечоріє. Варта зміниться. Або ж ці хлопці підуть перекусити. Буде якась текучка, проміжок. Тоді Жанна й скористається нагодою.

Вона попрямувала назад до готелю. Опівдні грюкнула дверима свого номера. Врубила кондиціонер на повну й продовжила пошуки, які не завершила напередодні. Антуан Феро. З очей не сходила картинка тіла психіатра, кинутого десь на звалищі в передмісті Манагуа. Жанна була переконана, що чоловік грався з вогнем. Він знайшов батька з сином і... У голові поступово утверджувалась ідея поговорити про це з Евою Аріас. Якщо зараз вона нічого не знайде, треба буде оголосити Феро в розшук.

Суддя взяла мобільний. Перевірила автовідповідач та повідомлення. Феро на горизонті не з’являвся. Від Райшенбаха теж нічого. Жанна нікого не попередила про від’їзд. Це входило до плану. Вона змінила континент. Змінила шкіру.

Жанна попросила принести їй старомодний довідник — стару добру цеглину на кілька тисяч сторінок — і зателефонувала в останні готелі, з якими не зв’язувалася напередодні. Ніякого Антуана Феро. У кімнаті панував арктичний холод, але така температура підтримувала Жанну в зосередженому стані.

Вона набрала посольство — не називаючи свого імені, — консульство, «Альянс франсез»[42]... Нічого. Подзвонила до фірм оренди авто. Ніхто не захотів їй відповідати: правила конфіденційності. Зрештою, їй на думку спало ще одне пояснення: можливо, психіатр мав якусь інформацію — про яку Жанна й не здогадувалась, — яка повела його деінде. До Аргентини?

Сидячи на ліжку в брючному костюмі, жінка цокотіла зубами. Третя дня. Їсти не хотілося — коли вона востаннє по-справжньому їла? Спати також. А робити більше було нічого...

Її погляд упав на примірник «Тотема і табу», взятого в Мансарени. Чекаючи вечора, Жанна могла розширити свій психоаналітичний кругозір. Походження людського виду, за редакцією Зиґмунда Фройда.

Суддя схопила книжку та ключі.

Вона збиралася знайти спокійну місцину просто неба й почитати книжку.

45

Манагуа — не місто хаосу й шалу. Радше оселя ніжності та затишшя. На його вершині розташовується мирна оаза, ще спокійніша за решту столиці. Національний історичний парк Лома де Тіскапа. Просвіт тиші й умиротворення, легкий, як хмарка, де вже відчутний на вулицях міста настрій сягає свого піка. Спокій. Розкошування. Затишок...

Жанна бувала тут під час своєї першої мандрівки. Парк розташовувався за кількасот метрів від готелю. Достатньо було просто йти проспектом, що піднімається на пагорб. Пофарбований на жовте тротуар. Паркан-сітка довкола парку, наче це, знову-таки, засекречена дослідницька зона... А за ним — суцільна зелень, далека від машин і газів.

За десять хвилин Жанна дійшла до маківки. Тутешній парк оспівував революцію, але на мотив колискової. Пам’ятник із чорного металу — гігантський силует чоловіка в ковбойському капелюсі — символізував Августо Сесара Сандіно, колишнього вождя народу. Біля його підніжжя стояв невеличкий танк, який, згідно з табличкою, відбив у військ Сомоси один натхненний революціонер. Жанна спробувала уявити цю сцену. Крики. Постріли. Насильство. Не вдалося. Тут усе звучало як шепіт...

Жінка обійшла горбочок і побачила водойму що простяглася біля підніжжя схилу. Озеро в сірих тонах, оточене зарослями очерету й верб. Видовище нагадувало кратер згаслого вулкана, в якому лаву замінили на масу стоячої води. Ландшафтні дизайнери накреслили на поверхні води величезний напис: «TISCAPA». Абетка латаття... За озером виднілося місто — довга, вкрита цятками світла рівнина, що на обрії розчинялася в імлі.

Жанна вдихнула на повні груди. Вона знайшла ідеальне місце для читання. Прихисток між небом і водою, у якому точно мали бути галявинки та лавки. Жінка попрямувала до озера й побачила одну з таких місцин. Навколо не було ні душі. Жанна всілася. Вона ніби потрапила до кімнати з зеленими стінами, де панувала приємна прохолода. Розгорнула книжку.

Кілька сторінок злиплося від крові. Це одразу задавало тон. Замість передмови перекладач іспанського видання попереджав: праця «Тотем і табу», опублікована 1913 року під німецькою назвою «Totem und Tabu», — одна з найбільш критикованих у Фройда. У цій книзі творець психоаналізу помилився буквально в усьому Чи майже. Палеонтологи та інші антропологи відразу спростували його теорії. Однак за ціле століття інтерес до твору не послабшав. Ніби Фройд, попри всі неточності, поцілив у яблучко в іншому плані. Ніби йому вдалося ввійти в резонанс із глибинною суттю людини.

Жанна вирішила скласти власну думку. Теплий вітер в обличчя... Шелест листя за спиною... Тремтливі сторінки в руках...

За дві години вона згорнула книжку. Зрозуміла не все, навіть і близько. Але все одно мала свою думку.

У цій праці Фройд намагався пояснити еволюцію людини як виду у світлі власної дисципліни — психоаналізу. Він пояснював учинки та мотиви первісних людей через едіпів комплекс. Глибинний, непереборний поштовх, який зародився, так би мовити, ще до Едіпа, до античності, ще до того, як міф отримав ім’я.

Оригінальною була думка Фройда про те, що в ті часи прагнення до інцесту й батьковбивства були свідомими та зумисними. Вони й викликали первородний злочин. У незапам’ятні часи люди жили маленькими кланами, підпорядкованими деспотичній владі самця, який володів самками. Якось в одній з таких родин сини повстали проти авторитарного батька. У колективному акті насильства вони вбили його, а тоді з’їли його труп, прагнучи нарешті заволодіти жінками клану.

Після вбивства їх охопило жахливе почуття провини. Тоді вони заперечили свій учинок і вигадали новий суспільний лад. Вони запровадили водночас екзогамію — заборону на союзи з жінками свого клану — і тотемізм, щоб поклонятися загиблому батьку. Тотемізм, екзогамія, заборона інцесту та батьковбивства — так народилася спільна для всіх релігій модель. Було закладено підвалини — негативні, пригноблювальні — людської цивілізації.

Спеціалісти стверджували, що в цій казочці не було ні слова правди. Не було ніякої первородної ватаги. Як і батьковбивства. Первісного клану Фройда ніколи не існувало. Еволюція людини розтягнулася на тисячі, мільйони років, і неможливо було уявити собі такі основоположні події.

Однак «Тотем і табу» залишалася культовою працею. Жанна отримала цьому ще один доказ завдяки Едуардо Мансарені, який збудував собі оплот із примірників цього видання. Дивовижним у цій книжці було те, що попри всі помилки в ній містилася істина. Як хибна ідея могла влучити в яблучко? І то краще, ніж будь-які антропологічні знахідки, датовані вуглецевим аналізом та вивчені легіонами спеціалістів?